Залізняк і Гонта були за весільних батьків, а за дружок – Пріся й дочка Младановича, яку гайдамаки на вимогу Гонти залишили в живих". ( "Останні орли", С. 429 ). Таким же було і весілля Найди: " – Що ж, поберемось, коли настав час, - почухав потилицю диякон. – Тільки чи не спробувати ... – Ось що кохана панно, звернувся Найда до Дарини ... – На все воля господня ... що без неї наші уповання? І радість і щастя – все тлін!.." ( "Останні орли", С. 380).
Старицький так само, як і Шевченко, дає пояснення на запитання: хто такі гайдамаки? Відповідь на це запитання письменник вкладає в уста Залізняка: "Месник за свої кривди, за свою власну шкуру... Сам ти кажеш, - говорить він до Дзюби, - що збереться загін сміливців, котрим залили за шкуру сала, помститься кривдникам та й утече, а інші за нього терплять... От і виходить, що всі ті загони виступали не за спільне діло, не за віру, не за наші права, а лише за свої кривди... Тому й ляхи їх мали за розбійницькі ватаги, та й ті інші, що за них терплять, теж певно, не дякують їм. Тому-то за п'ятдесят років гайдамаччина й не принесла краєві користі, не захистила нас від напасників..." ( "Останні орли", С. 60 ). Залізняк добре знає історію і всі рухи які були спрямовані на оборону віри й України, він згадує і Наливайка, і Косинського, і Тараса Трясила, і Гуню. "А діло їхнє пропало, наклали вони буйними головами" ( "Останні орли", С. 60 ).
Образ шинкаря-єврея, на зразок Гершка, зустрічаємо не тільки у Старицького й Шевченка, а й інших письменників, але здебільшого цей образ має свої традиційні риси. Гершко або Лейба завжди там, де кривда людська, здирає з людей останню сорочку. Побачивши гайдамаків, він заверещав: " – Ой, гевулт! Гайдамаки!" За що мало не поплатився життям. "Слухай ти, жиде! Заради ось цих людей і святого отця я поки що дарую тобі життя" ( "Останні орли", С. 62 ), - промовив Залізняк. Але текстово, духовенство-шляхтичі не дуже звертали увагу на погрози, заворушення. Старицький змальовує "владну поведінку" шляхти на теренах України. Вони почували себе повновладними господарями землі, український нарід для них – це бидло, яке не має ні власної держави, ні думки, а про права годі й згадувати. " – Ксьондзи-базиліани одібрали в нашого причту ругу; батюшка пішов просити в губернатора поради й захисту... І от ляхи замучили його ..." ( "Останні орли", С. 64 ). Але Старицький переживає разом зі своїми героями, він розуміє безвихідь становища у якому перебуває Україна, та осмисливши цю позицію письменник дає зрозуміти, що лише спільними зусиллями можна досягнути перемоги. Цього виявляється замало, бо як писав Шевченко: "навіть жінки з рогачами пішли в гайдамаки"1 та сили все ж таки не зрівняти. Бо хоч і на їх стороні були такі, як Сара, яка рятувала не раз гайдамаків " – Вам усім треба тікати й рятуватися ... Батько мій хоче донести губернаторові, що в панотця кубло гайдамаків. Він каже, що губернатор тебе посадить на палю, а батюшку й титаря повісить і всіх, всіх перекатує" ( "Останні орли", С. 75 ) але були й "добрі старшини", про яких Олійник В. У. писав: "Загальну характеристику старшини виголошує колишній запорожець і гайдамака, чернець Найда: "Старшина наша і значне козацтво помирилися з долею нещасної батьківщини, продали волю за хутори та за чини. ... Що ляхи? Свої ж козаки значні і старшина переслідують нас як бунтарів" ( "Останні орли", С. 276 ).
З тих же причин нема серед керівників загонів і запорозької старшини, хоч Старицький і показує, що кошовий Запорозької Січі П. Калнишевський нібито прихильно ставився до повстання на Правобережжі і навіть не боронив запорожцям брати в ньому участь."2
Петро хоче покарати Герша за зраду, але Сара просить не робити цього: "Убий мене, убий цим ножем: мені буде легше". Вона складає план " ... почекаємо три дні, поки батько збереться їхати ... А як він виїде з села до містечка, то ви перейміть його, мене одбийте, а його зв'яжіть і десь заховайте ... тільки не вбивайте ..." ( "Останні орли", С. 77 ). Але "не так сталося як гадалося", серед ночі Гершко виїхав і поїхав іншою дорогою. Гайдамаки очікуючи його в лісі помилково зупинили віз: " – Стій! – закричав Петро й, кинувшись поперед коней повис на дишлі. Коні туж мить зупинились, а Петрові товариші оточили воза.
- Ой матінко! Ой царице небесна! – жалісно заволала якась жінка. – Порятуйте, голубчики, не занапастіть душі християнської!.. на возі сиділи старий дід і молодиця з дитиною на руках.
- Тьху ти, хай йому дідько – плюнув спересердя Качур. – Тільки перелякали на смерть добрих людей. Ну, їдьте з богом!"
Старицький підкреслює у цьому епізоді хибність думки А. Скальковського, що гайдамаки "розбойники, воры, пятно в нашей истории". Бо гайдамаки чесні і ніколи не скривдять чесного християнина. Їх ідея зовсім інша. Вони борці за правду, за права люду посполитого, проти уніатів, які чинять розбій.
Коли Петро з Лящем під'їхали до корчми то побачили, що там вже зібрався гурт людей, які вже зрозуміли, що Гершко втік. "Так і є! Одурив, проклятий! – скрикнув у розпачі Лящ. – Ну от, а тепер шукай вітра в полі!" ( "Останні орли", С. 114 ).
Старицький змальовує "ціну великої волі" у кількох рядках, письменнику важко й підібрати слова, щоб описати звірячу розправу над народом, його можна порівняти з ізраїльським народом, якого Бог "вивів з землі єгипетської з дому неволі". Але українці на відміну від них залишаються у рабстві ще на довго, аж до кінця ХХ століття, 1991 року. "Ми пропускаємо, - пише письменник, - подальшу сцену дикої розправи над священиком, старим титарем і над двома десятками парафіян" ( "Останні орли", С. 130 ). Народ проходить через ці муки гідно і не кориться, не падає на коліна і не просить прощення, а навпаки стоїть на своєму. Старицький бачив багаторічні страждання свого народу і його нескореність і все це передав у творі. Ніхто з народних мас не просить помилування, народ твердо і впевнено стоїть до кінця і хоч кінець уже близький, але ніхто не здається і не піддається на залякування: " – Голембицький зміряв Гонту зневажливим поглядом і, повернувшись до натовпу, закричав знову: - Слухайте ж ви, лайдаки, бидло, пся крев! Бачили, що сталося з вашим привілеєм, те ж саме буде й з усіма вами, якщо опиратиметесь ... Оголошую привселюдно, що церкву передаю у владу пана митрополита уніатського, і вам усім наказую присягати зараз же на унію! Ну отчиняйте церкву!
- Не одчинемо! – почувя у відповідь Голембицькому гучний голос диякона. – Не одчинемо й на унію не присягнемо ніколи!" За наказом "жовніри кинулися вперед ... вони виривали з натовпу дітей. Підколювали їх списами, підкидали в повітрі, топтали кіньми, волочили жінок за коси по землі ... Але все це тільки посилювало озлоблення юрби" ( "Останні орли", С. 133 ). Оскаженілий від наруги натовп мужньо захищався: "Мов розлючені левиці кидалися жінки просто під копита коней, впивалися зубами їм у шиї, стягали вершників і поваливши їх на землю, добивали важкими праниками, камінням і всім, що потрапляло пі руку, діти допомагали їм" ( "Останні орли", С. 133 ). Але на допомогу народу поспішили гайдамаки. І звинуватили Гонту в зраді віри – окатоличенні та Залізняк сказав, що "на нього можна покластися, душею він нам!" ( "Останні орли", С. 139 ).
" – Тому, кажу вам, - провадив Залізняк, - ідіть у замок; в замку є запас зброї. Беріть звідти що треба, озброюйтесь, беріть усе своє добро і гайда до нас у ліси, а там як прийде час, - у загони, і вперед, на визволення вітчизни!" ( "Останні орли", С. 139 ).
У цій круговерті важко було боронити правду, а тим більше, що сили ворога зростали. Саме у такий гарячий час письменник влаштовує зустріч обом провідникам цього руху Гонті та Залізняку " – Здоров, пане Гонто! – сказав голосно Залізняк. – Здоров! – відповів він коротко, здивовано глянувши на незнайомого козака. – Багато чув я про тебе, пане Гонто, і давно хотів познайомитися, але не було нагоди, та ось привів бог. – Ну, невдалу ж ти вибрав хвилину ... перед смертю поговорити любо, а зустрінемось на тому світі колись і закінчимо бесіду. – Бог з тобою, пане сотнику, я прийшов наказати, щоб розв'язали тебе" ( "Останні орли", С. 140 ).
Старицький наділяє свій народ прекрасними рисами. Вони стоять до кінця, але не припускають поразки. Щоб не віддати церкву її підпалюють: "Посеред майдану рівно й тихо, неначе полум'я величезної свічки палала церква, освітлюючи все навколо червоним сяйвом" ( "Останні орли", С. 143 ). Для уособлення доброти і взаємодопомоги, духовного піднесення письменник вводить у твір образ духовника – Мельхіседика. Це образ, який поєднав у собі і духовну справедливість і прагнення народу до волі і розуміння неминучості історичного процесу: "Мельхіседек скрізь поспіша на допомогу, підтримував дух православ'я ..." ( "Останні орли", С. 161 ). Ще одним образом, який переконався, що Україна не втрачена і спільними зусиллями можна здобути їй волю є Найда, який при зустрічі з коханою Дариною говорить: " – перед тобою стоїть не смиренний чернець, а Найда – гайдамацький отаман" ( "Останні орли", С. 174 ). Але не вся духовна верхівка була на боці народу. У своїй статті В. Олійник писав: "Старицький у своїй повісті докладно показує антинародну діяльність тих "слуг Христових", що діють за вказівками Ватікану.
Ксьондз Баєвський, плебан лисинського базиліянського клеситору, закликає шляхту оголосити в Речі Посполитій єдину віру – католицьку – і запровадити її пі загрозою смерті; православні церкви спалити, панів перевішати, непокірних селян знищити, не милуючи нікого. Хоминський архібіскуп Рило вимагає, щоб шляхта поклялась виконати заклик папи рушити збройно на остаточне знищення схизму і всіх до єдиного схизматиків, і шляхта тут же складає присягу.