Як доведено в попередньому розділі, Донеччина – регіон України,
який має стільки спільного з іншими регіонами країни, скільки ж оригінального, характерного тільки для нього. Це стосується усіх царин, які охоплюють гуманітарні науки. Формування та дослідження літературного процесу не є жодним винятком і це, до речі, недивно. Літературний процес як явище обумовлюється цілою низкою факторів, які відносяться до мистецького і суспільного порядку та інтенсивності літературного життя в досліджуваному регіоні, чи теж культурному осередкові країни. Найбільш поширені досі періодизації української літератури авторства Михайла Грушевського, Сергія Єфремова, Дмитра Чижевського та інших дослідників досить близькі між собою у тому значенні, що, охоплюючи літературу рідного краю у широкому масштабі, не завжди враховують специфіку виникнення та формування літературного процесу в даному регіоні країни. Як зауважує дослідник літературного процесу на Донеччині В. Оліфіренко, історичні обставини в Україні спричинили те, що “п’ємонтами” духовного життя були не тільки провідні культурні центри країни – часто ставали ними місця, які знаходились за межами традиційних осередків українства. Враховуючи унікальний характер літератури даного регіону, заки він встигне влитися у течію народної літератури у своїй сукупності, варто скористатись дещо адаптованою періодикою для дослідження як літератури регіону зокрема, так і її внеску до української літератури взагалі. Адже різноманітність і неоднозначність літературного процесу у регіонах країни варта того, щоб досліджувати її як окреме явище, яке збагачує літературу країни та надає їй унікальності. Чи не наймолодшим з-посеред окремих регіонів-осередків літературного життя на сході України є Донбас, назва якого скоріше асоціюється з індустріальним серцем країни, аніж культурно-мистецьким змістом. Однак, територія яку нині охоплює Донбас має характерні для себе джерела виникнення літератури (за В. Оліфіренком, вона в значній мірі виростає з фольклорних та етнографічних коренів слобожанської і південнокозацької культур) та унікальний (з огляду на вплив історії та населення регіону) літературний процес. Не менш оригінальними є нинішні процеси, які відбуваються в літературі та критиці Донеччини.
Донбасові є чим гордитися, якщо подивитися на те, що попри жорстокі умови, україномовному літературному життю, яке виникло в регіоні в останні роки минулого століття, вдалося не лише вижити до нинішніх часів, та ще набрати нової потуги з бігом часу. Донеччина видала на світ багатьох письменників, критиків літератури та культурних діячів, імена та твори яких зараз входять у загальний фонд української літератури.
Досліджуючи літературне життя Донбасу, слід враховувати вкрай несприятливі умови з боку урядів, як царського так і радянського (та і деякою мірою діючого), русифікацію населення, ЗМІ та регіональних еліт. Крім того, його треба розглядати крізь призму історичного та культурологічного становищ регіону. Тому, досліджуючи літературний процес на Донбасі, мабуть, частіше доводиться перетинати межі літературознавства та інших наук, ніж це могло б бути у випадку інших регіонів. З таким підходом погоджується і В. Оліфіренко, вважаючи, що лише широкий погляд на розвиток літературного життя на Донбасі дає підстави до визначення його основних етапів розвитку[52].
2.2 Донеччина в давній літературі
Перші згадки про територію, яку нині займає Донеччина зустрічаються в літописах Геродота, грецького історика, який правдоподібно відвідав Причорномор’я[53] приблизно у 440 році до н.е. Геродот присвятив цієї території четвертій книгу своєї „Історії” (званою „Мельпоменою”). В ній історик описує похід перського царя Дарія на землі Скіфів та передає чимало зауважень, завдяки яким можна зорієнтуватися, що мова іде про нинішні терени Східної України[54].
Згадки Геродота про те, що Дарій прибув до землі Скіфів[55], які (Скіфи) „...прибули до Азії, щоб витиснути Кіммерійців...” та які „...колись заселяли Азіятськи терени... та покинули свої домівки, перетнули Аракс та прибули на Кіммерійські землі,” співпадають з раннюю історією регіону.
Причорномор’я та племена, що його заселяли, згадує також готський історик Йордан, який є автором “Гетіки” написаної у середині УІ ст. Його твір присвячений здебільшого племені Готів, однак згадує і інші племена центральної і східної Європи, з якими Готи у III-IV ст. Зіткнулися, переходячи у північне Причорномор'я (тобто Венедів, Антів і Склавінів). За Йорданом плем’я Антів заселяло територію між Дністром та Доном[56]. Історик пише про них, що “після поразки герулів Германаріх направив військо проти венетів. Останні, хоч і достойні презирства із-за слабості зброї, одначе могутні завдяки своїй чисельності, намагалися спочатку давати відсіч. Але нічого не варта велика кількість нездатних до війни, особливо в тому випадку, коли і Бог допомагає і багато озброєних підступає. Ці венети, як ми уже розповідали на початку нашого викладу — саме при переліку племен, — походять від одного кореня і сьогодні відомі під трьома іменами: венетів, антів, склавінів. Хоч зараз із-за наших гріхів вони бушують повсюдно, але тоді всі вони підкорялися владі Германаріха”[57].
Згадки про географічні реалії Приазов’я наявні також в давньогерманському героїчному епосі, відображення якого потрапили до древньонімецької та англосаксонської літератур. Пам'ятки германського епосу, які дійшли до наших часів, пов'язані з подіями епохи великого переселення народів. Внаслідок цілої низки причин історична основа в них дуже видозмінена, оскільки коли виникав германський епос, в їхній свідомості дійсний факт і вигадка ще не відокремлювалися. Що більше, в усній пісенній творчості події, факти та особи переосмислювалися і героїзувалися. Крім того, пам'ятки ці виникли в добу язичництва як усні твори, а письмову форму набули вже після прийняття християнства. Тому при записі підлягали обробці вже в християнському дусі[58].
Згадки про Донецький край наявні також в літературної спадщині інших країн, наприклад у скандинавській «Старшій едді», англо-саксонському «Беовульфі» та германській «Пісні про Нібелунгів». Як відомо, на зламі УIII та IX ст. починається масова експансія Скандінавців, відома під назвою “епохи Вікінгів”, яка продовжувалася у наступні століття. Її обумовлювали різні причини, зокрема необхідність в нових землях, нагода розширити торговельні зв'язки та політичний вплив. Експансія Вікінгів була широкою з географічної точки зору, але її характер був неоднорідним в різних регіонах Європи; коли Датчани і Норвежці безчинствували в її західній частині, експансія на схід мала лагідніший характер. Шведські купці та воїни вже знали шлях до Чорного моря, тобто т.зв. шлях “од Варягів по Греки”. Варяги, як називали Скандінавців на Русі, охоче вступали в дружини слов'янських князів і на службу до візантійських імператорів.
Усі три вищезгаданні твори мають зв’язки зі скандінавською культурою, які виникають з їхніх сюжетів, походження чи теж подальших подій. Такий хід подій стосовно обговорених творів підтверджує думка Д. Чижевського, який вважає, що давні елементи київської літератури не обмежуються слов’янською народною словесністю. Відомо, що як князівська родина, так дружина та певні міські купецькі кола походили зі Скандінавії. Тому в київській літературі наявні поруч елементів слов’янської словесності елементи словесності варязької. Однак, не завжди можна бути певним, що спільні для київської та скандинавської літератур елементи (наприклад перекази), позичені Києвом від Варягів. Оскільки як Варяги, так і Слов’яни належать до індоєвропейців, можна припускати, що спільні прикмети потрапили до обох літератур спільним індоєвропейським шляхом. Можна також припускати, що відбулося і протилежне, тобто засвоєння Варягами певних літературних елементів від Слов’ян. Позаяк князівський рід походив саме із Скандинавії, теза про приплив нових скандінавських культурних впливів на слов’янську людність (та навпаки) обгрунтована[59].
Перші згадки про території Донецького краю в давній літературі дійшли до нас у „Велесовій книзі” (автентичність якої дискутується), що відтворює події народу поколінь від Богуміра до Дира, тобто ХІІ до н.е.-ІХ ст[60]. Історія віднайдення „Велесової книги” сама по собі дуже цікава, позаяк вона стосується зовсім недавних часів. Дощечки пам’ятки літератури було знайдено офіцером денікінської армії у 1919 році в розгромленому маєтку нащадків козацького роду в харківській губернії. Написана „Велесова книга” очевидно у ІХ ст. за абеткою 27-ми літер, в якій поряд із грецькими було і 9 слов’янських. Увага „Велесової книги” зосереджена на території, про яку згадав раніше Геродот – отже ідеться про колишню скіфську землю, тобто причорноморські степи від Карпат до Дону. Пам’ятка дуже популярна і нині, як твір, який говорить про мужність пращурів українського народу та їхнє прагнення свободи[61]. Наміром авторів „Велесової книги” було передати нащадкам як історію народу, так і поради стосовно збереження любові та пошани до власного краю у майбутньому.
Зміст „Велесової книги” переказує чимало довідок, що стосуються сучасної території Донеччини, наприклад у фрагменті “А русь звернулася до них і сказала: "А що ще буде?" Хозари тікали до Волги од Дону і Дінця, там, сором маючи, розбіглися вої їхні, покидали на землю мечі свої, тікаючи вже вкотре перед очима нашими”, або “А хазари, в бою дощенту порубані, шукаючи інших земель, остерігаючись руськолуні біля Києва і в Лузі, утвердилися на Дону після готів.”, та ще “А за сто літ з'явилися там готи Германаріха, злоблячись на нас. І тут була убориця велика: готи були потіснені і відтручені до Донця і Дону. А Германаріх пив вино, що буде любим братом поза воєводами нашими. І так все владналося, почалося нове життя”. Інший фрагмент згадує річку Калку, біля якої поселилися слов’янські племена: “І се Гематьріх відступив, і се готи всілися на Калицю Малу і рушили до берегів морських, і ті землі взяли до Дону. І по тому Дону є Калка Велика, що є межею між нами і іншими племенами. І там готи се билися чотири сотні літ зі своїми ворогами. І тому зайняли се ми землю нашу і порядкуємо на нії спокійно”, а ще інший так описує розташування слов’янських поселень „Пішли руси геть од греків і сіли на Дону і на Донці, а пізніше пішли до Дніпра і Дунаю, і там мирно жили”. Як згадано раніше, метою “Велесової книги” було переказання своєрідного заповіту нащадкам народу, отже пам’ятка вчила між іншими, що “Муж, ідучи додому, не правий, якщо лише заявляє про права; і правий, якщо слова його з ділами збігаються. Тому сказано здавна, аби ми творили були добро”, а стосовно народного питання, що “...подайте допомогу град градові і тримайте воїв своїх. Хай зберігають вони силу Русі як єдину грозу ворогам...” та що “... будемо великою державою з князями своїми, городами великими і безліччю зброї залізної. І буде безліч нащадків наших”[62].