Та коли про Башкирову витівку з машиною лише ходили чутки, то кріпосники Огньов і Кочуб з твору «Карло Карлович» у своїх маєтках уже застосовують машину-душогубку для катування непокірних кріпаків. В маєтку Кочуби було поставлено аж п'ять таких катівень. В монолозі винахідника – ката Карла Карловича – подається і опис цієї душогубки. Жертву клали на дошку,
прив'язували їй руки, ноги і голову спеціальними каблучками і мотузками, потім накривали тіло змоченою в ропі або горілці мішковиною і били. Машина мала такий ефект, що «рідкий мужик виносив десять ударів». До такого озвіріння і маразму доходили огньови, кочуби і башкири.
Якщо Панас Мирний описує незліченні багатства, «вільнолюбство» і «доброчесність» кріпосника Башкира з неприховано-їдким сарказмом, то про становище народу він говорить з глибоким душевним болем, хвилюванням, співчуттям. Змалювання суперечностей суспільного життя шляхом створення різких контрастів сприяє викриттю анти людяності кріпосництва. Значно пізніше, в 1911 році, оглядаючи пройдений шлях, у начерку, присвяченому п'ятдесятиріччю з дня смерті Т. Шевченка, Панас Мирний пише про згубність кріпосництва, про те, що «давнє лихо» «своїми важкими ланцюгами» давило всіх людей, що та вельми «лиха установа» була глумом «над правдою святою, що доводила рідну сторону до тяжкого занепаду».
Трагізм становища покріпаченого народу письменник малює в процесі розгортання наступних подій. З часу «по-кумання» кріпака Федора з паном дія твору розгортається напружено, в гострих конфліктах. Несподіваність переходу персонажа з одного становища в інше, різка зміна обставин, в яких живуть і діють його герої, сприяє глибинному розкриттю характерів. Пан зустрічає і запрошує Федора в куми у час, коли той з дочкою із запізненням простує на панський лан. Федір з дочкою раптово стають кумами Башкира.
Показуючи життя Федора – «панського кума», художник підносить важливе питання про роль праці в житті людини. Праця – щастя і джерело здорової моралі, високого духу народу. «Живе Федір у дворі, як у бога за пазухою», все до його послуг, ні об чім не треба турбуватись. Паразитичне життя в поміщицькому дворі похитнуло моральні устої Федора: він став пити, хизуватися своїм становищем. Але разом з тим «частіш та частіш почало западати йому на думку його трудове життя у своїй кривобокій хаті», де він зазнав багато горя, але зазнав і щастя.
Видрив від народу, свого рідного середовища пізніше привів Федора до трагічної загибелі.
Образ Марини в сюжетному розвитку твору посідає інше місце. Якщо умови кріпосництва призводять чесну людину – Федора – до самогубства, то розтлінна кріпосницька мораль, паразитичне життя в панських покоях розбещують Марину, згубно впливають на її характер. З часом вона стає панською коханкою.
Повість «Лихо давнє й сьогочасне» в порівнянні з іншими творами Панаса Мирного цього жанру відзначається малою кількістю дійових осіб. Крім епізодичних персонажів (Федір, Улас, Хівря, Самійло), в повісті е лише два головні типи – Башкир і Марина. Причому за своїм ідейним спрямуванням образ Марини відіграє найважливішу роль в розкритті задуму твору.
Письменник досить тонко простежує процес переродження Марини. Привілейоване становище поставило Марину над іншими кріпаками, відділило від трудящого середовища. Внаслідок цього міняється її поведінка, стосунки з паном. В її поводженні помітно виявилась хтивість і цинізм. Ставши панською коханкою, вона доносить панові на батька, стає злим ворогом своїй рідні.
В другому розділі повісті письменник повертається до опису жахливих дій Башкира напередодні реформи 1861 року. Коли прийшла чутка про волю, пан почав ще дужче знущатися з селян. Старий та вередливий, він примушував водити рай городян щодня на стайню, морив їх панщиною, кував у колодки, держав, мов собак, на прив’язі. Прийшла воля. «Старий Башкир не пережив того – умер, кинувши на молодого Башкиренка розпутувати ту каблучку, яку затягло життя». Цей уривок дещо розширював уявлення читача про Башкира, але чогось нового, суттєвого в характеристику персонажа не вносив., Після нього йшла досить лаконічна, конспективна розповідь про запровадження поміщиками «волі».
Пани повтікали, залишивши в запустінні свої землі, і селяни сподівалися, що ці землі перейдуть до їх рук., «Тепер те все наше буде, – казали вони. – Повтікали пани, що з нас кров пили та нас їли. Хіба дурно та кров лилася, хіба дурно ми віки вікували у тяжкій неволі? Почули, іродові душі, свою неминучу погибель та й накивали п'ятами. Тікайте! Тікайте! Тікайте! То дурниця, щоб ми за землю платили. Яка плата? За що платити? Яка воля без землі? Голодна смерть, а не воля! Підождемо і за землю того слушного часу. Віками ждали волю, та й діждалися-таки. Прийшла святая, увесь світ звеселила, тільки панів засмутила. Підождемо і землю. До слушного часу! До слушного часу! – загукали кріпаки по всіх селах і хуторах». Нічого певного не дочекавшись, селяни почали обробляти орендні нарізи. Таким чином, вони примирились зі своїм становищем, взявши в оренду від панича Башкиренка четвертні наділи й городи.
Внаслідок ряду доповнень і переробок між першим і другим розділами повісті утворилась тісна сюжетна єдність, пряма логічна послідовність та взаємна залежність.
Головним героєм другої частини цієї повісті є народ, одрадянська кріпацька громада. Письменник зумів передати багатоголосу і типологічну різноманітність селянського колективу. Коли в кріпацькі часи, терплячи нелюдський гніт і наругу Башкира, одрадяни зітхали, стогнали і плакали, а зрідка нишком проклинали пана, та все ж корились його сваволі, то в другій частині повісті-розбурхана волею селянська громада стала активною, рішучою і наступальною. Колись покірні, кріпаки підняли голови, перестали коритись новому панові. Одрадяни рішуче відмовились брати панські наділи за плату, ждучи «слушного часу», коли землю, їх кров'ю политу, віддадуть пани без викупу. У прямій і внутрішній мові героїв тепер зустрічаємо слова і вирази, які свідчать про невгасиму ненависть народу до панів. Селяни вже не бояться Башкира і відверто висловлюють свої вимоги і обурення. Пана Башкира звуть «старою собакою», а його сина «щеням», якого треба було б Марині «у колисці придушити, щоб і світу не паскудив». Та скоро, іронічно говорить автор, «в Одраду москалі найшли – різками накидати панські наділи». Панас Мирний не показує у повісті розправи солдатів над селянами, він лише кількома влучними, сповненими іронії, словами говорить про цю розправу та про наслідки селянського бунту. «Дехто й в царському домі, де великі вікна, посидів, казенного хліба чимало переїв», інші багато «березової каші поїли». Та все ж не покорилися волі пана! Одрадяни допекли Башкиренка до того, що він утік з маєтку.
Художник при описі цих подій розкриває характерну особливість українського народного характеру. Гумор, їдка іронія як засоби захисту від посягань на людську гідність, на живу людину звучать у селянських оцінках подій навіть тоді, коли вони терплять біду і знущання.
Мирний дальшим ходом подій показує, що сподівання селян Одради на «слушний час» виявилися марними. Орендарі прибрали до своїх рук панські землі, вкрай зруйнували селянські господарства. «За кріпацтва ніхто не боронив води брати та скотину напувати» з панського ставка, а тепер треба платити за воду для кожної курки, свині, гуски, корови. Становище селян в нових умовах розкрито в таких словах: «Одрадяни все далі та далі нищіли-пустошилися: тини осувалися – нічим їх городити, хати старіли, кривилися, – нічим полагодити, оселі дірчавіли-осувалися… То старці немічні жили…» (IV, 241). Такі обриси «сьогочасного лиха».
Відомо, що народники вважали розвиток капіталізму в Росії явищем не характерним і не перспективним для аграрної країни. А коли елементи капіталізму неминуче з'являються в промисловому виробництві, то вони аж ніяк не стосуються сільського господарства, не здатні змінити устоїв селянської громади. Панас Мирний у своїй повісті показав, що капіталізм в українському пореформеному селі став фактом, який визначив соціальні суперечності нової епохи в його історії. В маєтку Башкиренка орендарі експлуатують найманих робітників, запроваджують машини, звільняючи тисячі робочих рук, позбавляючи бідне селянство можливості заробити шматок хліба для свого існування. У зв'язку з цим класова боротьба в селі набирає особливо гострого характеру, властивого для капіталістичних відносин.
Застосування німцем-управителем машин викликає бунт селян. Вони псують машину, помилково вбачаючи в ній свого найлютішого й основного ворога. На боротьбу проти машин одрадяни виступають досить згуртовано і одностайно. Розвиток сюжету, пов'язаний із відтворенням цих подій, раз у раз змінює напрям. Час від часу темп розповіді міняється, напруження то спадає, то знову посилюється, що цілком відповідає характерові описуваних фаз селянського бунту.
Звістку про збирання урожаю машиною одрадяни спочатку підіймають на глум, «думаючи, що то німецькі крутні». Діалоги селян перейняті гумором і відбивають їх негативне ставлення до «витівок» німця-управителя. Прикажчик на поле до машини несе косу з грабками, а йому слідом летить з натовпу репліка: «Машині помагати?» Та скоро селяни переконались, що машиною урожай буде зібраний, а вони нічого не зароблять. Перед ними постала перспектива голодної смерті і «чорним круком носилася над їх головами, гнула додолу». Яскраві образні вислови і порівняння розкривають трагічність становища селян у зв'язку з запровадженням машинної техніки. Ось перед селянською громадою постало питання: «Що робити?» Часте використання в прямій мові запитальних і окличних речень створює напружений ритм, передає динамічність розвитку сюжету. В діалогах селян переважають гостро емоційні запитання й заклики: «Що ж нам робити? що казати?»; «То все отой німець!. Убиймо невіру, як ту собаку!.»; «Не пропадати ж нам всім через одного?!» і ін.