Первісна редакція "Житія Олександра Невського" ("ПовЂсти о житіи и о храбрости благовЂрного и великаго князя Александра" ) була створена незабаром після смерті цього новгородського князя (1263) у Володимирі-на-Клязьмі, як вважають дослідники, невідомим галицьким книжником за участю митрополита Кирила II або й самим Кирилом [7; 82].
За жанровими особливостями "Житіє Олександра Невського" є поєднанням агіографічної та воїнської повістей. Ознаки агіографічного жанру яскраво виражені у передмові, в якій автор, вживаючи типовий для середньовічної книжності "голос скромності", вказує на походження князя від "милостилюбиваго" батька Ярослава та матері Феодосії та підкреслює християнські чесноти Олександра. Епізод полеміки князя з послами від папи Римського з багатьма відступами церковно-риторичного характеру характеризує його як захисника православ’я. Під пером книжника Олександр Невський постає ідеальним правителем — мудрим, сильним, вродливим та хоробрим.
Основна частина твору має риси воїнської повісті. Увагу письменника зосереджено на бойових подвигах князя, на описах переможних битв зі шведським військом та лівонськими лицарями. Певне місце приділено й дипломатичній діяльності Олександра, його подорожі до хана Батия в Орду.
У "Житії Олександра Невського" простежується галицька літературна традиція. Художньо-стильові особливості твору, спосіб змалювання військових баталій у житії подібні до відповідних місць у Галицькому літописі, а образ Олександра багатьма рисами наближається до образу Данила Галицького. Аналіз літературних пам’яток, якими користувався автор під час роботи над твором (Біблія, "Іудейська війна" Йосифа Флавія, "Александрія" тощо), свідчить не лише про начитаність галицького книжника, який працював у Володимирі-на-Клязьмі, а й про спільність джерел, з яких черпали матеріал автор "Житія Олександра Невського" і літописець Данила Галицького [7; 109].
Митрополит Кирило II — церковно-політичний діяч і письменник, виходець з Галицько-Волинського князівства, був хіротонізований у 40-х рр. XIII ст. Обіймаючи протягом тривалого часу Київську митрополичу кафедру, Кирило часто відвідував підпорядковані йому єпархії. Є підстави вважати, що під час цих поїздок митрополит та галицькі книжники, які його супроводжували, знайомили північні (російські) єпархії зі своїми літературними традиціями та деякими перекладними творами. Зокрема, за участю Кирила II у Переяслав-Залєський був перевезений список хронологічного зведення 1262 р. і з витягами з перекладних історичних творів. 1270 р., на прохання Київського митрополита, з Болгарії було надіслано слов’янський переклад Номоканону ("Кормчої книги") — зведення норм церковного права. Цей список ліг в основу місцевої редакції Кормчої, а також вплинув на рішення архієрейського собору, що відбувся 1274 р. у Володимирі-на-Клязьмі. На цьому соборі книжник Серапіон був висвячений на єпископа Володимирського . Своєрідним підсумком архієрейського собору стали створені Кирилом II "Правила Кюрила митрополита руського, съшедшихся єпископ: Далмата ноугородьского, Игнатья ростовьского, Феогноста переяславьского, Симеона полотьскаго, на поставлениє єпископа Серапиона володимирскаго" [8; 10].
Найхудожнішою частиною твору є вступ, який починається загальними міркуваннями про промисел Божий. Потім митрополит вказує на непорядки у житті та діяльності духівництва, які пояснює тим, що раніше церковні правила були багатьом недоступні, бо писані по-грецьки. Тепер же, — продовжує Кирило II, — завдяки тлумаченню, правила "благодатью Божиєю сияють" , і закликає вірних їх враховувати, оскільки недотримання цих правил привело на землі Київської Русі кару Божу у вигляді монголо-татарської навали. Напевне, під впливом Серапіона Володимирського (його другого чи третього "слова") автор досить художньо вказує на наслідки забуття Божих правил: "Не расЂя ли ны Бог по лицю всея земля? Не взяти ли быша гради наши? Не падоша ли сильний наши князи острієм меча? Не поведени ли быша въ плЂн чада наша? Не запустЂша ли святыя Божия церкви? Не томими ли єсмы на всяк день от безбожьных и нечистых поган?" Текст самих "Правил" менш цікавий з літературного боку, хоч і там вкраплено невеликі моралізаторські повчання [9; 14].
Митрополитові Кирилу дослідники приписують також "Слово и поученіє к попам" та декілька статей у складі "Мірила праведного". "Слово и поученіє к попам" є своєрідним додатком "Правил". У ньому автор закликає ієреїв берегтися "всякого грЂха": пияцтва, ненажерства, сварок, гордості, багатослів’я, люті, брехні, скнарості, немилосердя, ненависті, заздрості та сатанинських справ. Не виключено, однак, що "Слово о поученіє к попам" було складене Серапіоном Володимирським (так вважає В. Колобанов) [10; 7].
Після татаро-монгольської навали частина київських і галицько-волинських книжників емігрує на північ. Там вони часто дістають високі церковні посади. Не припиняється і відплив талановитих людей у російські князівства й після 1299 р., коли митрополичу кафедру було перенесено з Києва до Володимира- на-Клязьмі.
Видатним представником ораторської прози епохи пізнього середньовіччя був киянин Серапіон. Відомо, що 1238 р. він був архімандритом Києво-Печерського монастиря, а 1274 р. поставлений єпископом у Володимирі-на-Клязьмі. Наступного, 1275 р., він помер. До наших днів дійшло п’ять проповідей, що, безумовно, належать йому. З короткого запису в літописі, що повідомляє про його смерть, та зі змісту слів самого автора можна зробити висновок, що написав він значно більше. Хоча майже всі відомі нині твори були написані Серапіоном у володимирський період його діяльності, всі вони є зразками насамперед київського ораторського мистецтва, оскільки він сформувався як церковний діяч і письменник у Печерському монастирі [11; 12].
Усі п’ять "слів" Серапіона подібні одне до одного за змістом і за стилем. Провідна ідея проповідей — страх перед гнівом Божим, що нагадує про себе різними страшними подіями. Підкорення Київської держави ворогами — це кара Божа за гріхи людей. Єдиний спосіб урятувати Русь від іноземного ярма проповідник вбачає у каятті, у приверненні ласки Божої моральним самовдосконаленням. У першому слові "О казнех Божиях и о ратех" Серапіон говорить про землетрус (найвірогідніше, той, що відбувся 1230 р. у Києві).
Проте в центрі уваги твору — біди, які перенесли люди під час татарського лихоліття. Більшість вчених вважає, що цю проповідь було написано у Києві одразу ж після взяття міста військами Батия. Решту "слів" Серапіона було створено вже у Володимирі. Найяскравіший образ спустошення Київської Русі дано у третьому слові, де автор звертається до слухачів, "до братії":"Разрушены божественыя церкви; осквернены быша сосуди священии потоптана быша святая; святители меню во ядь быша; плоти проподобных мних птицам на снЂдь повержени быша; кровь и отець и братия нашея аки вода многа землю напои; князий наших воєвод крЂпость ищезе; храбрии наши, страха наполъньшеся, бЂжаша; мьножайша же братия и чада наша въ план ведени быша; села наша лядиною поростоша и велычьство наше смЂрися; красота наша погыбе; богатство наше онЂмь в користь быст; труд нашь поганий наслЂдоваша; земля наша иноплемеником в достояниє быст; в поношениє быхом живущиим въскрай земля нашея; в посмЂх быхом врагом нашым, ибо сведохом собЂ акы дождь съ небеси гнЂв Господень" [12; 16] .
Друге, четверте і п’яте "слово" цікаві конкретними описами тих гріхів, що накликають на людей гнів Божий: немилосердя, брутальність, лихварство, пияцтво, а також різні язичницькі забобони, зокрема віра у волхвів. Водночас автор засуджує жорстокі знущання з людей, що були запідозрені у ворожбитстві. Ідейно-тематична спрямованість проповідей Серапіона Володимирського випливала з вчення про стосунки між Богом та людьми і, як і ідея "казней Божіих", дістала розвиток ще у творах Феодосія Печерського. Але після монголо-татарської навали твердження про "казні Божі" набрало цілком конкретного змісту. І центральна тема Серапіонових творів — ординське лихоліття, і певні конкретні питання постають у проповідях не як абстрактні риторичні міркування, а як картини з реального життя. Усі п’ять "слів" проповідника пройняті духом сучасності: тяжкі випробування, що прийшли на рідну землю, наклали на них яскравий відбиток. Ідеї і теми творів Серапіона продиктовані як потребами суто церковної проповіді, так і щирим патріотичним почуттям. Описуючи біди ординської навали, автор закликає людей перед обличчям грізної небезпеки увільнитися від гріхів, дрібних і великих.
У проповідях Серапіона відчувається висока книжна культура автора, його літературний талант, зв’язок з такими видатними майстрами ораторського мистецтва, як Іларіон Київський та Кирило Туровський [13; 57].
Апокрифічне "Слово о Лазаре†воскресеніи" виникло, за гіпотезою І. Франка , на зламі XIII і XIV ст. (За версіями І. Єрьоміна, М. Рождественської та ін. — на межі XII — XIII ст.) ; найраніші списки датуються XV ст.