Перекази про найдавніші зіткнення народів спричинили розширення й видозміну легенд. Чужоземні вороги доісторичної доби залишили по собі в пам'яті народу невиразний — і до того ж похмурий — образ і перейшли в його поезію у вигляді велетів. Оскільки велети не були істотами людськими, то легенда, цілком природно, могла подавати їх і в образах тварин. Звідси пішло повір'я, засноване, без сумніву, на уявленні про перевертнів, про певний таємничий зв'язок між народами і різними тваринами; звідси, далі, народні перекази і оповіді, які збереглися ще й дотепер, про упирів або «вовкодлаків» — українських вовкулаків, тобто перевертнів у вовків. Найдавнішими насельниками Руської землі, як свідчить вірш «Про Єгорія Хороброго», були «вовки рискучі», «змії люті», «звірі могутні», «звірі рогаті», тобто різні ворожі народи, з якими народ руський вів завзяту і тривалу боротьбу за територію.
Як найстародавніші велети, так і богатирі взагалі пізніше перетворилися на скелі (закам'яніли), іноді на ріки й озера (Дніпро, Дон, Дунай, Волхов, Ільмень-озеро та ін.), які поховали у своїх водах сліди чародійства й нелюдськості.
Та не в самих лише поемах і казках народ зберігає свої епічні перекази, айв окремих висловах, коротких замовляннях, прислів'ях, приказках, загадках, прикметах і взагалі в так званих забобонах. Всі ці розрізнені члени одного загального казкового переказу, взяті в своїй сукупності, складають те ціле, яке хоч і не виповілося в усій повноті і неподільності в жодній народній поемі, однак усіма відчувалося і усвідомлювалось, як рідний набуток предків. Жоден з розрізнених членів міфічного переказу не живе в народі окремо, сам по собі; всі вони взаємно переходять один в одного, пов'язуються міцними узами повір'я, з'єднуються і зміщуються, підпорядковуючись грайливій фантазії народу, зображувальній і художній. Часто загадка переходить у цілу поему, і поема скорочується до загадки; прислів'я народжується з легенди і стає невід'ємною частиною поеми, хоча й ходить в устах народу окремо; клятва й замовляння, відчленовані від переказу, розвиваються в цілу легенду або стають звичайним прийомом в епічній оповіді; навіть прикмета, звичайно домислювана, а не висловлювана, іноді стає щедрим джерелом для епічного вимислу.
Найдавніші народні словесні твори мають найрізноманітніший зміст, охоплюючи всі розумові і моральні інтереси народу. Епічні легенди з розповідями про пригоди героїв поєднують міфічні перекази про походження богів, про будову світу і перевороти, що в ньому сталися, моральні повчання, а також настанови досвідченої мудрості, які, дивуючи нас проблисками здорового глузду, частенько змушують і посміхнутися, коли входять у забобонні, дитинячі уявлення про природу, зразок яких можна бачити у прикметах, закляттях, нашептах. Зображуючи життя в усіх його проявах, розповідаючи про все велике й важливе, знане народом, епічна народна поезія має своїм предметом весь світ і все людство — зрозуміло, в тому тісному обсязі, в якому вміла вона збагнути і світ, і людство.
Найважливішим рушієм давньої народної поезії є епічне чудесне, виховане чаруваннями, прикметами й різними іншими забобонами, які панували в народній фантазії, незважаючи на всі благочестиві зусилля розсіяти його, навіть ще в XVI і XVII століттях. Це епічне чудесне відповідало всім душевним пориванням марновірної старовини. В ньому шукала відповіді допитлива цікавість; до "нього зверталися в немочі і нужді за зціленням, чаклунством і заклинаннями; а поезія в ньому черпала своє натхнення. Отже, в епічній легенді чудесне становило необхідний елемент саме тому, що було основою життя, коли створювалась така легенда. З одного боку, воно було суттєвим доповненням до переконання в справедливості епічної оповіді; з іншого — поетичним ідеалом, оскільки забобонна фантазія своїм вимислам надавала колосальних розмірів і вбирала їх таємничим серпанком. Народна казка, як вигадливе сплетіння оповідей про минувшину з небилицями, так згладжує у своєму оповіданні будь-які відмінності між звичайним і надзвичайним, що слухач непомітно переходить від одного до іншого і навіть поблажливо зголошується на будь-яку небилицю, не тривожачи своєї наївної довірливості бодай найменшим сумнівом у щирості й правдивості оповідача.
Міфічний епос закладає перші підвалини моральних переконань народу, виражаючи у надприродних істотах, в богах і героях не лише релігійні, але й моральні ідеали добра і зла. Ось чому ці ідеали народного епосу — більше, ніж художні образи: це — ряд сходинок народної свідомості на шляху до морального вдосконалення. Це — не довільна гра фантазії, а низка подвигів релігійного благочестя, що прагнуло в найкращих своїх мріяннях зблизитися з божеством, уздріти, так би мовити, його безпосередньо. Звідси зрозуміле те величезне значення, яке мали для народу за давніх часів — та почасти мають і досі ще — його поетичні твори: вони замінювали собою і школу, й науку. Під їхнім доброчинним впливом протікало все життя людини від колиски до домовини. Немовля біля грудей матері вже прислухалося і звикало до колискової пісні, яку, в свою чергу, співатиме воно потім своїм дітям. Проводжаючи в останню путь небіжчика, близькі й рідні оплакували його в обрядових голосіннях і були певні, що свого часу і їх проведуть з тими ж голосіннями. Два крайні віки людського життя — старість і дитинство — любо зустрічалися в казці: покоління, яке відходило, переповідало переказ поколінню, яке народилося. Дідусь або бабуся розповідають казку і повчають — діти слухають і навчаються. Перші пригадують у казці минуле — другі гадають по ній про майбутнє; а зміст самої казки захоплює: чудесні подвиги богатирів, різні битви і жахи й на завершення, як бажаний вінець тривогам, одруження з красунею-царівною з цілим царством у посаг; ідея казки — та прекрасна середина людського віку, та бадьора змужнілість, яка для дітей ще недоступна, як віддалене прийдешнє, а для старих-оповідачів є вже безповоротним минулим, — той ідеал, який за всіх віків переносив людину з дійсності до чогось кращого і досконалішого і який у казці так наївно обіцяє різні нездійсненні дивовижі.
Поезія служила народові як утіхою в праці, так і забавою в свята; саме тоді розігрувалася вільна фантазія — і танок, і пісня супроводжували старовинний звичай, що втримався в пам'яті разом з переказами з давніх-давен. Отож як відбиття переказу пісня і обряд були не лише втіхою і забавою, але й справою неабиякою. Поезія, якій звичайно присвячувалося все дозвілля, була надійним охоронцем чистоти думок і почуттів. Як у мові слово «правда» є синонімом слова «істина», так і епічна поезія добро завжди подає розумним, а зло — дурним. У казках усіх народів і часів люди добрі й співчутливі звичайно морочать і обманюють чаклунів, відьом, велетів і взагалі збиткуються над нечистою силою. Народна поезія часто тішиться з глупоти нечистої сили, яка так легко довіряється хитрощам щиросердої людини.
Взагалі слід зазначити, що моральне почуття вельми добре виховується поезією, через що слухача завжди дужче захоплюють питання моральні, ніж художня ідея розповіді; люди прості й діти навіть досі ще, не вміючи відрізнити художньої насолоди від морального задоволення, беруть у казці або повісті таку ж участь, як і в реальному житті, з любов'ю стежать за добрим і великодушним героєм і з огидою слухають про лихе й погане. Слухач з простолюду, якщо хоче похвалити епічну розповідь, ніколи не скаже: «добре» або «чудово», як заведено в освіченому товаристві висловлювати схвалення художньому творові, а мовить: «правда».
Якби народна поезія обмежувалась лише естетичними інтересами, вона давно б уже вичерпалась у своїх джерелах і з плином віків навіть зовсім би щезла. Однак як старовина і переказ, як вірування і звичай вона вища за будь-який вимисел, що живить лише довільне естетичне почуття; вона поза всякою підозрою у неправді і зумисній омані. Хоч прислів'я й каже про один вид народної усної поезії, саме про казку, що казка — вигадка; але такий вирок їй винесено тому лиш, що задум переважної частини казок належить до надто вже віддаленої доби, через що народ не встиг утримати їх у формі билини і переказує не в складній формі вірша, в більш вільній, пізнішій формі — прозовій.
Найвищого рівня розвитку народна усна поезія досягає в історичній пісні. Тут уже поезія зливається з історією, до того ж за допомогою щирого вірування, яким освітлюються побут і звичаї, переконання і звички, та й усе життя-буття предків.
Так виникла й розвивалася усна поезія у всіх народів, так виникла і розвивалася вона і в народу руського і його органічної галузі — племені південноруського, або малоруського, або українського.