У 1962 році у творі «Розкішний готель» автор вдається до таких самих засобів, щоб розказати про Барселону часів громадянської війни в Іспанії. На відміну від історичних та військових романів про події в Іспанії інших авторів – Мальро, Гемінгвея, Бернаноса чи Орвелла – у творі переважає довільно фрагментована структура, автор приділяє увагу детальному опису предметів і залишкам традиційно-реальстичних описів. Те, що було пережите на власному досвіді, з часом переосмислюється, укладається в оповідь. Справа не в дотриманні якоїсь ідеології, яку ілюструватиме чи закріплюватиме література, а в тому, щоб занурити читача у непостійність речей. «Історія» (1967) продовжує досвід розсіювання світу і фрагментації тексту. Письменник знову звертається до предметів: листи та листівки, вийняті з комода, який оповідач має звільнити для продажу, нерозбірливий почерк, малюнки на марках – усе це викликає спогади про колоніальне минуле Франції, про перші роки подружнього життя чоловіка та жінки з різних соціальних прошарків, про батьків оповідача, які все більше і більше нагадують батьків самого Клода Сімона.
Експериментальні спроби Клода Сімона споріднені великим нововведенням, яких зазнає література того часу. Вони спонукають письменника припинити або й зовсім облишити те, що опісля виявиться основним змістом його творчості – дослідження життєвого шляху окремої родини. Романи запозичують у кінематографа техніку колажу та монтажу, комбінують тексти, пов′язані між собою за допомогою повторів і відлунь, приділяють більше уваги мові, її прихованим аналогіям, несподіваним ефектам. «Битва під Фарсалами» (1969), «Провідники» (1971), «Триптих» (1973) та «Урок речей» (1975) – це тексти, що пропонують огляд численних культурних нагромаджень – від античної літератури до живопису, від шкільних підручників до афіш і газет. Здається, автор прагне показати, що будь-яка свідомість оперує різною інформацією, яка організує і водночас заплутує, ускладнює сприйняття, стосунки зі світом.
У передмові до рукопису «Сліпий Оріон» (1970), яка має назву «Стежини творчості», Клод Сімон пояснює свою думку. Він відкидає ідею тексту як замкнутого в собі проекта, що заздалегідь підкоряється авторській стратегії. У «Георгіках» (1981) поєднуються три сюжетні лінії навколо реальних членів генеалогічної родини К. Сімона. Події різних історичних періодів (Друга Імперія, війна в Іспанії, Друга світова війна) перегукуються. «Дорога Фландрії» і «Розкішний готель» виявляються складниками величних циклів історії, які розгортаються в космічних ритмах.
Найзначнішим твором Клода Сімона є, звичайно, «Акація» (1989). У ньому Сімон, запозичивши, але зі спрощенням, структуру «Георгіків», проводить паралель між власним досвідом війни та досвідом свого батька, долю якого він намагається відтворити вже після його загибелі. Причини загибелі батька під Верденом Сімон пов′язує з гуманістичними ілюзіями його покоління. Ця велика книга про жалобу нагадує роман «Дорога Фландрії» та пояснює деякі сторінки з «Шахрая».
Книга-підсумок «Ботанічний сад» (1997) утворює головоломку подорожей і зустрічей, прихованих спогадів і роздумів. Написана вона у формі розмови з журналістом. Автор широко використовує цитати відомого Колоквіуму (1971), темою якого був «новий роман». Цей текст продовжує традицію роману «Дорога Фландрії» і включає в себе цитати з архівів французької армії, що зберігаються у місті Венсен, спогади Роммеля та роздуми Черчілля, які відкривають чимало з того, що офіційна історія приховує.
У романі «Трамвай» (2001) Клод Сімон повертається до теми дитинства і смерті: смерті солдатів під час Першої світової війни, зокрема його батька; смерть матері, сили якої підточила тяжка доля вдови; і, нарешті, смерть самого оповідача. «Трамвай», як вважає критика, ще одна книжка про жалобу, а не розповідь про дитинство. Цей текст поглиблює свідчення роману «Ботанічний сад»: Клода Сімона змушує писати меланхолія. Але не та самовдоволена меланхолія, якою захоплювалась романтично-символістська естетика, а меланхолія творів Достоєвського, та, що змушує страждати, меланхолія людини, що не підкоряється смерті, не хоче відриватись від споглядання світу, байдужого до людського життя.
Проблематика творчості письменника виходить далеко за межі формалістських інтересів сучасних йому романістів. Торкаючись проблеми гуманізму та історії, Клод Сімон без зайвих слів викриває помилки й оманливі уявлення свого часу. Його досвід письма як постійного долання сумнівів важливий для прийдешніх поколінь молодих письменників.
1.3. Тема часу та поетика опису Клода Сімона
«Ті, хто читає книжку, щоб дізнатися, чи баронеса одружиться з графом, будуть ошуканими» - цією цитатою з Флобера на початку роману «Зоосад» Клод Сімон застерігає читачів, що перед ними текст зовсім іншого гатунку. Як застереження можна сприймати й сам вигляд сімонових текстів: довжелезні, без кінця і краю речення «Дороги Фландрії» чи посічені, перемішані в колажному стилі фрагменти різних наративних потоків «Зоосаду» [7; 68].
Так, Клода Сімона цікавить зовсім не хронологічний перебіг подій-пригод, у якому, як то було в класичному романі ХІХ століття, різноманітні описи пригальмовуючи головну дію, виступали в ролі своєрідних прикладок, тут усе навпаки, основна увага привертається саме до описів. Про свою мету Сімон говорить словами Пруста: «...знайти красу там, де ніколи не міг би її собі уявити: в найбуденніших речах, у глибиннім житті натюрмортів» [3; 93]. І основною текстовою моделлю тут виступає опис, за допомогою якого реалізується прагнення описати те, що вислизає, те, що свідомість, зазвичай, відкидає як дрібницю, як малозначущу деталь, описати невловиму конфігурацію, що тривала всього якусь мить, ситуацію, в якій годі розрізнити сон, реальність чи спогад, майже неможливо відтворити причинно-наслідкові зв’язки.
Рушійною силою у вибудові текстів, за власним зізнанням Клода Сімона, в нього виступає не стільки уява, як пам’ять. Картини спогадів власного життя пронизують, здається, всі його твори, а в пізніх романах набувають домінуючого значення. Таким чином, про життя Сімона чи не найбільше можна довідатися з його власних творів.
«Дорога Фландрії» - найвідоміший роман Клода Сімона і яскравий зразок сімонового письма: невизначеність сюжетних рамок, відмова від причинно-хронологічної послідовності, заломлені часові та просторові перспективи, суб′єктивація буденних речей, що надає їм символічного, поетичного, навіть міфологічного значення, холодна сімонівська іронія та дотеп. Спершу сюжет розгортається як двопланове минуле: Жорж на війні і його перебування в полоні, під час якого разом зі своїм другом Блюмом він намагається зрозуміти причину самогубства капітана де Решака. У теперішньому плані Жорж перебуває в готельній кімнаті й кохається з вдовою де Решака Коріною. Давнє минуле виникає фрагментарно, у вигляді окремих картин з минулого. Часові координати окреслені зумисне нечітко, теперішнє і минуле весь час вислизають, перетікаючи одне в одне. Варіанти розгадки таємниці де Решака породжують нові наративні плани: сімейні історії, їх гіпотетичні варіанти Жоржа та Блюма. Врешті все минуле починає здаватися гіпотетичним, розгалужується на різні менш чи більш імовірні варіанти. Символом роману є дорога, якою рухається військовий підрозділ Жоржа – Дорога Фландрії, дорога війни, дорога безпощадного до людини, всепоглинаючого часу.
Роман «Зоосад» представляє пізній період творчості письменника. З′явившись після тривалої перерви, він знову розбудив інтерес до творчості Клода Сімона, якого багато критиків по-справжньому змогли оцінити лише тепер, називаючи його одним із найбільших письменників усього ХХ ст.
У романі «Зоосад» Сімон помітно радикалізує зображальні засоби, ставлячи перед собою завдання відтворити картину пам′яті цілого життя. Сюжетно роман тісно пов′язаний з особистою біографією Сімона, а також з його романом «Дорога Фландрії». Його можна навіть розглядати як ще одну перспективу «Дороги Фландрії», що існує як окремий текст.
Структурно «Зоосад» набуває ще більшої фрагментарності, таким чином намагаючись подолати лінеарність письма й перетворитися на багатовимірну текстову тканину. «Зоосад» - це колекція, гербарій, зібрання рідкісних експонатів та істот, це численні сюжетні лінії: дитинство, інтернат у Парижі, війна в Іспанії, контрабандисти й будинки розпусти, паризьке щоденне життя, розлоге інтерв′ю з журналістом, відвідання СРСР; це реальні особи Черчіль, англійська королева, Горбачов, Береговуа, а також невідомі, такі як рибалки в Стамбулі чи арабські перекупки, французькі селяни чи радянські водії. «Зоосад» - це метафора пам′яті, метафора людського прагнення до впорядкування, яке завжди виявляється ілюзорним. Врешті, біографія людини постає як фікція, вона розпадається на окремі періоди, окремі ситуації, епізоди, які годі поєднати в цільну картину, і тому можливий лише перелік, лише нумерація, лише таблички ботанічного саду, лише окремі клітки з екзотичними тваринами, все те, що людина встигає вихопити з руйнівного плину часу.
Загалом саме час, його руйнівна сила й пов’язана з ним неможливість єдиної об’єктивної історії, є головною темою сімонових текстів.
Сімон, безперечно, продовжує прустову традицію французької літератури, лише в Сімона головна прустова тема всесильного спогаду ще більше радикалізується. У своїх пошуках Сімон зосереджується на мовних асоціаціях, на зблисках усвідомлення, на розгалужених описах, які мають вловити невловиме. І саме такі імпозантні конструкції текстової тканини щонайперше нагадують нам Пруста. Проте детальніший аналіз сімонового письма дає можливість виділити зовсім інакші його риси.