" – Блаженні єсте, а ще виженуть вас мене ради, - тихо, немов про себе мовив ігумен, - бо узрить сонце правди, а гонителі од люті своєї загинуть.
- Загинуть! – енергійно підтримав Залізняк. – А помста?.. Вже коли гинути, то хоч недарма" ( "Останні орли", С. 18 ). Також дискусія між Залізняком і зневіреним Найдою. Саме ці дискусії є спробою осмислити національно-релігійні утиски на Україні, як поштовх до народного повстання. "Твір підводить до думки, що кожна віра як атрибут духовного кодексу людини, як переконання і цілісні орієнтири вимагає свободи вибору віросповідання, поваги до інших конфесій ( заперечується теза "краща віра" ), обов'язкового тлумачення конфесійних засад з позиції гуманізму, терпимості, норм людського співжиття. Теза про незаперечний пріоритет соціально активної позиції людини над камерною особистістю, пріоритет громадянського подвигу над аспезією – одна з провідних думок роману". Так вважає Горболіс Л. у своїй статті "До уроку позакласного читання: за повістю М. Старицького "Останні орли" у ж. "Дивослово".
У одній із таких дискусій Дарина говорить Найді: "Ти докоряв батькові за те, що він продав волю за млини й хутори: твоя правда була. Але ти? Ти продав порятунок нещасної України за порятунок своєї душі!" ( "Останні орли" ).
Горболіс Л. на відміну від Олійника В. вважав, що хоч і цей твір осмислено Старицьким, подібно до Шевченка, але "під різними кутами зору. Коліївщина у поемі бачиться очима рядового учасника боротьби, а в романі розкривається і осмислюється з погляду організаторів, ватажків, духовних наставників повстання – демократично настроєної козацької старшини, православного духовенства, інтелігенції ( показовим щодо цього є відступ письменника од історичної правди у змалюванні М. Залізняка – в романі він не запорозький козак, а полковник, в минулому курінний отаман Січі ). Саме це являє собою той новий підхід Старицького до проблеми літературного, а точніше історичного героя у літературі."1
У романі й справді помітно деякий відхід від історичної правди. Джерела, якими міг користуватися письменник, свого часу дуже викривлювали, більше того, приховували реальну дійсність. Тому й у романі видно відбиток "злочинної історії", яка викривляла все те, що не подобалось верхівці. До таких "злочинних істориків" належить реакційний історик А. Скальковський, який називав Коліївщину "пятно в нашей истории", а самих гайдамаків – грабіжниками, вбивцями.
Подібні погляди на Коліївщину висловив також П. Куліш в своїй статті "Мальована гайдамаччина" ( 1879 ) – у гайдамаччині він вбачав "шаленство розгнузданої юрби".
Із запереченням реакційних поглядів деяких істориків на Коліївщину виступив у свій час ще Т. Шевченко. Так, 1845 р., маючи на увазі книгу А. Скальковського "Наезды гайдамаков на западную Украину в XVIII столетии", він писав у поемі "Холодний Яр":
"Брешеш, людоморе! Народ темний. Не заріже
За святую правду-волю Лукавого сина.
Розбойник не стане, Не розібє живе серце
Не розкує закований За свою країну".1
У ваші кайдани
У своїй статті В. Олійник зазначив: "У своїй повісті "Останні орли" М. Старицький також заперечує погляд на Коліївщину А. Скальковського, П. Куліша, польських мемуаристів та деяких інших авторів. І це заперечення чується вже у самій назві твору. Гайжамаки для Старицького – не вбивці, не розбійники, а славні борці за визволення українського народу з-під польсько-шляхетського панування, останні відважні орли. Орлами називав гайдамаків Т. Шевченко у своїй поемі і саме звідти М. Старицький бере назву для своєї повісті".2 Старицький зовсім по-іншому глянув на повстання. У нього воно спрямоване проти поневолення народних мас. І це поневолення відбувалося у всіх сферах ( ущемленням права людей, їх духовні і моральні потреби ) і , взагалі, народ "безправний", а правами може розпоряджатися тільки панівна верхівка. "Звичайно, весь матеріал творчо освоєний Старицьким, часом те, що поет сказав одним, двома словами, іноді тільки натяком, повістяр розгортає цілі картини". Ця думка В. Олійника допомагає зрозуміти усю різноплановість і широту цього твору. Сам сюжет твору дуже насичений різноманітними діалогами і ці діалоги здебільшого напружені.
Старицький прекрасний майстер не тільки у змалюванні позитивних героїв, але й у змалюванні негативних персонажів. Магнат Олександр Яблоковський, власник лисянського замку, "як вовкулака, випивав з усього підвладного йому населення і піт, і кров, жиріючи й багатіючи за рахунок своїх безправних підданих" ( "Останні орли" ).
Україна вже не в змозі терпіти наруги над вірою, церквою, мовою і народом в цілому і тому ігумен благословляє Залізняка на боротьбу за правду і волю народу: " – Сину мій! – підвищив голос Мельхіседек. – В тобі волає любов до України та жаль до принижених і зневажених, і от вона, ця любов, запалила гнів у твоєму серці. Але глаголю тобі, гнів цей шляхетний і означає велич духу: хай же зійде на тебе ласка господня!
- І Христос вигнав вервієм осквернителів храму, - лагідно додав ігумен" ( "Останні орли", С. 19 ). Благословляючи в добрий час, хоч і закінчилось все не так, як сподівались, Старицький вдається до біблійного мотиву і використовує момент з Нового завіту, а саме, коли Ісус ввійшов у Єрусалим і побачив, що робиться у домі батька його, він не витримав і почав їх розганяти. Використовуючи древню церковну лексику Старицький ніби робить екскурс у давнє минуле, щоб повніше окреслити дух епохи. Слова на зразок ( велелюбний, богослов, ігумен, осквернитель ) надають колориту, збагачують мову героїв, роблять її піднесенішою " – О велелюбна панно! – заговорив Мельхіседек зворушеним голосом" ( "Останні орли", С. 19 ). Ігумен хоч і розуміє безвихідь становища, але він же повинен вчити любові, добра. При розмові з Сарою: " – То сказано в Біблії, Саро; Христос же вчив нас молитися за ворогів своїх і благословляти тих, хто ненавидить нас. – Молюся, Саро, й прошу Бога, щоб простив їх, - не відають-бо, що творять, - смиренно зітхнувши, промовив панотець. – Бог наш, Саро, є Богом любові, а не помсти" ( "Останні орли", С. 49 ).
У своєму романі Старицький вдається до детального опису історичної епохи, коли відбуваються ці події. Історична правда дає змогу письменнику краще і ширше змалювати події і образи, осмислити людину в історії і навпаки. Політичні проблеми самодержавства призводять до свавілля шляхти над українським посполитим людом: "Наприкінці другої третини XVIII століття Польща, як держава, судорожно билася в агонії ... Після Андрусівської угоди за якою було приєднано більшу частину України до Росії, залишена під польською кормигою правобережна частина вже не могла так успішно боротися з свавіллям шляхти як раніше. Після остаточного відокремлення від Польщі Лівобережної України польський уряд починає сміливо й зухвало діяти проти православ'я в залишеній під його владою частині Південно-Руського краю" ... гніт починає зростати все більше і більше " ... єпископії передаються уніатським владикам, а православним священикам не дозволяється навіть підтримувати стосунки з київським митрополитом; у православного духівництва відбирається все церковне майно ..." ( "Останні орли", С. 27 ).
Старицький вдало змальовує постійне зростання гніту панського самодержавства на права вільних, свободолюбивих українських родів. Історичний процес визволення України з-під гніту був довготривалий. І аж тепер, ми маємо волю, про яку думали і за яку боролися, та помирали, не досягнувши своєї мети предки. До таких образів належить і Гонта : " З першого ж погляду сотникове обличчя з орлиним носом, гострим поглядом і хвацько закрученими вусами вражало кожного непохитною волею й нестримною енергією, що променилась з кожної риси його обличчя, але за мить це враження пом'якшувалось і в грізному обличчі козака можна було побачити таку одверту доброзичливість, що перше враження змінювалося довірливою, сердечною прихильністю" ( "Останні орли", С. 38 ). Письменник вже з перших рядків надає своїм персонажам величі і звитяги і основною їх рисою є любов до Батьківщини, її народу, віра в ідеал. У Старицького є прекрасні рядки, де показано назрівання боротьби. Письменник не одразу описує повстання гайдамаків для того, щоб "орли злетіли вгору" потрібен час. А той час підганяє сама шляхта. Народ втомився терпіти ці знущання і наруги. " ... Як же терпіти за рідну дитину, як дивитись на глум та муки її? Ні, ні, вже коли пани хапають собі на потіху наших жінок і наших дочок, тоді не можна терпіти!" ( "Останні орли", С. 50 ). Важлива така думка В. Олійника: "Показуючи ненависть українського народу до експлуататорів, шинкарів, орендаторів, - Старицький одночасно підкреслює, що тут нема місця національній ворожнечі. Так, у романі шляхтич Левандовський допомагає українським селянам захищатися від нападу панів й ксьондзів із загоном гусарів і драгунів, а потім сам іде в гайдамаки ... Старицький широко розгортає в повісті історію Сари, дочки шинкаря Гершка ... Безперечно під впливом Шевченка шинкар у Старицького спочатку називається Лейба, але далі письменник перейменовує його на Гершка; і в того, і в другого шинкаря є "несказанно гарна дочка".1 Подруживши з титаревою дочкою Прісею, Сара знайомиться з її братом Петром і пройшовши ряд випробувань "Сара зустрічається з Петром в Умані під час розгрому міста, і тут відбувається їхнє весілля, на якому гуляють Залізняк і Гонта"2. "Залізняк, Гонта й Найда вислухали розповідь Петра і, на загальну радість усіх гайдамаків, звеліли віддати дівчину йому. Вирішено було спершу охрестити її, а потому відгуляти весілля.