Скільки тут безпосередності, щирості і добродушності. Письменник на серйозі передає мову свого героя, довірливо, разом із читачем слухає її і безтурботно сміється з дивовижних пригод. Саме з пригод, а не з оповідача – доброї і веселої людини.
Не меньш привабливий образ мисливця-оповідача, намальованого в усмішці «Лебідь». Поважно, спокійно, з гордістю і достоїнством розповідає Кирило Іванович про свої рибальські пригоди, про поєдинок із коропом: «Воно й брало потихеньку! Так тільки ледь-ледь на світ заблагословилося. Смик! І тихо... потім ще раз – смик! І знову – тихо. А потім повело, повело, повело, до того он, - бачите? - кущика по-о-овело! Дай, думаю, підсікну! Сіп! Е, воно ж як і рвонуло! Ех же, ж, як і рвонуло! А волосінь у мене у двадцять волосин, та ще з якого жеребця! Із Рицаря, з племінного, орловського рисакаї Там така волосінь, що на одну волосинку можна бузівка іналигати! Вудилище – дугою! Я – попускать! А воно рве, а воно рве! Я – держу. Коли ось — викидається! Їй же богу, як ночви!» [21].
Яка в цьому уривку чудова мовна характеристика героя! Вона дає точну уяву про темперамент героя, про його вміння спостерігати і порівнювати, про його манеру розповіді. Перед читачем зримо встає картина підсікання, ми бачимо ту волосінь, якою можна бузівка налигати і коропа.
Надзвичайно збуджений і піднесений у своїх розповідях досвідчений убийвовк Кіндрат Калістратович. Він пристрасно, із жаром розповідає про вовчі облави, про вміння пізнати вовка не тільки на око, а й інтуітивно, за метрів сто відчути його наближення. І як тільки між кущами мельк - «вважайте, що вовка нема. З першого пострілу». Як же комічно виглядає цей досвідчений убийвовк, коли замість вовка він «тарахнув» собаку.
Читач щиро, від усієї душі посміявся і ще більше полюбив Кіндрата Калістратовича. Та як же його й не любити, коли він «аж упрів, оповідаючи про вовчу облаву. Очі йому блищать! Почервонів увесь!» [22].
Людиною великої душі, дотепним фантазером виступає дід Панько. Він щиро переконаний, що в Осколі є такі соми, що могли б проковтнути паровий катер, коли б не боялися його торохтіння. До пари Панькові рибалки дід Круча і Гордій Іванович. Піймані ним щуки найбільші. Письменник тонко вложив характери своїх героїв, правильно і повно показав психологічний стан їх.
Ось Гордій Іванович розповідає про впійману ним двадцятиоднокілограмову щуку. Та дідові Кручі це видається дрібничкою. Він спокійно кидає «Щупель». Гордій Іванович ображений.
А тим часом дід Круча почав своє. Він розповідає про щуку отамана Сірка, яка була справді щукою, а не якимось щупелем. Вона навіть позначку мала, і з Чорного моря переселилась у тиху річку Басанку.
Читача підкупляє щирість і переконаність оповідача у достовірності сказаного. Тому проймаєшся вірою, що справді діди бачили й виловлювали «карасі, як вагони», «окуні, як постоли», «лини, як підсвинки» та «щуки, як човни-довбанки». І водночас невідповідність почутого і реального викликає щирий задушевний сміх.
Надзвичайно теплий, лірично схвильований образ мисливця створив Остап Вишня в усмішці «Олекса Іванович». Перед читачем на всю широчінь постає «простий собі чолов'яга», що «мав благороднее серце мисливця-спортсмена і ніколи по сидячих не стріляв» [23]. І почалося це з раннього дитинства, з того саморобного пістоля, до якого трудно було дістати пороху. Йшли роки. Олекса Іванович став справжнім мисливцем-спортсменом. Тепер йому сімдесят шість, та він вірний собі: «Все життя з рушницею! До останнього подиху!» [24].
Такі чудесні і романтичні люди населяють усі «Мисливські усмішки» Остапа Вишні. Письменник розкриває їх думи, характери, уподобання. Назавжди запам'ятовується Іван Петрович і його розповідь про Петра Івановича, Пилипа Федоровича та старенького бухгалтера, що замість зайця поцілив у кішку тощо.
Кожен з них – це завершений мистецький тип, привабливий образ, що чарує нас своєю простотою, закоханістю в рідну природу, звеселяє нас своїми дотепами і побрехеньками. Крім того, герої Остапа Вишні – люди високих і благородних поривів, чистої моралі та душевної краси. Вони вміють побачити і оцінити велич і звабність природного світу.
Неповторність та оригінальність стилю Остапа Вишні
«Усім своїм єством хотілося бути корисним народові. Не поневірятися, не лакействувать перед народом, а служити йому, народові, чудесному нашому народові, милуватися з нього і радуватися з того, що я маю честь велику, чудесну, незрівнянну і неповторну честь належати до свого народу... Ніколи я не зрадив інтересів свого народу! Ніколи!».
В цих словах весь Остап Вишня, його громадське і письменницьке кредо, його радощі й болі, жагуча любов до народу і пристрасна ненависть до відкритих та замаскованих ворогів. Він все життя був з народом і народові віддав свій невтомний труд і світлий талант, сердечну любов і душевну щирість, його твори – зразок високої художньої майстерності.
Остап Вишня – національний, самобутній український письменник. У його творчості правдиво відтворені риси характеру українського народу, його своєрідний психологічний склад. Його герої мудрі і працьовиті, дотепні і кмітливі, щирі і добродушні, схильні до філософських роздумів.
Багата різноманітна жанрова і стильова палітра Остапа Вишні. Він звертається до фейлетону та памфлету, до музичного гротеску і музичної комедії, до гуморески-нарису і усмішки-жарту, до усмішки-оповідання і усмішки-статті та рецензії. Улюбленими прийомами гумориста є інтимна розповідь від першої особи, персоніфікація, контрастне порівняння, доказ від зворотного, добродушна, нерідко приховані іронія та вбивчий сарказм.
Український сатирик і гуморист зріс на грунті усної народної творчості та кращих здобутках світової і української класичної літератури. Він підніс і творчо розвинув її славні традиції, ставши письменником-новатором, творцем якісно нового, оптимістичного та лікувально-виховного сміху.
«Мабуть, з часів Котляревського, - писав Олесь Гончар на сторінках «Літературної газети», - не сміялась Україна таким життєрадісним. таким іскрометним сонячним сміхом, яким вона засміялась знову в прекрасній творчості Остапа Вишні».
З погляду художності усмішки Остапа Вишні являють собою щедрі розсипи гумористичних, сатиричних, іронічних засобів, різнобарвних сатиричних деталей, що відіграють неабияку роль у характеротворенні (стосовно персонажів) і в змалюванні та художній оцінці негативного. Неодмінна ж ознака цієї гумористично-сатиричної палітри – її художня яскравість і оригінальність.
Усмішки Остапа Вишні порушують багато і загальних, і конкретних, практичних питань. Він відкривав конкретні факти браконьєрства – згадаймо його документальні фейлетони «Каченята плачуть. Відкритий лист до прокурора УРСР», «Варварство», закликав дбайливо доглядати парки, розводити рибу в ставках, про що йдеться в усмішках «Рости, рости, клен-дерево», «Як засмажити коропа», навчав школярів пізнавати і любити природу (оповідання для дітей «Чудесні пташки», «Слов'яча яєчня»). Твори це дійові, художньо довершені, написані на потреби життя, і сучасний читач не може не відчувати вдячності письменникові, який вже в другій половині 40-х - у 50-х роках підняв свій голос на захист природи.
Особливо ж яскраво і талановито виявилась творча концепція Остапа Вишні стосовно людини й природи у неповторних мисливських усмішках. Тут оповідач постає як досконалий знавець живого світу лісів і степів, рік і озер, постійних змін у цьому світі. Він же, оповідач, вміло послуговується жартом, дотепною вигадкою, колоритним народним словом, численними «бувальщинами» з різними, перебільшеними, фантастичними випадками, - все це допомагає в яскравому поетичному світлі показати природу і людину.
З погляду сюжетно-композиційних, структурних особливостей в усмішках виділяється кілька, що найменше три, групи.
По-перше, написані у «формі» ознайомлювального характеру; тут автор, вдаючись до гумористично-жартівливих та іронічних порад, дотепно та вигадливо відкриває «секрети» полювання, відзначає різні особливості мисливської зброї тощо («Заєць», «Ружжо»).
По-друге, становлять інтерес усмішки, в яких відтворюється поезія не так власне полювання, як самого виходу на природу, пізнавання її до кінця незбагненного буття («Вальдшнеп», «Перепілка» та ін.).
Третій тип усмішок – це ті, в яких мисливські успіхи не досягаються, а лише імітуються чи передбачаються як можливі. В них озиваються сатиричні тони, звучить викривальний пафос, спрямований проти браконьєрів («Дика коза»), владоможних звіроловів-колонізаторів та ін. («Бенгальський тигр»).
Характерна особливість оповіді в мисливських усмішках – її здебільшого зумисно «ділове», настановче звучання. Прикладом в усмішці «Заєць» читаємо: «Коли полюєте компанією, тобто колективом, краще йти так званим «котлом», такою ніби дугою, щоб фланги були спереду від центра...» [25].
До того ж тон ділового, повчального мовлення автор часто підкориговує жартом, іронічним висловом, надаючи розповіді комічного звучання. Ось як у тій же усмішці деталізується характер групового полювання (йдете «котлом»): «Заєць як вискочить, приміром, в центрі, то вже йому інакше, як на сковорідку, бігти нема куди» [26]. Якщо ж постає питання, як краще полювати - одному чи колективом, - оповідач має належну, дотепно-іронічну відповідь: «Коли йдете один, то один промазуєте, коли йдете колективом, то промазуєте колективом» [27].
Ця работа була присвячена розгляду «Мисливських усмішок», визначальним елементом яких, без сумніву, є тонкий гумор їх, щирий незлобивий дружній сміх. Комічного ефекту гуморист досягає багатьма і багатьма засобами. Це, перш за все, вміння говорити на повному серйозі про те, що цього аж ніяк не потребує, пояснювати те, що так усім ясне і зрозуміле. Це використання іншомовності та самозаперечень, виняткових сюжетних ходів і ситуацій, тавтологічних виразів і двозмістовних слів, дотепів в народно-розмовної стихії з широким використанням професіонально-мисливської термінології, мистецької та побутової лексики тощо.