ЗМІСТ
Вступ.. 2
Розділ І. Творча манера зображення дійсності Г. Гессе. 4
Розділ ІІ. Роздвоєння особистості в романі Г. Гессе "Степовий вовк". 12
Висновки.. 21
Cписок використаної літератури.. 22
Роман Г. Гессе (Hermann Hesse) "Степовий вовк", написаний в 1927 році, виявився підсумком довгих років творчої і моральної кризи, яка почалася ще в 1914 році. Роман Г. Гессе автобіографічний, "сповідальницький", і це, поза сумнівом, співвідноситься з головною вимогою Гессе до літератури епохи - вимогою щирості.
Герой роману Гаррі Галлер - відлюдник, самотня, нещасна людина. Він досяг тієї життєвої межі, коли безвихідність і відчай примушують його шукати смерті. Трагедія Галлера - це трагедія розколеної, розірваної свідомості. Герой існує в суспільстві, законів якого він не може прийняти. Критика сучасного суспільства в романі обмежена проблемами духовної і етичної неспроможності миру, навколишнього героя.
Іншим разом письменник говорить про роман як про втілення своєї істоти в слові, як про зведення всього душевного матеріалу, всього пережитого, думок і вражень до єдиного знаменника, реалізованого в головному героєві, що вбирає в себе весь душевний досвід художника і випромінюючому потім його на весь простір роману.
Скарги Гессе, що читачі не відмітили ядро книги, її позитивну сторону, її віру, її голосно і пристрасно висловлене кредо, говорять про те, що між його намірами і об'єктивним сенсом роману існує суперечність. Суб'єктивне прагнення автора до подолання антагоністичних суперечностей, до замаскованого оболонкою гумору компромісу з суспільством зіткнулося з безкомпромісністю художньої правди - і вимушено було відступити.
Метою даної курсової роботи є дослідження проблеми роздвоєння особистості в романі Г. Гессе ″Степовий вовк″
Мета курсової роботи ставить перед собою завдання:
ознайомлення із життям і творчим шляхом письменника;
опрацювання критичної літератури.
Здійснюючи аналіз даного твору, ми використовуємо дискриптивний та
компаративний методи аналізу, метод психоаналізу.
Той факт, що в сучасному романі, принаймні, в сучасному західному романі, абсолютно явно відчувається тенденція посилення суб'єктивного початку і зростання ліричного потенціалу, що цей роман переважно відображає cвіт в свідомості розповідача, а не світ сам по собі, і що, нарешті, сучасний західний роман тяжіє до інтроверсії, а тому вся увага в нім часом зосереджена на душевному житті одного персонажа - цей факт наголошувався неодноразово.
Нині всім відомо, що поступальне стиснення епічного світу, все більш зростаюче проникнення індивідуальної свідомості в сферу оповідання є основна тенденція епічного мистецтва на всьому шляху його існування. Але найголовніше те, що найбільш значний стрибок оповідання у бік суб'єктивності і поглиблення у внутрішнє життя пов'язаний саме з романом. І в цьому вже давно абсолютно ясно віддавали собі звіт як теоретики роману минулого, так і самі письменники. [1]
Про своє відношення до історичної дійсності Гессе писав багато і охоче і кожного разу підкреслював своє скептичне до неї відношення, називаючи її не інакше як "так званою дійсністю". Було б несправедливо, при негативному відношенні Гессе до соціальних реалій дійсності, вимагати від нього панорамного зображення життя суспільства або ж хоч би створення якоїсь видимості конкретної соціально-історичної реальності (про необгрунтованість подібних вимог свого часу чудово писав Пауль Рілла). Адже весь інтерес письменника був зосереджений на окремому індивідуумі, на його душевному житті, а тому і все, що не має безпосереднього відношення до внутрішніх процесів психіки, було по можливості виключено з його романів.
Перш за все це стосується подієвого плану твору. Не будучи і раніше особливим прихильником драматичних конфліктів, цікавих інтриг і захоплюючого сюжетного розвитку, письменник тепер, зводить до мінімуму зовнішню, подієву сторону історій, що описуються. У його книгах практично нічого не відбувається, вони майже повністю позбавлені цікавості і захопливості, у читача не з'являється питання, що буде потім, що трапиться з героями, чим кінчиться історія. На місце зовнішнього руху приходить динаміка внутрішніх процесів, яка тепер бере на себе функцію двигуна сюжету. Гессе не докладає ніяких зусиль для створення хоч якої-небудь ілюзії історичної достовірності і правдоподібності. У його книгах майже повністю відсутні дані про етнографічну, національну, кліматичну і географічну специфіку місця дії. Якщо це середньовіччя, то це не яка-небудь конкретна історична епоха, а середньовіччя взагалі; якщо це стародавня Індія, то це не Індія барвистих костюмів і прекрасних храмів, а релігійна і філософська Індія думки. Також позбавлені всяких конкретних рис ті маленькі європейські міста, в яких протікає дія деяких книг Гессе.
Не інакше йде справа і з персонажами. Вони також позбавлені пластичної виразності, як і місце дії гессівських романів. Ми майже ніколи не знаємо, як виглядає той або інший герой, які у нього звички і нахили, які у нього смаки і манери. У переважній більшості випадків це навіть не характери, і як може Гессе малювати характери, характеризувати характером, коли характер для нього не що інше, як наслідок компромісу між зовнішнім світом і індивідуальністю, накидка, що накидається на людину, пізнавальний знак, по якому його дізнається оточення… Звідси така хиткість, невизначеність, розпливчатість образів героїв в книгах Гессе.
Чим рівнодушніше, Гессе відносився до зовнішньої сторони життя, до соціальних і побутових реалій дійсності, чим пасивнішим залишався він до конкретних вчинків і зовнішнього протікання життя своїх героїв, з тією великою увагою він зосереджувався на прихованій, невидимій, духовній стороні світу, з тією великою старанністю намагався він зобразити складні внутрішні процеси, що переживаються його героями. Сенс буття для письменника полягав не в зовнішніх реаліях людського існування, а в його внутрішньому житті.
Багато що з того, що ми зустрічаємо у Гессе, по суті, не так вже ново. Відхід художника від зовнішньої дійсності в свій внутрішній світ, обмеження роману сферою душевного життя, визнання за душею переваги над реальністю і спроби всеосяжної суб'єктивізації світу - все це нам знайомо, принаймні, з часів романтизму, де ця втеча у внутрішній світ і в царство фантазії в якійсь мірі також носила характер протесту проти капіталізму, що народжувався, і антигуманних тенденцій буржуазного суспільства.
У центрі романтичного світовідчування стояло уявлення про суб'єктивний характер світу, найбільш яскравий вираз, що знайшов, в "магічному ідеалізмі" Новаліса, що є, як відомо, своєрідною поетичною модифікацією суб'єктивної філософії Фіхте. Кажучи спрощено, вся думка зводилася до того, що, оточуюча людину дійсність і весь світ тотожні його Я, слідують тим же законам, що і її душевне життя, і не пізнаються лише по тій простій причині, що постають перед нею у відчуженій формі зовнішнього. Насправді ж достатньо людині пізнати саму себе і оточуюча її дійсність перестане бути для загадкою. І ось тут-то стає зрозумілим і заклик Гессен - направити свій шлях усередину, до реалій душевного життя, бо там саме і прихована істина.
Як видимий, Гессе розглядає свої книги як захист окремої людини, осіб. Іншим разом письменник говорить про роман як про втілення своєї істоти в слові, як про зведення всього душевного матеріалу, всього пережитого, думок і вражень до єдиного знаменника, реалізованого в головному героєві, що вбирає в себе весь душевний досвід художника і випромінюючи потім його на весь простір роману.
До речі, сам Гессе неодноразово називав свої твори "сповіддю" (Bekenntnis), причому, в більшості випадків в поняття сповіді їм вкладався сенс, що протиставляє її художньому, естетичному твору. Звичайно, це зіставлення не слід розуміти буквально. Швидше за все, письменник хотів вказати на той ступінь відвертості і "прихильності" своїх книг до реальної дійсності, до невигаданих і насправді пережитих подій свого внутрішнього життя, яке йому представлялося неприпустимим в оперуючій вигадкою художній творчості.
У його власній творчості ця загальна тенденція часу найорганічнішим чином переплітається з традицією пієтистського життєпису, яку Гессе ще застав в своїй сім'ї. Бо можна з упевненістю сказати, що пієтистська література у вигляді трактатів, сповідей, спасенних творів, що описують внутрішнє "оновлення" людини, змалку була знайома письменникові. З іншого боку, вузькість, догматичність і нежиттєвість цих писань також рано повинні були відштовхнути його. Зовсім інша справа - невигадана і все ще жива традиція "практичного християнства", якою слідували в щоденному житті батьки письменника. Це вона з її безжальною щирістю, з її непримиренністю до всього зовнішнього і наносного, з її поглибленням в душевне життя і пристрасними пошуками "внутрішньої людини" породила, зберегла і утілила в художню форму ті структури, які властиві класичній сповіді. [2]
Однією з основоположних властивостей сповіді, що відрізняє її від автобіографії, а тим більше від художніх жанрів літератури, є її абсолютна відвертість. Ця ж відвертість є найбільш специфічна властивість книг Гессі. Він ніби всенародно роздягся, виносячи на суд людською самі приховані, самі інтимні і непривабливі рухи своєї душі. Це, з одного боку, переживання сильного психічного потрясіння, незадоволеність собою перед лицем нового душевного досвіду, але разом з тим і відчуття вини, відповідальності як за самого себе, так і за долю людства.
Тільки незадоволеність собою і відвертість, відчуття відповідальності, звичайно, ще не достатні для того, щоб народилася сповідь. Тут повинно бути ще щось інше, здатне повною мірою розкрити людині її власну збитковість і недостатність, спонукати її до покаяння, до безжальної розправи над самою собою, до сповіді.