Літературознавцем І. Виноградовім була здійснена публікація цілої книги гоголевських автографів (близько двадцяти п'яти друкарських листів. Нові тексти Гоголя знайдені, зібрані, приведені в порядок, атрибутовані і ретельно прокоментовані. Ним присвячена вступна стаття, яка привертає і своєю глибокою серйозністю, і любов'ю до Гоголя, і жвавістю викладу. Серед нових текстів, опублікованих Віноградовим, відзначимо лекції Гоголя по стародавній і новій історії (біловий автограф), які він читав в Петербурзі в Патріотичному інституті і Імператорському університеті, – вони значно поповнюють уявлення про погляди письменника на світову історію. Гоголь зв'язував як би в одну науку історію і географію. Публіковані в книзі записи показують, наскільки це логічно, як збагатив предмет, що при цьому викладається. От як розумів Гоголь мета своїх лекцій: «показати весь цей великий процес, який витримав вільний дух людини кривавими працями, борючись від самої колиски з неуцтвом, природою і велетенськими перешкодами: ось мета загальної Історії! Вона повинна зібрати в одне всі народи миру, розрізнені часом, злучаємо, горами, морями, і з'єднати їх в одне струнке ціле; з них скласти одну величну повну поему».
До безлічі відомих творів Гоголя духовного характеру додане тепер ще одне, невелике, але з великим відчуттям і любов'ю написане, – «Про подяку», де мотив безперестанної дяки Бога, що проходить через багато творів і листи Гоголя, розгорнений відповідно до свято-вітчизняної традиції. «наше життя повинне бути, – писав Гоголь, – безугавною піснею постійної дяки Богу. Дякувати, дякувати, втрачатися в подяці, – це потрібно зробити своєю їжею, питтям, існуванням, життям. Постійна дяка високо прославляє душу, а серце розчиняє всепрощаючою любов'ю до всіх. Воно дає нам вищу силу над нашими силами.».
Важливим досягненням сучасного літературознавства слід визнати перевидання малодоступних досліджень, присвячених життю і творчості Гоголя. Зі всього різноманіття літератури про Гоголя, створеної російськими емігрантами першої хвилі, відзначимо як найзначущіші книги К. Мочульского «Духовний шлях Гоголя» (1934), професора протопресвитера В. Зеньковского «Н.В. Гоголь» (1961) і В. Набокова «Микола Гоголь» (1944). Разом з названими працями є ряд менш об'ємних творів, які також внесли свій внесок у вивчення біографії і творчості великого російського письменника. Це роботи З. Франка, протоієрея Р. Флоровського, І. Ільіна, Д. Чижевського, П. Біциллі, В. Ільіна, Би. Зайцева, В. Ходасевіча, А. Ремизова і ін. Разом з тим слід зазначити вторинність і поверхневість більшості емігрантських робіт про Гоголя. Майже всі пишучі про Гоголя в російському зарубіжжі як одним з найважливіших джерел користувалися книгою В. Вересаєва «Гоголь в житті» (1933), яке при всіх своїх достоїнствах не містить документів в необхідній повноті.
Останнім часом виникли Гогольовські наукові центри – в Ніжині, Санкт-Петербурзі і Москві. Так, при ніжинському державному педагогічному університеті імені Миколи Гоголя створений Гогольовській науково-методичний центр, який з 1996 року випускає «Гогольоведчеськіє студії» – єдине на сьогоднішній день спеціальне періодичне видання по проблемах гоголеведення. В семи випусках видання в достатній мірі відображена картина сучасного літературознавства. Останній, восьмий випуск, що тільки що вийшов з друку, є «Літописом життя і творчості Миколи Гоголя. Ніжинський період (1820–1828)». Це значне досягнення. Створення Гогольовськой літопису – одна з насущних задач гоголеведення. До безумовних достоїнств видання варто віднести бібліографічні публікації.
В Санкт-Петербурзі при кафедрі російської літератури Російського державного педагогічного університету імені А.И. Герцена сформувалася група дослідників, що випустили декілька гоголевских збірок.
Дотримуючись описаних вище поглядів, представники православного напряму в гоголеведенню вступили в полеміку з коментаторами нового Академічного видання зібрання творів Гоголя, що недавно вийшло, куди ввійшли «Вечори на хуторі поблизу Діканьки». На думку В.А. Вопропаєва, автори коментарів до ранніх творів Гоголя неправомірно виводять поетичний мир гоголевських повістей з німецького романтизму, де людина як би не може протистояти світовому злу: «при всій яскравості і художньому багатстві перших творів Гоголя в них присутній твердий і ясний погляд на сили зла – погляд православного християнина. Вони у Гоголя неминуче виявляються посоромленними і переможеними Божественною силою, подібно тому як посоромлені і переможені бувають біси на православній іконі, якими б страшними вони там не були зображені. Змій тут пронизаний списом святого великомученика Георгія победоносця. Якщо ж герої Гоголя виявляються часом злякані і навіть переможені бісівськими підступами, то це свідчить лише про те, що в них самих була та духовна вада, яка відкрила до них доступ і дала можливість так зухвало господарювати в їх душах бісівській силі. Людські пристрасті і вади – ось причина розгулу і тимчасової перемоги темних сил. Про це тонко, але твердо і ясно говорять твори молодого Гоголя».
Коментатори академічного видання дотримуються протилежної точки зору. А.В. Воропаєв вважає, що «Тут можна констатувати протилежність світогляду Гоголя і наших сучасників. У Гоголя Бог завжди сильніше за сатану. Про це свідчать численні епізоди його ранніх творів, в яких хресне знамення руйнує всі диявольські підступи («зникла грамота», «Ніч перед Різдвом»). І це зовсім не фольклорний мотив, як вважають коментатори нового академічного видання. Так, я не обмовився, – прямо так і написано, що хресне знамення – це «типовий фольклорний мотив, характерний також і для театру» кубла.
Але, на думку А.В. Воропаєва, фольклорні і етнографічні реалії, використані Гоголем з такою майстерністю в його ранніх творах, виконують роль притчі, іносказання, за допомогою яких письменник говорить нам про те ж, про що буде сказано в «Ревізорі» і «Мертвих душах», – тобто про добро і зло, про силу Божієй і сили тьми, поле битви яких – серце людське (як скаже про це достоєвській). По Гоголю, як це і є в православній аскетиці, людина є учасником цієї битви; результат її залежить від нього. «ми покликані в світ на битву, а не на свято, – говорив Гоголь, – святкувати перемогу ми будемо на тому світі».
Таким чином, виникла ще на початку ХХ століття традиція вивчення Гоголя як релігійного письменника виявилася дуже актуальна останнім часом. Проте деякі дослідники вважають, що замикатися виключно на православних тенденціях в творчості Гоголя було б невірно, оскільки були наявними і інші, у тому числі фольклорні, філософські і ін. тенденції. Книга М. Вайскопфа «Сюжет Гоголя» викликала новий сплеск дослідницького інтересу до містичної складової творчості письменника. В новому виданні своєї книги Вайськопф постарався максимально врахувати недавні роботи. Це перш за все книга С. Гончарова «Творчість Гоголя в релігійно-містичному контексті». Особливого визнання автора заслуговує також збірка статі И. Виницького «Щось про привидів. Історії про російську літературну міфологію ХIХ століття», де простежується залежність фігури гоголевського «Ревізора» від утілюючого караючу совість і страх смерті героя «Туги по Батьківщині» Юнга-Штіллінга.
Нове видання книги дає набагато більше уявлення про те, наскільки гностицизм відомого німецького містика виявився співзвучний миколаївській епосі, з характерним для неї страхом перед кінцем миру і Страшним судом, що насувається. Проте історична концепція епохи Миколи I не зазнала будь-яких істотних змін. Беручи до уваги збірку документів і праць істориків, що вийшла в 2000 році, «Микола Перший і його час», Вайськопф знаходить нові аргументи на користь того, що офіційна доктрина про велику місію Росії, покликаної прийняти на озброєння всі кращі досягнення Заходу і согласить його розбрати з Сходом, знаходить сприятливий ґрунт в середовищі мислителів, письменників і публіцистів. Тим часом автору надзвичайно чужий зважено-лояльний підхід до епохи Миколи I, характерний для більшості сучасних істориків. Внутрішню політику царя він називає «амальгамою самодержавства, вітчизняного доброзвичайного і імпортного консерватизму», а зовнішню – «мрійливим нарцисизмом».
незрівнянно більшу увагу надається дії на естетику Гоголя пантеїстичної філософії Шеллінга і вчення про прекрасне і піднесене Канта. Пояснюючи появу тих або інших мотивів в творчості Гоголя впливом німецьких романтиків Гофмана і Тика, він в той же час показує, як стилістика самого Гоголя з часом стала впливати на характер їх російських перекладів.
Учений вперше звертається до своєрідної космогонії російського романтизму, що дозволяє зримо представити його дуалістичну природу:».Само небо немов розшаровувалося на дві зони. Нижня, зоряно-планетарна, була житлом сатанинської, жорстокої або хоча б амбівалентною, Долі; верхня – безтілесним і променистим царством Рятівника. Там, над нижніми земними небесами, знаходиться і передвічна шукана мудрість, там її справжня вітчизна, що зве до себе». В паралель із зміною сюжетної тематики (від оспівуючих з'єднання краси і думки відвернутих міфологем – до орієнтації на з'єднання мрії і істотності) міняється і сама система жанрів: на зміну високої поезії приходить втілена в прозі поезія життя.