ВАРШАВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ФАКУЛЬТЕТ ПРИКЛАДНОЇ ЛІНГВІСТИКИ
ТА СХІДНОСЛОВ’ЯНСЬКОЇ ФІЛОЛОГІЇ
КАФЕДРА УКРАЇНІСТИКИ
МАГІСТЕРСЬКА РОБОТА
НА СПЕЦІАЛЬНОСТІ ФІЛОЛОГІЯ
ТВОРЧІСТЬ ВОЛОДИМИРА СОСЮРИ У КОНТЕКСТІ ЛІТЕРАТУРИ ДОНБАСУ
ВАРШАВА, ТРАВЕНЬ 2005
Зміст
Вступ
Розділ 1. Характеристика минулого та сучасного Донеччини з історичної, етносоціологічної, мовної та геополітичної точки зору
1.1 Історична довідка про регіон
1.2 Етросоціологічний феномен Донбасу
1.3 Українська мова на Донбасі – актуальний стан та сподівання
1.4 Донеччина як частина суцільної української геопопітики
Розділ 2. Літературний процес Донеччини
2.1 Нарис історії літературного процесу в регіоні
2.2 Донеччина в давній літературі
2.3 Літературне життя Донбасу в ХІХ – поч. ХХ ст.
Розділ 3. Володимир Сосюра
3.1 “А все ж я донецький поет...” – Донбас у творчості В. Сосюри
3.2 Особливості характеру Володимира Сосюри та їхнє виявлення в його поетичній творчості
3.3 В. Сосюра – захисник рідної землі та мови
Висновки
Бібліографія
Вступ
Гадаю, що наведене нижче висвітлення теми Донбасу з точки зору історії, сьогодення та його літературного процесу дасть змогу детально та багатобічно ознайомитися з регіоном, з якого походив В. Сосюра та який зайняв особливе місце у його творчості. Гадаю також, що такий багатобічний огляд регіональних питань дозволить розширити спектр цієї роботи та відповісти не лише на одне запитання (чим є Донбас у творчості В. Сосюри), а й на друге, тобто як народився та у чому полягає феномен Донбасу. Це друге питання дуже важливе не тільки з огляду на зростаюче останнім часом зацікавлення до цього регіону, але і тому, що відповідь на нього допоможе у розумінні творчості В. Сосюри, якої від регіональних паралелей не відірвати.
Донбас – не звичайний регіон. Донбас – це феномен, тому і творчість В. Сосюри слід досліджувати крізь призму цього ж феномену. Доки дослідження творчості та життя В. Сосюри не завершено[1], досі всі намагання поглибити знання про поета будуть актуальними.
ХХ-те століття виявилося особливо важливим для Донеччини з огляду на розвиток літературного процесу зокрема та величезні зміни в регіоні взагалі. ХХ-те століття це також дві війни, які сягнули світових масштабів, репресії голодомору та інші заколоти в країні. Врешті, це також час сталінського тиску на Україну та все, що українське, у тому числі і літературу. Багато з-посеред українських письменників втратили своє життя у молодому віці з огляду на те, якою мовою та про що писали. В. Сосюра якраз прожив все, що відбувалося на Донбасі та в країні аж до 1965 року. Життя Донбасу, його жителів та врешті дуже інтимні відчуття поета заінспіровані бурхливими подіями, які не обминали регіону через майже все століття – теми, які дуже часто пронизують творчість В. Сосюри. Можна сказати, що творчість В. Сосюри певною мірою становить літопис Донбасу з 20-тих по 60-ті роки ХХ століття. Оригінальність такого підходу та неоцінене значення творчості поета для Донеччини є додатковими факторами, які підтверджують актуальність теми роботи.
Нині досить багато говориться про Донбас у пресі та інших ЗМІ. Регіон асоціюють із вугіллям, шахтами, промислом, російськомовністю та місцем рекрутації політичних еліт країни. Актуальність цієї теми полягає також у тому, що, на відміну від вищенаведеного, варто показати, що є і Донбас культурний, літературний та ліричний. Без творчості В. Сосюри, справитися з таким завданням було б неможливо, позаяк саме його визнали “Співцем Донбасу”. Тому творчість В. Сосюри дійсно є фундаментом творчості донбасівських письменників ХХ століття.
Розділ 1. Характеристика минулого та сучасного Донеччини з історичної, етносоціологічної, мовної та геополітичної точок зору
1.1 Історична довідка про регіон
Донецький край, який звуть Донецьким басейном, чи теж, популярно, Донбасом – нині великий гірничий та промисловий осередок. Розташований він на південному сході України у межах Донецького кряжу, Приазовської височини та Придніпровської низовини[2].
За археологічними довідками, Донеччина належала до тих регіонів України, які були заселені ще в далекій давнині, починаючи з епохи палеоліту. Активне заселення нинішньої території Донеччини та боротьба за її землі почалися в епоху великого переселення народів. Першим із відомих нам кочових племен, яке освоювало східноукраїнський степ були, кіммерійці, які прийшли із-за Дону в Х ст. до н.е. Згодом на цій землі жили і інші кочовики – скіфи, сармати, печеніги, половці, роксолани тощо.
Від початків ХІІІ ст. по другу половину ХVІІІ ст. приазовські степи, тобто південну частину нинішньої Донеччини, підкоряли різні народи, починаючи з Золотої Орди. Пізніше південну територію займало Кримське ханство, тоді як центральні території Донеччини перебували під контролем українського, зокрема запорозького, та донського козацтв[3]. У ХІV ст. При гирлі р. Кальміус існувало венеціансько-генуезьке місто-колонія Адомаха. Пізніше, - у ХVІ ст., - козацький форпост Домаха (що з української означає шаблю дамаської сталі).
У ХVІІІ ст. Біля Домахи виникла Козацька слобода, в якій у 1754 р. Була збудована Святомиколаївська церква. Це все дало підстави науковцям-історикам вважати Адомаху-Домаху-Маріуполь найбільш давнім містом Донбасу.[4]
В XVI столітті під прикриттям замків на межі степу і лісостепу на берегах Сіверського Дінця в ХVI ст. оселилися українські козаки, які вступили на вартову службу. Згодом прибували також селяни, що втекли з Правобережжя України та з Росії. За письмовими згадками від 1642 року, одним з перших населених пунктів Донеччини вважається Святогірський печерний монастир. В 1646 році для оборони від кримських татар було засновано укріпленний пункт – Тор (нині м. Слов’янськ), який пізніше став першим містом регіону та одним із головних джерел видобутку кухонної солі. Історія регіону кінця ХVII ст. та початку ХVІІІ ст. пов’язана саме з її видобутком. Саме тоді розташований на соляних озерах Тор перетворився у м. Соляне. Скоро засновано й друге місто регіону – Бахмут (нині Артемівськ).
З огляду на стихійні міграції в межах України, з 50-х по середину 80-х рр. ХУII ст. помітно збільшилося населення степової України. Укладення договору між Росією та Туреччиною спричинило ще більший приплив населення на південь як з інших регіонів України, так і з сусідніх держав. Все таки домінуючим у цьому процесі надалі залишилось українське населення, частка якого складала 60-70%.
Знайдення вугілля на Донеччині у першій половині та початок його промислового видобування наприкінці ХVIII ст. спричинили дедалі інтенсивніші форми освоєння території регіону.
Поряд з видобуттям вугілля виникає нова, дуже поширена зараз назва регіону, тобто Донецький кам’яновугільний басейн, а у скорочені – Донбас (автором якої був інженер-геолог Ковалевський, який склав карту вугільних покладів регіону[5]). Донбас охоплює донецьку, луганську та частково дніпропетровську області в Україні[6]. Звісно, правомірність вживання нового географічного терміну (згодом наявного й у соціології, культурі, політиці тощо) і надалі викликає сумніви (деякі вважають, що з огляду на козацьку історію регіону слід називати його Запорожжям)[7]. Все таки, термін про який іде мова прижився як окреслення специфічного регіону та пов’язаних з ним явищ.
Внаслідок ліквідації Запорозької січі (1775) та залучення Кримського ханства до Російської імперії у 1783 році, південні землі почали заселятися мігрантами з інших регіонів України, та у менших кількостях з Росії, Балкан та Німеччини[8]. Зруйнувавши Січ, царський уряд досяг повного контролю над процесом освоєння регіону.
На першу половину ХIХ ст. припадає заснування перших великих фабрично - заводських підприємств, проводяться геологічні дослідження регіону, засновуються нові міста, розвивається торгівля. Бурхливий розвиток промисловості вимагає реформ системи освіти, особливо професійної освіти робітників. Тому відкриваються гірничі навчальні заклади, заводиться духовне життя, розвивається літературна та пісенна творчість[9].
Скасування кріпацтва та введення капіталістичних відносин у другій половині ХIХ ст. спричиняє модернізацію промислового виробництва Донбасу, будову залізниці та заснування металургійної промисловості. Наявність природних багатств у регіоні, дешева робоча сила, пільгові умови, надані урядом, приваблюють іноземних інвесторів[10]. В 1872 році англійський підприємець Джон Х'юз засновує металургійний комбінат, а з розширенням Юзівського (від прізвища Х'юз) підприємства виникає селище Юзівка (нині Донецьк). Металургійна промисловість Донбасу розвивається невпинно, коли там стали добувати вугілля, яке через Маріупольський морський порт відправлялося на інші ринки[11].
Продовжувався і розвиток системи освіти, запроваджувалися численні школи. Крім того, зароджувалася поліграфія, книгодрукування, з'являлися перші загальнодоступні бібліотеки в мм. Маріуполь та Бахмут. Перша на Донбасі газета («Мариупольский справочный листок») вийшла в Маріуполі в 1899 році[12].
ХХ ст. пов’язане з подальшою індустріалізацією Донбасу, потенціал якого став основою майбутнього розвитку України. В 1900 році Донбас видобував більш ніж дві третини вугілля, 36% заліза та 63% соди Російської імперії[13].
Після Революції 1917 року, саме Донбас скоро став центром жорстокого та тривалого конфлікту поміж прихильниками Української незалежності, більшовиками, білогвардійцями та закордонними військами. Під час громадянської війни 1918-1921 рр. Донбас постійно переходив із рук в руки. Врешті, майже цілий регіон було об’єднано під контролем Радянського Українського уряду[14].