В сатирі «Царі» («Старенька сестро Аполлона...») він розвінчує «святих царів» — можновладних тиранів різних часів, показує їх ницість, деспотизм, свавілля, розбещеність. Сатиричне вістря твору спрямоване також проти релігії, яка канонізувала цих найжорстокіших тиранів як «святих», називала всіх царів «помазаниками божими», намагаючись переконати віруючих, що влада царям дана від самого бога. Тому висновок, який випливає з сатиричної розповіді про «святих царів», стає закликом до революційного знищення царів, будь-якої монархічної влади: «Бодай кати їх постинали, отих царів, катів людських...». Настанова на сатиричне осміяння царів дається вже у вступі до твору, що являє собою пародію на традиційне звертання до музи, яким починалися хвалебні оди реакційних поетів на честь царя. Шевченко теж звертається до музи, яку іронічно називає «старенькою сестрою Аполлона», «дядиною». У перших трьох розділах теми для яких запозичено з біблії, розповідається про розбещеного, підступного і лицемірного царя Давида, про те, як піп звелів привести до своїх покоїв Вірсавію, а Гурія, її чоловіка, вбив; як з його ж наказу «дівчат старому навели, да гріють кров'ю молодою свого царя», і про його сина Амона, який збезчестив рідну сестру Фамар; а в четвертому — про «святого» Володимира, князя Київського, що насильно взяв собі за дружину Рогніду, а її батька, старого Рогволода, князя полоцького, вбив. П'ятий розділ логічно підсумовує висновком-закликом те, про що розповідалось у попередніх чотирьох, і продовжує розвивати роздуми, звернені до музи. Царі-кати, царі-поганці не варті того, щоб про них співали музи, не для поета, а тільки для ката вони являють інтерес («бодай кати їх постинали»). І поет з непохитною вірою в народ, в його невмирущі сили закликає свою музу — «найкращу сестру Аполлона», свою «голубку»: «Ходімо:в селище, там люде, а там де люде, добре буде», і не царів, а простих людей хвалить.
У період 1853-1857 років Шевченко працює над своїми повістями російською мовою.
Про роботу над ними Т. Шевченко сповіщав у листах своїм знайомим, надсилав їм рукописи, просив порад, клопотався про надрукування під вигаданим ім'ям К.Дармограя в журналах «Отечественные записки» або «Современник». Та за життя поета його повісті так і не були надруковані.
Різко негативно до повістей Шевченка поставився П. Куліш. Йому було не до вподоби, що поет почав писати російською мовою, він намагався переконати Шевченка, що його повісті художньо недосконалі. Після смерті Шевченка рукописи його дев'яти повістей (за свідченням самого Шевченка, він написав їх близько двадцяти) потрапили до М. Костомарова, в архіві якого й пролежали двадцять років; їх публікація почалася лише в 80-х роках у газеті «Труд» та журналах «Исторический вестник» і «Киевская старина». У 1888 році всі дев'ять повістей з'явилися у виданні «Поэмы, повести и рассказы Т. Г. Шевченко, писаные на русском языке». Видання було неякісним, з багатьма пропусками, перекрученнями, що спотворювало ідейно-художній зміст повістей.
Порушена Шевченком у багатьох поезіях проблема становища митця в кріпосницькому суспільстві розв'язується в повістях «Художник» і «Музыкант».
Повість «Художник» починається міркуванням про долю датчанина Торвальдсена, італійця Карреджо та інших видатних митців минулого. Навівши факти з їх біографій, оповідач робить узагальнення про ворожість приватновласницького світу мистецтву. Шевченко показує, що ідеал митця, пов'язаного з народом, з його прагненнями і бажаннями, вступає в суперечність з умовами життя експлуататорського суспільства, яке не сприяє, а перешкоджає розвиткові справжнього мистецтва. Ця думка художньо втілюється в розповіді про трагічну долю талановитого юнака, безіменного художника, вихідця з простого народу. При змалюванні образу героя повісті Шевченко скористався фактами з свого життя часів викупу з кріпацтва та навчання в Академії мистецтв. Друга частина написана у формі листів героя повісті до оповідача. Така форма найкраще відповідає задуму Шевченка показати образ художника, колишнього кріпака, в процесі його становлення і зростання, в зіткненні його благородних ідей і прагнень, творчих дерзань з жорстокою дійсністю. В цій частині повісті є також деякі автобіографічні елементи, але вони переосмислені і збагачені художніми вимислами з метою повнішого розкриття трагізму становища митця з народу в кріпосницькому суспільстві. До таких художніх вимислів належать епізоди, де описані особисті взаємини юнака-художника і дівчини, сироти Паті. Та в ці взаємини втручається розпусник, гульвіса мічман. Паша стала жертвою цього мерзотника — типового представника звироднілого панства. Художник врятовує збезчещену дівчину від загибелі, дає їй притулок, одружується з нею. Конфлікт художника з навколишнім оточенням дедалі поглиблювався і в соціальному плані. В Академії його не допустили до конкурсу. Щоб утримати сім'ю, він змушений відмовитись від творчої роботи і взятися за ремісництво. Відчувши, як у боротьбі з нестерпними умовами життя гине його талант, він божеволіє, потрапляє в лікарню і там помирає. Поема також цінна автобіографічними фактами, які доповнюють і часом підтверджують відомі факти з біографії її автора — великого народного поета і художника-живописця Т. Г. Шевченка.
Проблема ворожості кріпосницького суспільства мистецтву поставлена і в повісті «Музыкант». Тут вона розв'язується на показі важкої долі двох артистів-кріпаків: музиканта Тараса Федоровича і співачки Марії Тарасевич. У повісті використано багаті спостереження Шевченка над придворними кріпацькими театрами під час його подорожей по Україні. В образі талановитого кріпака-музиканта Шевченко втілює ідею невичерпності творчих сил народу, скованого кріпацтвом, його нездоланного прагнення до волі. Багато поневірянь випало на долю Тараса Федоровича. Син кріпака, він рано залишився сиротою, став поводирем сліпого кобзаря. Це сприяло пробудженню його потягу до музики. Помітивши талант молодого кріпака, поміщиця наказала вчити його грати на скрипці і віолончелі. На талант кріпака звернув увагу великий композитор М. Глінка, який домагався, щоб пани відпустили його на волю. Але Тарас і далі залишається кріпаком. У повісті показано, як у нестерпних умовах поневірянь і принижень кріпак-музикант зберіг високе благородство душі, любов до прекрасного. Він уболівав за долю народу, своїм мистецтвом прагнув служити йому. Головним обов'язком мистецтва він вважає викриття кріпосників і висловлює жаль, що «музыка не в силах выразить этого великого сарказма». «Талановитий музикант — власність мерзотника поміщика Арновського. Він втратив будь-яку надію на визволення. Тільки після тяжких поневірянь Тарас все ж стає вільною людиною, одружується з коханою дівчиною Наташею і повністю віддається служінню мистецтву. Типовими для кріпосницького суспільства були «паскудства», що коїлись у Качанівці. Про них розповідається у вставній новелі про трагічну долю талановитої співачки, артистки кріпосного театру Марії Тарасевич. Ще дівчиною-сиріткою вона потрапила в «благородний пансіон» Арновського, з якого той добирав вродливих дівчат до свого театру і гарему. Дівчина виявилась найздібнішою і найвродливішою серед вихованок пансіону. Вона багато читала, глибоко розуміла мистецтво, мала великі артистичні здібності, чудовий голос, яким захоплювались Глінка і Штернберг. Вона прагне вирватись із задушливого кріпосницького театру, мріє потрапити на столичну сцену. Арновський обіцяє відвезти її до Петербурга, якщо вона погодиться стати його коханкою. «Я все забыла для искусства и для столицы, все! всем пожертвовала!» -— говорить вона Тарасу Федоровичу. Але сцени вона так і не побачила, бо до Петербурга приїжджає вагітною, хворою. Арновський відрядив її в лікарню як «крепостную девку». Там вона й помирає.
Повість «Близнецы». В основу сюжету повісті покладена історія формування характерів двох близнят — Зосима і Саватія, підкинутих невідомою покриткою хуторянину Никифору Сокирі. Дитинство близнят пройшло в дружній, працьовитій, благородній сім'ї заможного, освіченого і мудрого Никифора Сокири — учня Сковороди, приятеля Котляревського. Умови для виховання хлопчиків були найсприятливішими. Змалку близнят були подібні не тільки зовнішністю, але й характерами.
Та характери їх стають абсолютно протилежними, коли вони потрапляють у різні умови шкільного виховання і, головне, в різне середовище після закінчення школи. Саватія віддають вчитися в гімназію, а Зосима в кадетський корпус. Схожість між ними стала швидко зникати. Зосим, потрапивши після навчання в кадетському корпусі у середовище розбещеного царського офіцерства, став моральним виродком, ледарем, картярем, п'яницею і злодієм. Самого навчання Зосима в кадетському корпусі Шевченко не показує, він змальовує лише наслідки «нелюдського, хоч і дешевого» «виховання», а фактично опошлення людської особистості, яке насаджувалось царизмом в усіх навчальних закладах, а особливо процвітало в кадетських корпусах.
Зовсім в іншому середовищі формується характер Саватія. Після закінчення гімназії, де його учителем і наставником був І. Котляревський, він навчається на медичному факультеті Київського університету; його інтелектуальні запити і розумові здібності весь час розвиваються, він захоплюється всім передовим, поглиблює свої знання з музики, займається живописом. Саватій стає всебічно розвиненою порядною людиною — громадянином, добрим фахівцем-лікарем. Після закінчення університету він їде працювати в Оренбурзькі степи, щоб принести користь забитому і темному казахському народові. Саватій ще в гімназії виховувався на творах Котляревського, Гулака-Артемовського. Він добре знає і вміє виконувати народні пісні, чудово володіє мистецтвом гри на гуслях.