В вірші “Як проходжу я мимо” поет пише:
“Як проходжу я мимо заводу,
чомусь сумно і тоскно стає.
Все здається, що сонце заходить
І обличчя цілує моє.
Вже забув я залізні дороги,
Де од молота гулом жене.
І тепер, я не знаю для чого,
Одірвали од тебе мене.
(...)
Де ж ти, мій ніяковий Володю
З золотими очима, як став...
Що колись працював на заводі
І в траві Жюля Верна читав.
Я блукаю сумний і нечулий,
По-осінньому віти хита.
Все минуло, як молота гули,
Як шипшина моя золота.
Тротуарами осінь блукає, і подібний до осені я.
Одсіяли зірниці над гаєм, Так і день мій колись одсія.
На життя я дивлюся неначе Крізь якусь загаровану муть..
І за мною ніхто не заплаче, Як на цвинтар мене понесуть.
Як на зламаних крилах Ікара
в вишину не здіймусь уже я.
О мої золоті тротуари,
О загублена юність моя!”[131]
Вже перші строфи вірша віддзеркалюють скрутне психологічне становище, в якому опинився поет. Саме це становище спонукає його до душевної подорожі у безтурботне минуле. Видно, що поет не справлявся з величезними, особливо для людини вкрай вразливої, випробуваннями, які постійно приносило життя. Далі, бачимо, що поет, втративши наївність та характерний для молодих людей спосіб бачення світу, не зможе вже дивитися на світ “по-старому.” Останні строфи переказують депресію поета, його незадоволення позірно великими досягненнями, яких йому пощастило добитися. Вірш можна б також проаналізувати за допомогою інших методів, хоча б біографічного, однак сприйняття його змісту не було б тоді аж так багатогранним та не можна б тоді говорити про глибоке душевне спілкування з автором твору, а точніше з тодішнім станом його свідомості, який поет зумисне чи теж мимохіть (таке припускає К.Г. Юнг, стверджуючи, що митець – лише інструмент написаного ним твору[132]) переніс у написані ним рядки. Однак ще тяжчі часи чекали поета попереду. За роботу на боці влади В. Сосюру почали критикувати провідні літературні гуртки та часописи. Партія в свою чергу сягнула давним-давно вже розробленого методу нацьковування одних людей проти інших, цим разом включаючи в ці дії В. Сосюру, якому було доручено виступати проти окремих
поетів, погляди яких не погоджувалися з поглядами партії. Прикладом таких дій може слугувати вірш “Ми прийдем і туди”, який написаний в ненависному тоні проти Спиридона Черкасенка.Писання віршів на партійне замовлення, під окремі “директиви”, позбавило В. Сосюру місця на поетичних вершинах. Критики починають говорити про творчу кризу поета. Однак, все-таки на нього продовжувала працювати радянська критика, водночас вимагаючи подолання нових завдань. Політичні вимоги до поетів взагалі та до В. Сосюри зокрема особливо зросли після першого з’їзду пролетарських письменників, який відбувся в 1927 році з присутністю представників ЦК КП(б)У. У цей час психологічний стан поета погіршується. Він починає відсторонюватися від людей, навіть мешкаючи задля того в інших містах. Насильницька наполегливість на переорієнтацію поета здійснювалася за допомогою таких засобів, як політичний тиск та спричинення почуття страху за своє життя. Рядки, написані поетом, віддзеркалюють стан його психіки настільки чітко, що всі коментарі зайві: “Станція. Верби. Тополі. Поле. Ріка. Тумани. Падає листя до-долі В сни. Мертво кругом. Безнадія. Марно я чуда зову. Тільки кашкет червоніє Агента Д.П.У.”[133]
Як не дивно, страх за власне життя призводить людину до неморальних вчинків та має дуже поганий вплив на особистість. Не інакше було з В. Сосюрою, особливо через зростаючу нахабність тодішніх спецслужб. Відчувши слабину характеру поета, вони починають його переслідувати. ЧК починає дедалі обережніше слідкувати за поетом та його творчістю. Особливість трагедії В. Сосюри полягала в тому, що заради виконання партзамовлень, він був примушений відмовитися від себе, яким він був у молоді роки. Душа поета витримувала неймовірні муки, що, звичайно, позначилося і на його творчості: “Вже до серця доходить отрута... Як старому, минулого жаль... Моя путь у кайдани закута... І на кожному кроці печаль..”[134] Навіть дуже відомий вірш, “такий я ніжний, такий тривожний” можна проаналізувати, виходячи з контексту моральної та психологічної кризи, якої зазнав поет, коли він писав: “стеле сонце останнім блиском кривавий шлях...”[135]Гадаю, що також невипадково В. Сосюра присвятив вірш “Лан і луни” пам’яті французького поета Верлена. Французький поет напевне здався В. Сосюрі близьким, немов товаришем по недолі, позаяк у творчості Верлена 20-тих років також чимало блукання, ридання, труднощів, пов’язаних зі зрозумінням тодішнього світу. Що цікаво, Верлен розчарувався в ідеалах Французької революції, а те, що В. Сосюра звернувся саме до нього, виражає його особисте розчарування жовтневою революцією. Зацькований та переляканий В. Сосюра писав так: “Пролетіло днів не мало... Дні мої руді. Чом мене не розстріляли У ЧК тоді?”[136]Чимало критиків причиною творчої кризи В. Сосюри вважали втрату поетом революційної перспективи, дійсність часів непу (Нової економічної політики) та невміння розібратися в об’єктивних реаліях життя. Напевне, це все правда, але суть справи в чомусь іншому; вірші В. Сосюри є підтвердженням того, що світ пізнаємо не лише розумом, але й за допомогою почуттів. Звичайно, поет відчував набагато більше, ніж бачив і знав. [137]Розхристану вдачу В. Сосюри вперше розкрив В. Гришко у своїй праці “Серце “другого Володьки” і заборонена любов”. У ній автор аналізує двоїстість душі В. Сосюри як Українця, який з одного боку, за існуючих умов приймає комуністичну ідеологію, однак, з іншого, відчуває потребу збереження власної честі та вірності своїй власній думці. Згідно витоків аналітичної роботи автора, таке становище рано чи пізно доведе до загибелі поета як з творчого, так і з особисто-життєвого боків. В. Гришко сповістив поетові трагічний кінець, позаяк, на його думку, в радянській країні неможливо було погодити роботу на совєтську ідеологію з одночасним збереженням власної думки. Зіткнення цих двох протилежних фронтів веде до гострої колізії, в результаті якої зароджується нищівний конфлікт із самим собою. Гостроту внутрішньої боротьби, яка відбувалася в душі В. Сосюри, передають оці овіяні жахом рядки з вірша “Два Володьки” (який обговорюється більш детально дальше у цьому розділі): ”Скільки раз я хотів, за нестриманий гнів і за дум чорні лебеді й круки, взяти мавзера темного в руки (щоб надворі летіли сніжинки, коли небо сліпе і рябе),- і поставить себе до стінки.”[138]