Окремим виданням «Мисливські усмішки», які він складав протягом тривалого часу, вперше з'явилися в 1954 p., a найбільш повне видання було здійснене вже після його смерті – в 1958 pоку з чудовими ілюстраціями заслуженого діяча мистецтв УРСР, художника В. Г. Литвиненка.
Майже всі «Мисливські усмішки» друкувалися у російській періодичній пресі, виходили окремими виданнями і включались в «Избранное» гумориста.
«Мисливські усмішки» є найбільш поетичними творами Остапа Вишні. Вони стоять у одному рядку з «Записками мисливця» І. С. Тургенєва, пейзажно-мисливськими етюдами Н. С. Лєскова та оповіданнями М. М. Пришвіна. «Мисливські усмішки» по праву можна назвати лебединою піснею письменника...
Ліризм «Мисливських усмішок» Остапа Вишні
«Мисливські усмішки» Остапа Вишні в українській літературі – явище унікальне: в них спостерігаємо оригінальний синтез народного анекдоту та пейзажної лірики. Взагалі, природа була для письменника воістину джерелом життя і натхнення. Усією душею відчував він її красу, любив її чудові створіння. Протягом багатьох післявоєнних літ Остап Вишня створював невеличкі за розміром, поетичні за звучанням, наснажені ласканою лірикою твори. Вони нагадують більше вірші у прозі, ніж жарти гумориста, хоча блискітки сміху раз у раз поблискують на їх поверхні. «Лисиця», «Відкриття охоти», «Заєць», «Про мудрого зайця», «Бекас», «Вовк» та інші діїсно розповіді і склали «Мисливські усмішки», які посідають центральне місце у творчості письменника.
У цих маленьких шедеврах особливо яскраво виявилося органічне злиття двох граней незвичайного, професіїного з великої букви таланту Остапа Вишні – гумору і лірики.
У «Мисливських усмішках» немає прямих закликів любити природу, але навчають не нищити, не вбивати, а - навпаки, - дбати про неї, берегти для нащадків. Для самого автора, головним є не полювання на звірів чи ловля риби, а сам процес перебування на природі, спілкування з нею. І потім, як справедливо сказав М. Рильський, у Остапа Вишні «в душі поезія цвіла», а справжня поезія не буває прямолінійною або декларативною.
Природа в «Мисливських усмішках» одухотворена. Письменник наділяє її почуттями і мудрістю, глибоким всепроникаючим розумінням таємниці Всесвіту.
Пейзажі Остапа Вишні – це ліричні малюнки, сповнені змін, руху, оновлення, настроїв, то радісних, то журливих. «Осінь... Ось палає кленовий лист – умер він, одірвався з рідної йому галузки і падає. Він не падає сторч ііа землю – ні. Йому так не хочеться йти на вічний спокій, лежати і мліти серед завмерлих собратів своїх... Він кружляє на галявині, то вгору підноситься, то хилиться до землі... Навесні на його місці молодий буде лист, зелений, він з вітром розмовлятиме, хапатиме жилками своїми сонячний промінь, під дощем купатиметься й росою умиватиметься...» [15].
Або це: «Золота осінь... Ах, як не хочеться листу з дерева падати, - він аж ніби кров'ю з печалі налився і закривавив ліси. Сумовито рипить дуб, замислився перед зимовим сном ясен, тяжко зітхає клен, і тільки берізка, жовтаво-зелена й "раскудря-кудря-кудрява", - ген там, на узліссі, білявим станом своїм кокетує, ніби на побачення з Левітаном жде чи, може, Чайковського на симфонію викликає... Золота осінь...» [16]. Таку картину могла побачити тільки людина з тонкою, чутливою душею. Через такі пейзажі письменник висловлює своє філософське бачення проблеми буття.
Але пейзажі ці досить лаконічні. Одна-дві деталі, схоплені усміхненим поглядом, так доречно вкраплюються в текст оповіді, що без них не можна уявити ні загального тла полювання, ні відповідного настрою. Усмішки «Заєць», «Лисиця», «Лось», «Ведмідь», «Ружжо», «Як засмажити коропа», «Дика гуска», «Екіпіровка мисливця» перейняті по-справжньому щирим, життєствердним настроєм. Письменник разом зі своїм героєм, - людиною дотепною, оптимістичною, яка завжди у життєрадісному настрої, і за звичай є й оповідачем, - радіє довколишньому світові, милується природою. Він по-дитячому зворушливий і сентиментальний. Він не прийшов на полювання когось вбивати чи «добувати харчі». Він прийшов торкнутися якогось іншого, чистого світу, відчути й себе його часткою. Герой-оповідач Остапа Вишні трохи лукавий, трохи дивакуватий у своєму священнодійстві збирання на полювання, в очікуванні зайця чи лисиці, в поверненні здебільшого без здобичі або і без рушниці чи шапки, але завжди іронічний, доброзичливий і наївний, наче дитина.
Часом розповідь набуває повчального тону, удаваної серйозності, що вже само по собі створює веселий настрій, примушує посміхнутися. І, звісна річ, чимало мисливських усмішок пересипані розповідями невдах-полювальників (як і сам автор) про якісь неймовірні мисливські подвиги чи бувальщини. Любить письменник обігрувати якусь деталь (наприклад, стопку, рушницю, забуту горілку), яка вносить комічний струмінь у ситуацію.
«Як варити і їсти суп із дикої качки» – одна з найдотепніших і найліричніших «Мисливських усмішок» Остапа Вишні. Присвячена вона нещасному Максимові Рильському, та вперше надрукована в журналі «Перець» 1945 pока, вже після повернення письменника із концтабору.
Від самого початку оповідач веде читача на тихе плесо рідного лугового озерця, де виявляється, як спостеріг «всесвітньовідомий орнітолог», теж водяться дикі качки. Збираєтеся, «берете з собою рушницю (це така штука, що стріляє), набої і всілякий інший мисливський реманент, без якого не можна правильно націлятись, щоб бити без промаху, а саме: рюкзак, буханку, консерви, огірки, помідори, десяток укруту яєць і стопку... Стопка береться для того, щоб було чим вихлюпувати воду з човна, коли човен тече...» [16].
За цим описом збирання на полювання – неприхована іронія, передчуття неповторної мисливської романтики, відчуття чоловічої свободи, розслаблення від клопотів і метушні, умиротворення! Далі пояснюється сенс вечірньої (на яку ви вже спізнилися) і вранішньої «зорьки» – час, коли дика качка з'являється на воді. Спізнення на вечірню «зорьку» – своєрідний ритуал, можливість «посмакувати», насолодитися довколишнім світом.
Отож у «Мисливських усмішках», які, незважаючи на назву, навчають людину не знищувати природу, а навпаки – охороняти, берегти все живе, автор замислюється над такими одвічними проблемами, як єдність людини і природи, людина і вічність буття. Саме через це деякі твори Вишні називають, як ми писали вище, поезією у прозі. Він ходив на полювання з однією метою – помилуватися лісами, полями, луками, послухати спів птахів, подивитись на сіре осіннє небо, на лежачих у сіні горілиць. Письменник з великою любов'ю описує живі картини природи, передає внутрішній стан, психологічний настрій мисливця перед відкриттям полювання, детально описує сам процес вистежування тварин. А з якою точністю автор передає процес підготовки до рибної ловлі! Виявляється, головним тут є не самі вудки, а те, що покладено в торбу для обіду.
Осібно із усіх стоїть усмішка «Каченята плачуть», що вчить любити свою рідну землю, край, де народився і виріс. Остап Вишня наділив селезня патріотичними рисами. Птах поселився біля Києва, де глибокий Дніпро, сине небо і зелені очерети. Приходять браконьєри, - гине качечка, під загрозою життя малят. Селезень вимагає, щоб браконьєри виправили те, що накоїли: «Хай оті два, що вбили мою качку, хай по черзі приходять, сідають на моє гніздо й вилуплюють мені каченята...» [18].
Крім того, «Мисливські усмішки» з усею підставою можна назвати зооенциклопедією. Автор не тільки розповідає нам про ту чи іншу тварину, а й висловлює своє ставлення до них. Так, наприклад, до «братів наших менших» він звертається, як до людей, називаючи їх не білка, а «білочка», не лисиця, а «лисичка». І ми вже бачимо їх активними героями, що сміливо діють поряд із мисливцями. Ось що пише Остап Вишня про дику козу: «Благородна тварина – дика коза. Благородна і своєю постаттю, коли струнка й ніжна, стоїть вона серед кущів ліщини або на зеленій квітучо-пахучій галявині лісу нашого чарівного, чи, коли, спустившись до Сули, до Росі, до Горили, граціозно нахилившись, стулену воду п'є. Благородна і в стрімкому вихорільоті, коли, налякана, не біжить, а стелеться над чагарником, над кущами чи поміж дубово-ясеневими стовбурами» [19].
У «Мисливських усмішках» багато ліричних і в той же час гуморичтичних відступів, у яких ми бачимо лише доброзичливий сміх у ставленні до мисливців, милуємося прекрасними картинами нашої мальовничої України, замислюємося над болючими проблемами екології. Чи зоології будемо навчатися тільки з книжок? Чи зможуть наші діти, онуки ось так, як колись Остап Вишня, поїхати до лісу, побачити справжнього вепра, качку, білочку?
Отже, «Мисливські усмішки» можна справедливо назвати шедеврами гумору і лірики, яскравою сторінкою не тільки в багатогранній творчості Остапа Вишні, а і в усій українській літературі!
Характери головних героїв «Мисливських усмішок»
У «Мисливських усмішках» виведена ціла галерея добрих і цікавих людей. Кожен з них – особистість, чітко окреслена індивідуальність. Давній і досвідчений убийвовк Кіндрат Калістратович Моргниоко аж ніяк не схожий на Кузьму Дем'яновича, що полюбляє полювати на дикого кабана або вепря, дід Махтей - майстер лову перепілок, - абсолютно різниться від мисливця на дичину Йосипа Євдокимовича, а дід Лука, - любитель полювати з крякухою, не подібний до свого ровесника Кирила Івановича і т. д.
Але всіх їх єднає любов до рідного краю, дотепність і балакучість. Вони справжні майстри мережити тонке плетиво мисливських вигадок та «серйозних, - як пише гуморист, - без жодних перебільшень» оповідань.
Ось, наприклад, дід Лука, герой усмішки «З крякухою на озері», розповідае: «Я пустю, було, крякуху й сидю! Коли ось – хмара! Сіла біля крякухи сила-силенна крижня! Може, тисяча, може, дві, може, п'ять тисяч! Я задивився та як попхну з обох стволів разом! Як же ж вони знялися, ну, я вам кажу, як буря! І ні одної не лежить! А я й не туди, що попхнув я з обох стволів не в качок, а в очерет! Заворожили вони мене! Так!» [20].