ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ 1. ВІД ПЕРШОГО ВІРШУ ДО ПЕРШОЇ ЗБІРКИ
РОЗДІЛ 2. «СОНЯЧНІ КЛАРНЕТИ» – КУЛЬМІНАЦІЯ РАННЬОЇ ТВОРЧОСТІ ПАВЛА ТИЧИНИ
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
ВСТУП
Павло Тичина – один з найвидатніших українських поетів, рівних якому зайти дуже складно, і навіть не потрібно. Народжений у бідній родині, він бачив життя села, міста, церкви, літературної громади, інтелігенції особисто та зсередини. Тичина бачив національне відродження, бачив радянське будівництво, бачив мир і війни – і все те викарбувалося на сторінках його книг. Поет, який бачив Україну в найрізноманітніших її проявах, який став Україною, переплавив її в собі, а потім виплеснув зі свого серця, подарувавши іншим. Вивчення та дослідження творчого спадку Павла Тичини є дуже актуальним, необхідним для правильного розуміння українського національного духу – поет відчув його найглибшу сутність, яка полягала в піснях, у народнопісенній поезії.
Мета даного дослідження – проаналізувавши творче становлення Павла Тичини, його ранню поезію, встановити зв’язок на цьому етапі з народною творчістю. Задля цього будуть проаналізовані вірші так званого «підготовчого» періоду, а також твори, які увійшли до першої збірки – «Сонячні кларнети». Власне, рання поезія Павла Тичини виступатиме об’єктом дослідження, а предметом буде зв’язок цих творів із народнопісенною лірикою та іншими джерелами, до яких звертався автор у пошуках натхнення на ранньому етапі творчого становлення.
Структура роботи дозволяє досягти поставленої мети та визначити в першому розділі опрацювання народної поезії та інших джерел Тичиною на ранньому етапі творчості, що передував виданню першої збірки, а в другому – розкрити засади віршування у збірці «Сонячні кларнети», яка є вінцем ранньої творчості Тичини, її кульмінацією.
РОЗДІЛ 1. ВІД ПЕРШОГО ВІРШУ ДО ПЕРШОЇ ЗБІРКИ
Перша друкована збірка Павла Тичини – «Сонячні кларнети» – вийшла на початку1919 року, коли поетові було вже двадцять вісім, але відомо, що писати він почав набагато раніше. Перший відомий вірш датовано 1906 роком – роком смерті батька. Цей вірш, який називався «Під моїм вікном» і був присвячений батькові, почуттям, які охопили дітей після його загибелі. Небагату родину небіжчика Григорія Тичини – бідного дяка з села Піски – тепер і поготів обсіли злидні:
А як батько вмер –
Мов прийшла зима:
Жити стало гірше, тяжче –
Хліба... й то нема.
Незважаючи на тяжкі обставини, юнак продовжив тоді займатися в монастирському хорі, в Чернігівській семінарії, а душевний смуток виливав у поезії. Тичина познайомився з літературними колами Чернігова, з 1911 року часто по суботах відвідував літературні вечори в Михайла Коцюбинського, де читав свої вірші, спілкувався з талановитою молоддю.
Підтримка маститого письменника окрилила юнака, допомогла йому рухатися на шляху до себе, творчо розвиватися. Пізніше Тичина згадував: «Коцюбинський, від’їжджаючи з Чернігова до Італії, повіз із собою й мої юнацькі вірші, щоб прочитати їх Горькому» [6, с. 21]. Дружба з такими людьми, як Коцюбинський, дуже допомагала Тичині. В його творах того періоду часто з’являються мотиви смутку, проте поетичне відчуття пересилило печаль, і рання поезія митця все більше наповнюється радісними, оптимістичними нотами, як, наприклад, у вірші «Блакить мою душу обвіяла», де Тичина пише:
Блакить мою душу обвіяла,
Душа моя сонця намріяла.
Душа причастилася кротості трав –
Добридень я світу сказав! [5].
Наступна ж строфа цього віршу розкриває патріотичні настрої юного поета, любов до рідної землі, до її природи й сільського життя:
Струмком серед гаю як стрічечка.
На квітці метелик мов свічечка.
Хвилюють, маюють, квітують поля –
Добридень тобі, Україно моя! [5].
Ентузіазм молодості можна черпати з його ранніх віршів повними долонями – Тичина ладен кинути виклик усьому світові, один з його віршів 1911 року починається й закінчується словами:
Молодий я, молодий,
Повний сили та одваги,
Гей, життя, виходь на бій, –
Пожартуєм для розваги! [7].
Молодий і активний, повний ентузіазму Павло Тичина ретельно вчиться поезії у видатних майстрів того часу – Лесі Українки, Володимира Самійленка, Олександра Олеся та інших, читає класику, співає в хорі, але найбільше його притягає народнопісенний вірш, українські думи, пісні – загалом народна поетична творчість. Життя українського народу, краса природи та селянські злидні, вже з перших віршів становлять і тематично одну з невід’ємних рис тичинівської поезії. Наприклад, тяжке життя плугатаря, важку та нескінченну працю на полі описує поет у вірші «Розкажи, розкажи мені, поле» (1911):
Розкажи, розкажи мені, поле:
Чого рідко ростуть колосочки? –
Ой дощів мені б треба, дощів, а не поту,
Бо той піт прилипа до брудної сорочки,
Як плугатар кінчає роботу [8].
В інших віршах цього періоду також відчувається глибоке переживання селянської долі, і це не просто співчуття селянам, а переживання сільського хлопчика, який залишився свого часу без батька, з п’ятьма сестрами та чотирма братами, маючи занадто швидко подорослішати, щоб вижити. Що стосується описів природи в ранній ліриці Тичини, то вони ніколи не стають просто пейзажами, їхнє місце поруч із головним ліричним героєм. ««Настрій», – пише Л. Новиченко, – обов’язковий елемент художнього зображення у Тичини, і він стає особливо важливим, коли поет говорить про природу. Ліричний герой і природа завжди «розмовляють» один з одним… і, можливо, завдяки цьому «характер» одного часто немовби передається іншому» [4, с. 18].
Навчаючись найкращих, наймелодійніших поетичних прийомів, Тичина не став нічиїм послідовником, не намагався когось переписати. Юний поет неухильно простував шляхом мистецького становлення, формував і вдосконалював свій власний стиль. Як стверджує, наприклад, Г. Д. Клочек, «творча індивідуальність Тичини настільки глибоко опосередкувала вплив народнопісенної творчості, що він проявляється надзвичайно важко. Так само як не можливо знайти в поезіях конкретні сліди літературних впливів, так само й неможливо відшукати в них відгуки конкретних народних пісень» [2, c. 110]. У багатьох віршах раннього, або підготовчого, періоду (1906 – 1915) помітно, як молодий Тичина невтомно поширював тематичні й стилістичні обрії своєї літературної творчості. Цікаво в цьому сенсі проаналізувати перший друкований вірш Тичини «Ви знаєте, як липа шелестить...» (1911). Складається він з двох шести-рядкових строф, у яких перші рядки – запитання, а останні – ствердна відповідь. Така композиція поезії-мініатюри робить її стрункою і елегантною. Від української народної пісні взятий прийом паралелізму: шелестіння липи місячної весняної ночі й сон коханої, сон старих гаїв-дідуганів і солов’їне тьохкання. Картина-елегія намальована лаконічними засобами: короткі речення передають схвильований стан душі ліричного героя.
Не міг палкий юнак із ліричним хистом оминути в ранній творчості своїй і кохання до жінки. Щирістю почуттів і мистецькою довершеністю позначений, наприклад, вірш «Коли в твої очі дивлюся...» (1911). Ліричний герой в очах коханої, «чудових, ясних» побачив і «небо прозоре», і справжнє диво – «брильянтових зір ціле море». Але досить їй заговорити, як одразу ж розкривається душевна вбогість обраниці, і на думку спадає затуманене осіннє поле, де тільки «суха бадилина хитається… Спить груддя важке» [7].
Привабливість людини – передусім у її інтелектуальному розвитку, зокрема в світовідчуванні, в мові. Заговорить така людина – мов пісня з її вуст поллється. Зовсім інша героїня поезії – байдужа, нецікава. З душевним болем ліричний герой звертається до неї: «Кохана, чом серце твоє не таке?» Не таке, як її принадні чудові очі. Збуджений настрій героя, збентеженість і хвилювання його поет передає за допомогою емоційно наснажених речень, чергування коротких рядків з довгими. У вірші протиставлено почуття героя, викликані зовнішньою красою дівчини, її внутрішньому світові. На цьому принципі антитези побудований увесь вірш, який складається з двох шестирядкових строф з однаковим порядком римування. Натомість, у поезії «Десь на дні мого серця» (1914) йдеться про кохану дівчину, мова якої надихає героя. «Говори, говори, моя мила: Твоя мова – співучий струмок», – повторює Тичина, бо в її словах відображається справжня співуча, казкова душа, яка заплітає любов на глибині поетового серця.
Рання поезія Павла Тичини – це свідоцтво, свідок і освідчення. Свідоцтво того, що від першого вірша, від першої пісні поетична творчість Тичини була сповнена глибокого ліризму, мелодійності та хисту. Свідок процесу творчого зростання поета, який, обдарований римами та нотами, зміг розвинути свій талант і стати справжнім майстром, від якого в захваті сучасники та нащадки. Освідчення поета в коханні – в коханні, яке охоплює й жінку, й Батьківщину, й увесь білий світ, що йому сам поет кидає виклик. Творчість Тичини – це освідчення у виклику. Його стиль повен ентузіазму, вірші насичені питаннями, прозріннями та пориваннями. Таким підійшов Павло Тичина до видання своєї першої збірки – до гри в безсмертя на кларнеті.
РОЗДІЛ 2. «СОНЯЧНІ КЛАРНЕТИ» – КУЛЬМІНАЦІЯ РАННЬОЇ ТВОРЧОСТІ ПАВЛА ТИЧИНИ
Перша друкована збірка Павла Тичини – «Сонячні кларнети» – вийшла на початку1919 року, коли поет був уже відомим, і збірки від нього чекали. Тичина вже давно писав, і вже майже сім років друкувався в журналах – «перед виходом «Сонячних кларнетів» він мав уже чималий поетичний доробок, що міг би скласти першу, «передкларнетну» збірку» [1, с. 102]. Збірка «Сонячні кларнети» явила найкраще зі здобутків Павла на шляху творчої реалізації, відобразила його експерименти зі словом, із піснею, з розмірами та стилями. Тут сповна розкрилося як те, чого поет навчився в народу, так і те, що він створив сам, і з народом поділився. Рідкісне багатство віршованих форм цієї збірки (в 44 творах – 37 розмірів), можна пояснити тим, що змістовна й структурно-мелодійна узагальненість, типізованість народної пісні була перетворена в ній на основі неповторного індивідуального особистісного світовідчуття, внаслідок чого індивідуалізуються всі компоненти освоєної на підготовчому етапі народнопісенної моделі – насамперед її інтонації. Якщо на підготовчому етапі творчості поет наслідував куплетну форму наспівного вірша, то в наступний період інтонаційна система його вірша стає незрівнянно більш оригінальною і багатою.