Франко досліджував історію українського театру від його джерел – народних обрядів та ігор, пам'яток стародавньої драматичної літератури (шкільних драм та Інтермедій), вертепної драми–до подій театрального життя початку XX ст.
Він розшукав і опублікував невідомі шкільні драми («Мистерія страстей Христових», «Слово про збурення пекла» та діалог «Банкет духовний»), розглядав інтермедії («Інтермедія єврея з русином», «Котра віра ліпша?»), присвятив ґрунтовні праці питанням вертепу – «До історії українського вертепа XVIII віку», «Нові матеріали до історії українського вертепа». Проблеми вертепної драми і вистави Франко розглядав на фоні широкого огляду історії світового лялькового театру та праць про нього. Він прийшов до висновку, що Західна Європа не знала явища, подібного до вертепу, його коріння скоріше слід шукати у східних культурах. Виникнення ж вертепу відбулося, на думку Франка, на землях з українським, білоруським і польським населенням. Франко опублікував і детально розглянув кілька нових текстів вертепної драми. Найбільший інтерес становлять–і в цій справі Франко майже не мав попередників – його праці з історії нової української драми та театру: «Руський театр у Галичині» (1885), де розглядається її театральне життя від перших вистав 40-х років XIX ст. до часу написання даної розвідки, «Русько-український театр» – за визначенням самого автора «історичні обриси», де простежується процес виникнення і розвитку театру від його початків у період Київської Русі аж до явищ історії українського театру XIX ст. (огляд доведено до 60-х років), «Писання І. П. Котляревського в Галичині», «Галицький «Москаль-чарівник» та ін. До цих праць тісно примикають Франкові статті з питань літератури і, зокрема драматургії, такі, як «Критичні письма о галицькій інтелігенції», щорічні огляди галицької літератури, «Русько-українська література», статті про драматургічну творчість М. Старицького, М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого, Ю. Федьковича, а також статті і рецензії про сучасне Франкове театральне і літературне життя.
Слід відзначити широту театрально-драматургічних Інтересів Франка, який ніколи не замикався рамками лише галицького життя. Він видає переклад книги англійського мистецтвознавця В. Леккі «Початок і ріст театру в християнській Європі», відгукується на заснування чеського народного театру, пише рецензії на вистави польського театру, видає серію творів Шекспіра з своїми передмовами, які заклали початок українського шекспірознавства, не залишає поза увагою і явищ сучасної йому європейської драми (наприклад, статті «Гергард Гауптман і його твори», «Із чужих літератур», «Інтернаціоналізм і націоналізм у сучасних літературах», «Доповіді Міріама» тощо).
У своїх розвідках Франко розглядає процес розвитку українського театру в тісних взаємозв'язках з історією російського та польського театрів, простежує взаємовпливи різних культур, і це надає його працям великої широти, справді міжнародного значення. Визначаючи завдання історика літератури, отже й історика мистецтва. Франко писав: «Він мусить показати, як вона (література) засвоює собі чужий матеріал і чужі форми І що вносить свойого в загальну скарбницю літературних тем і форм; мусить показати, чим були для неї літератури сусідніх народів і чим була вона для них. Трактуючи історію літератури як частину культурної історії своєї нації, він мусить підносити в її появах усе важне з культурного погляду… Не відкидаючи набік почуття краси й гармонії, він буде одначе шукати їх виразу не в придержуванні естетичних формуло та шаблонів, а в пильній увазі до явищ соціального та індивідуального життя». Саме такою пильною увагою до соціального життя як до грунту мистецького процесу, позначені праці Франка з історії українського театру та драматургії. Він наголошує на демократичних елементах у театральній культурі, розглядає їх як прогресивні, з демократичних позицій різко непримиренно таврує прояви реакції, завжди добачаючи за мистецьким життям, за боротьбою мистецьких течій суспільне життя, соціальну боротьбу.
Багатогранна театральна діяльність Франка як в галузі драматургії, так і в галузі критики та розробки естетичних основ народного театру, в галузі історії театрального мистецтва є вершиною творчої і критичної думки української культури другої половини XIX – початку XX ст. Франко підсумував досвід сучасної йому драматургії та театрального мистецтва, визначив основну його тенденцію–створення народного театру. Діяльність Франка готувала грунт для творчої і критичної діяльності Лесі Українки, для появи марксистської театральної критики та театральної естетики на Україні.
2. Світогляд Івана Франка
2.1 Питання філософські та суспільні
Життя і діяльність Франка припадає на другу половину ХІІ та першу чверть ХХ ст. Світогляд Івана Франка формувався під впливом розвитку могутнього революційного руху в Росії та соціалістичних теорій і матеріалістичної теорії Заходу. Вступивши в суспільний рух у 70 – ті роки ХІХ ст., Франко, як зазначив пізніше сам, був соціалістом лише «по симпатії, як мужик». Але поступово знайомився з найновішими соціалстичними теоріями і течіями, еволюціонував до марксизму. Філософські погляди Івана Франка вироблялися в тісному зв`язку з найновішими досягненями російськой і західно-європейської філософської думки. На формування цих поглядів І. Франка великий вплив мали еволюційне вчення російського фізіолога Сеченова про фізіологічну основу психічного життя, а питаннях суспільного розвитку праці К. Маркса і Ф. Енгельса. «Мечем знання і досвіду людського» («Монолог атеїста») Франко руйнував ідеалістичні теорії світорозуміння. «Наука, хотячи бути наукою, – писав він, – мусить відкинути откровеніє, а оператися на пам`ятниках життя і культури, мусить відкинути двоїстість в природі а стояти на єдності (монізмі), т.є. мусить признати що матерія і сила – одно суть,» Матерію Франко вважав вічною, рухливою, змінною, її атом – тривкішим за всіх богів, а людську думку – формою виявлення організованої матерії (мозку).
Одно лиш вічне без початку і кінця,
Живе і сильне – се є матерія:
Один атом її тривкіший,
Ніж всі боги, всі Астарти і Ягве.
(«Зів`яле листя»).
Франко заперечував агностицизм, обстоюючи думку про безмежність людського пізнання об`єктивної дійсності, непізнаних законів природи. Наука, на думку І. Франка, не просто мусить розривати закони природи, а й вчити людей користуватись цими законами. Історія духовного розвитку людства, на думку Франка, і є ненастанним розширенням пізнання об`єктивної дійсності. Справжня наука і мусить пізнавати закони природи і вчити людей користуватися ними для боротьби з тією ж природою, для своєї праці, бо знання і праця є двома невід`ємними сторонами науки. Звідси письменник робить висновок, що наука «тільки в робітниках і через робітників набирає вона значення до поступу». Іван Франко заперечує ідеалістичні теорії у філософії в давніх греків до теоретиків буржуазного суспільства нового часу Гегеля, Шопенгаугера, Гартмана, називаючи їх ідеї антинауковими і безглуздими. На думку Івана Франка, розвитак науки мусить спричинитись до ліквідації класового поділу суспільства. Матеріалістична теорія світогляд письменника цілком вірна, проте він розглядав питання свідомості людини як данину природи, не враховуючи, що свідомість є продуктом суспільного розвитку людини, а науку вважав основною силою в розв`язанні класових протиріч суспільства. Ці погляди особливо виявились у молодого Франка, зокрема у його праці «Наука і її становище щодо працюючих класів» (1878 р.). Розлядаючи питання пізнання дійсності людиною, І. Франко заперечував не тільки ідеалістичні погляди на це, а й вульгарно-матеріалістичне розуміння свідомості як фізіологічного руху матерії.
Письменник виходив з матеріалістичного відображення дійсності в свідомості людини, заявляючи в статті «Література, її завдання й найважніші ціхи» (1878), що «кожний чоловік лиш то можн робити, говорити, думати, що вперед у формі вражень дійшло до його свідомості… але щось зовсім нового, зовсім відірваного від світу його вражень чоловік не міг і не иоже сотворити». Ці ж погляди глибше розвиває у пізнішій праці «Із секретів поетичної творчості» (1898 р.). Процес пізнання Франко розгядає не як механічне фотографування, а як складний комплекс чинників активної психічної діяльності людини, збагаченої довготривалим історичним розвитком людської свідомості. Тут Іван Франко підходив до розуміння діалектичного характеру процесу пізнання.
В питаннях суспільно-економічних І. Франко дотримувався погляду, що головною силою галицької суспільності було на той час селянство, хоча перший зобразив не тільки зародження пролетаріату в Західній Україні, а й його спроби організованої боротьби проти капіталізму. В статті «Організація комуністичної партії» (1883 р.) він писав: «Головна сила нашої суспільності – селянство; головні питання, що займаютьувагу керманичів нашої держави, політиків та публіцистів, се питання рільні…
Питання спеціадьно міські не дозріли ще в Галичині до розміру питань загальнокраєвих, як в Англії або в Німеччині, а велика їх часть може бути полагоджена в рамках питань аграрних».
Орієнтуючись на селянство, Іван Франко саме тому й не прииділяв головної уваги питанню керівної ролі пролетаріату в революційній заміні капіталістичного ладу соціалістичним.
Класоаве розшарування суспільства Іван Франко зв`язує з поділом праці серед людей. Він вважає, що суспідьні відносини людей на різних історичних етапах різні, мають суперечності і змінюються, якщо вони не відповідають потренбам ісороричного розвитку. В цих поглядах Іван Франко близько підійшов до історичного матеріалізму.