Поет багато працює і у великому жанрі, пише поеми "Студентка" (1947), "Вітчизна" (1949), історико-публіцистичну поему "Україна" (1951), програмовим пафосом якої є братерська єдність східнослов'янських народів (що, втім, не рятує його — попри сподівання! — від ярлика "зоологічного націоналіста"!). Вдруге й востаннє після поеми "Тарас Трясило" (1925) глибокий історичний екскурс Сосюра здійснює в поемі "Мазепа", розпочатій 1928 р. і завершеній у 1959—1960 рр. Віднесена до "заборонених" творів, поема лише 1988 р. була повернена громадськості40. Це велике, замислене в епічних вимірах полотно ще раз увиразнило власне ліричний талант Сосюри, для котрого переживання подій було завжди органічнішим за їх осмислення. Це не означає, що поема бідна на філософську думку, навпаки, "Мазепа" (дописана і "в піку" гонителям національного духу) — одна з найконцептуальніших сосюринських поем. Її етичний пафос полягає в тому, що гріх перед народом може визначатися тільки на терезах усієї долі народу, а не окремої миті його історичної долі, якою в даному разі імпліцитно виявляється доба українського поневолення Москвою з відповідними їй спотвореннями історичної перспективи та анафемою гетьманові. Річ у тім, що концепцію цю забезпечує єдине, могутнє і наскрізне почуття — любов до України, яке й веде поета цілиною історичних викривлень і важким тереном художніх ускладнень. Це глибоке ліричне почуття тільки й злютовує окремі епізоди та авторські роздуми, яким не раз бракує цілісності й суто раціональної узгодженості.
З особливою чулістю поетизує Сосюра рідну Донеччину ("Церковний дзвін пливе в висотах...", 1955), в цю землю вкарбований для нього історичний шлях народу ("Ми жили в хворостянці", 1957), з нею пов'язаний світлий сум поета за юністю: "Я починався відтіля, де шум заводів даль колише. Ясні Донеччини поля мені на світі наймиліші" (1955). Саме завдяки поезії Сосюри широко, зоряно і свіжо входить у вітчизняний культурний материк Донеччина — твердуватий, задимлений і непишний степовий край ("Земля моїх батьків...", 1955).
Це вдячна любов — тут, у краю шахт і руд, навчається поет розуміти красу праці, її естетику і вписаність у природне тло ("Який мені вітер у серце повіяв...", 1955). Нерідко з поетичної теми Донеччина перетворюється на саму мову лірики Сосюри, дарує йому неповторний образний ключ: "... Ми за труною йдемо і плачемо, а він в холоднім мертвім супокої — як одлетілий кайла дзвін". У кого ще знайдемо таку "арматурну" й водночас ніжну картину цієї землі: "Ти простягла в блакить залізні руки й неначе дзвониш у небесний дзвін". Один і той же звуковий образ, а яка разюча відмінність його емоційного смислу у наведених прикладах!
Вповні виявляється вся оригінальність метафоричного мислення поета, котрий раз по раз змушує по-новому працювати весь свій образний стрій. "Вечір, що встав за селом, яблука, вкриті росою, синім укрив рукавом" (1955). Тут епітет "синій" звужує простір картини, згортає його навколо малої місцинки, де росяні яблука світяться в темному гіллі. "Вечірній тин. Дитячі сни. Багрянь на небокраї. На синій скрипці тишини цвіркун десь тонко грає" (1955). В цьому прикладі епітет "синій" надзвичайно розширює простір картини — аж до присмеркових обріїв, невидимих отав, звідки чути пісню цвіркуна. Тобто, повторюючись, епітет "синій" насправді не повторює себе, має різний естетичний смисл.
На відміну від багатьох митців (Л. Костенко, Д. Павличка) В. Сосюра не потребував конфлікту з оточенням задля творчої наснаги. Його психологія людини і митця — розбурхана, нерівна — вимагала ладу, гармонії і згоди. Завжди й в усьому він шукав краси і чулості (не "насолоди у борні"...), і не вина його, а біда, що дійсність була на них надто скупою. Проте від другої половини 50-х років доля всміхнулася Сосюрі і подарувала йому насамкінець спокій і духовний лад. І він зміг, не витрачаючись на марноту, вслухатися в красу Всесвіту, відчути себе тим, ким він насправді і був, — "співною часткою зоряного руху" (1960—1961).
Йдеться не про меланхолійну розслабленість або млявість, органічно неприйнятні екстатичному поетові, котрий навіть втіху визнає тільки крайню — абсолютну. Йдеться про випрозореність і гостроту художнього зору, вільний, а тому найповніший творчий самовияв. Сосюра не обмежується суто естетичними спостереженнями, навпаки, суспільне буття відлунюється в його віршах широко й повноваго (бо невимушено! — "Нехай живе єднання серць і рук...", 1956). Розробляючи традиційні теми (патріотизму, миру, праці тощо), він знаходить дуже прості, зворушливі слова, і в цьому контрасті громадянськи високого і дуже земного, людяного оживають навіть заграні мотиви: "Коли дзвенять дротами срібні гони і літаки торують в небі путь... Я мир люблю, як люблять міліони простих людей, що на землі живуть" (1955). Чужий усякій ксенофобії, Сосюра відроджує почуття національної гідності, сягаючи висот художньої афористичності: "Листку подібний над землею, що вітер з дерева зрива, хто мову матері своєї, як син невдячний, забува" (1956-1958).
Поета не полишає радісне відчуття творчої сили, незалежної від похилого віку творчої снаги. Воно не зрадить Сосюрі, буде дарованою йому "іскрою богів" та однією з провідних тем останнього десятиліття. Так, мовби не в старість і небуття стелиться поетова дорога, а в світлі й манливі далі, що ждуть, кличуть і вітають його. Ці пізні мажори не мають нічого від пози, робленого оптимізму. Вони — від високості, ба навіть "нетутешності" погляду, якому відкрито те, чого не бачать інші ("Бабине літо", 1956).
В основі цього почуття — свідомість роду, що не відає смерті, в єдності з яким поет і почувається щасливим. Лірик із ліриків, Сосюра майже ніколи не зазнає жури самотиння — він "з", він — "разом", він — кровина роду, якій за себе не страшно: "Народе мій! Сади в пустині ти посадив, проклав мости. З тобою в далі солов'їні мені судилося іти", "Батьківщини молодість — молодість моя!", "Хай на скронях у нас сивина, сивина, але юна любима Вітчизна" — ці та інші численні висловлювання є конденсованим виразом почуття, яке буквально розлите скрізь у пізній ліриці Сосюри. Всемогутнє, всеохоплююче, воно від десятиліть трактувалося вульгарною критикою як вияв громадянськості. До певної міри так воно і є, але хіба це тільки свідома установка, а не щось складніше і ширше?
Оспівувана Сосюрою суспільна дійсність для нього безумовно позитивна, прийнятна, тотожна таким поняттям, як юність, життя, безкінечність, любов тощо. Вона не є предметом рефлексії (що є основою свідомого громадянського мислення), є ще одним втіленням ліричного "я", а не відбитком поза ним існуючої даності, в осмисленні якої і перевіряється глибина громадянської свідомості цього "я". В. Маяковський писав: "Я хочу быть понят моей страной, а если не буду — так что ж, по родной стране пройду стороной, как проходит косой дождь". Оцього рефлексійного "так що ж", цієї дистанції між індивідуальним і суспільним світобаченням у Сосюри немає! Вони злиті, що характерно для синкретичної — первісної родової — свідомості, яка не стільки зазнає корекцій з боку особистості, скільки обдаровує собою індивіда. Ця свідомість — і поетова, і суспільна, всіх і кожного, її можна передавати "з рук у руки", і вона від того нічого не втратить, а лише розпросториться, що власне і є головним. "Люби її і серцем, і душею... і будеш ти з Вітчизною своєю, як і вона, безсмертний у віках" (1956) — поет не радить, він передає іншим те, чим сам багатий!
Тобто хвалена громадянськість Сосюри — метафізична, інакше вона просто не узгоджується з громадянськістю тих членів суспільства, які його не тільки славили, а й ганили, картали, намагаючись правити й поліпшувати відповідно до в ласного сумління. Всі розумування про Сосюру як свідомого громадянського лірика, що мають кон'юнктурну мету привласнити його талант і перетворити його на рупор державних ідей певного часу, спростовуються розосередженістю самої громадянської ідеї, якою справді перейнята вся його лірика. Серцевиною цієї ідеї є прийняття й апологія життя як такого в усіх його багатоликих виявах. І тому рівновартісними тут є любов до жінки і любов до краю, радість і біль, захват і потерпання: все це різні чуттєві вияви одухотвореності неалієнованої екзистенції, що має самочинне й незалежне від конкретних ідеологічних установок значення. Це ясно засвідчує вже збірка "Біля шахти старої" (1958):
До тебе, друг, любов мою незмінну
не можу порівняти я ні з чим,
так, як любов святу до Батьківщини,
що володіє всім єством моїм.
І в щастя дні, і в дні біди грозові,
не знаючи ні спокою, ні сна,
завжди палають в серці дві любові...
Але по суті це любов одна. (1957)
В язичницькій універсальності сосюринської аксіології вбачаємо не слабкість, а силу поета, що звільнила його кращі твори від фальші й облуди кожного окремого моменту радянської історії. Громадянськість Сосюри як поета — якість експліцитно-принагідна. Насправді ми стикаємося тут з дивовижною в добу тотальної алієнації хтонічною первинністю світосприймання, "наївною" (в Шиллеровому розумінні) авторською позицією.
1959 р. виходить у світ збірка "Лірика", присвячена онучці Орисі. Наступного, 1960 р. поет завершує поему "Розстріляне безсмертя", розпочату ще в довоєнний час 41 й опубліковану лише 1988 р. Є підстави думати, що "заспівна" частина твору (друга його назва — "Безсмертя"), присвяченого жертвам сталінського терору, є коли не поновленим шматком утраченої поеми "Махно" 1924 р., то принаймні авторським спомином її уривка ("Ти просиш зір твій, — себто Махна. — В. М., — наче жало..., поему розпочать нову, бо першая давно пропала в сумних архівах ДПУ").