Образи сильних і вольових жінок, які пробують самі розпоряджатися своїм життям всупереч найнесприятливішим обставинам, представлені у багатьох текстах Марка Вовчка(як «Три долі», «Ледащиця», «Козачка»). До речі, вже у фіналі Трьох доль», повісті з селянського життя, з’являється мотив, часто наголошуваний авторкою у пізніших романах, пов’язаних з побутом вищих суспільних сфер: відмова від вигідного заміжжя, уміння і готовність жінки самій розпоряджатися власним майбутнім. Романи «Жива душа»(1868), «В глушині»(1875) розгортають сюжет, як вгамування молодої дівчини з гнітючого, принизливого, нівелюючого патріархального середовища і, – виходу на нелегку, тернисту, але власну дорогу.
Дуже важливо, що зараз саме жіночі тексти значною мірою визначають обличчя української літератури. Від часу появи роману Оксани Забужко «Польові дослідження з українського сексу» змінилися соціально-політичні обставини, культура, спосіб мислення й нове покоління українських письменниць по-іншому обирає дійсність. І вже те, що колись трактувалося як революційна подія, на сьогоднішній день вписується в основне русло літератури. Погоджуємося з В.Агеєвою, що твори молодої генерації є свідченням позитивних змін у вітчизняному патріархальному світі: «Те, що донедавна треба було доводити, конструюючи саму мову, винаходячи слова й мовленеві конструкції, на початку третього тисячоліття видається цілком очевидним» [1; 295]. Для Оксани творчість – це не тільки спроба описати себе, але й спосіб довести іншим, що ти митець і що саме цю роль ти виконуєш неймовірно добре, чудово.
Жіноче письмо тісно співвідноситься із тілесністю. Описуючи свій досвід, авторка здатна репрезентувати жіночу суб’єктивність, жіночу сутність і жіночу тілесність. Нова стратегія емансипованого письма акцентує на реабілітації тіла й тілесності. Підвищена увага до проблеми тілесності може трактуватися як реакція на репресивні практики тоталітарної системи щодо тілесного як привітного, тому акцентування такого досвіду – це спосіб підірвати усталені культурні стереотипи. Проте ситуація звільнення ускладнюється патріархальною закоріненістю нашої культури, де лише чоловічі цінності трактуються як загальнолюдські. До сьогодні в критичному просторі існує стереотипне сприйняття жіночого письма як явища маргінального, вузько-специфічного. На цьому, зокрема наголошує Л. Таран, аналізуючи палітру рецепції роману О. Забужко «Польові дослідження українського сексу»[10; 110-122]. Свідченням такого підходу є декларація представника нової генерації українських письменників, яка виразно виявляє позицію статевої нетерпимості, інтелектуальної обмеженості: «Узагалі ж я собі ніколи не куплю книжку про те, як протікає моя вагітність, бо я, як чоловік, ніколи не народжу. Так само й роман про суто жіночі проблеми, у тому числі й гінекологічні, - це не моє читання. І йдеться не про стиль чи мову тексту, йдеться про досить вузьку авдиторну спрямованість таких книжок». Тобто, досі жінки та їхні проблеми не вважаються важливими, а їх світ трактується як чужий і ворожий.
І не тільки у літературі, а й у реальному житті бачимо, що роль жінки у сенсі тілесному, сексуальному з погляду протилежної статі така ж примітивна і сприймається як належне. Коли мова йде, власне, про жіночу тілесність, то чоловіки надають перевагу фізично привабливим, красивим, а також практичним жінкам. «Коли мовиться про жіноче тіло, то йдеться про нього переважно як об’єкт сексуального бачення чоловіків. Чоловічий критерій стосовно тілесності, зокрема зовнішності, жінка вимагає, аби вона була більш-менш вродливою, бо очевидний, виразний дефект її зовнішності, по-перше травмує і згортає чоловічу чуттєвість, а, по-друге, породжує підозри, щодо її «нечистого походження»[10; 135]. Та візьмемо до уваги точку зору: по-перше, невродливих жінок не існує, по-друге, її сексуальність тілесну можна підкреслити одягом, а тим більше в теперішній час, а по-третє роль жінки в плані тілесному, сексуальному повинна в першу чергу приносити задоволення їй самій і обирати вона має сама, а не бути чиєюсь здобиччю. Ні в якому разі жінка не повинна бути об’єктом, який відкритий для суб’єктивності чоловіка. Їх тіло має подобатися їй самій, а не постійно потребувати чоловічого схвалення. Адже тіло жінки – це витвір мистецтва: чи вона дівчина, чи вона вагітна, чи вона мати.
Ми бачимо, що жінка в цьому світі відіграє не «останню» роль. В чому б себе не проявляла, вона має на це право, тому що вона особистість, вона людина із своїми амбіціями і переконаннями. І хоч її роль як матері дуже важлива, ніхто не має права обмежувати її в цьому, адже її роль у будь-якій сфері не менш значуща і потрібна не менш ніж чоловіча. Тілесна свобода жінки стає складовою її особистісної реалізації, а сексуальна поведінка розглядається як невід’ємна сутність людини.
Бібліографія
1. Агеєва В. Жіночий простір: Феміністичний дискурс українського модернізму. – К.: Факт, 2003. – 320 с.
2. Агеєва В. Філософія жіночого існування// Бовуар Симона де Друга стать/ Пер. з франц.: В 2 т. Том 1. – К.: Основа, 1994. – С. 5-21.
3. Вовчок М. Твори в 7-ми т. [Ред. Колегія: О.Є. Засенко та інші]. – К.: «Наукова думка», 1996.
4. Кобринська Н. Вибрані твори. – К.: Держлітвидав УРСР, 1958.
5. Крістева Ю. Stabat Mater// Слово. Знак. Дис. Курс. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст./ За ред. Зубрицької. – Л.: Літопис, 1996. – С. 497-509.
6. Крупка М. Українська жіноча проза: дві епохи дві версії. – Р.: видавець О.Зінь, 2008. – 215 с.
7. Паличко С. Фемінізм. – К.: Основа, 2002. – 322 с.
8. Пчілка О. Твори. – К.: Дніпро, 1988. – 583 с.
9. Русова С. Наші визначні жінки. Літературні характеристики-сюжети. - Коломія, 1934. – 92 с.
10. Таран Л. Жіноча роль. – К.: Основа, 2007. – 128 с.
11. Франко І. Зібрання творів у 50-ти томах. – Т. 4. Літературно-критичні праці. – К.: Наукова думка, 1984. – 680 с.