Разом з братом дружини Василем Білозерським Куліш заснував україномовний журнал «Основа», в якому побачили світ його нариси з історії України – «Хмельниччина» і «Виговщина». Там же Куліш публікує свою лірику й поеми, але це було вже після мандрівки по Європі з другим побратимом, Миколою Костомаровим.
Роль часопису «Основа» в історії української літератури величезна. Хоча він проіснував усього два неповні роки, але і за цей короткий час зумів об’єднати навколо себе чимало світлих талантів України, опублікувати їхні високохудожні твори і цим заявити всій імперії, Європі: українська література, незважаючи на дикі заборони, живе, бореться, дух українства незнищенний.
Ще до ганебного валуєвського циркуляру 1863 р. Кулішеві вдалося видати збірку поезій «Досвітки. Думи і поеми» та дешеві книжечки з серії «Сільська бібліотека». З цією ж метою він згодом переклав українською мовою Біблію.
Чотири роки Куліш працює у Варшаві на посаді директора Департаменту духовних справ, простіше кажучи – високопоставленого русифікатора поляків. Далі знову Петербург, праця над тритомником «История воссоединения Руси», в якому Куліш прагне довести, що народно-визвольні рухи в Україні були для неї згубними («не в козаччині наш ідеал національний»), а діяльність польської шляхти, російського царизму й українського панства відіграли позитивну роль. Передова українська громадськість зустріла цю глибоко помилкову москвофільську Кулішеві працю з обуренням. Він сам це згодом зрозумів, коли в 1876 р. шовіністичним Емським указом було заборонено друкувати українською мовою книжки і періодичні видання, ставити спектаклі, викладати в школах.
У 1877 р. Куліш назавжди залишає державну службу. Останній період свого життя він ровів на хуторі Мотронівка, що на Чернігівщині. Господарювання чергується з творчістю. Тут, серед мальовничої природи, зі своїх російськомовних статей і україномовних художніх творів видатний письменник укладає збірку «Хуторская философия и удаленная от света поэзия», основна ідея якої – право українського народу на самобутній культурний розвиток, зокрема на свою літературну мову. То чи ж дивно, що збірка цензурою була заборонена і вилучена з продажу! Тут, у Мотронівці, його відвідують славетні українські кобзарі Андрій Шут і Архип Кононенко, з уст якого він записав «Думи про козака Голоту».
Крім згаданої збірки, на хуторі з-під пера Куліша вийшли поема «Магомет і Хадиза», віршована драма «Байда, князь Вишневецький», ще одна драма – «Цар Наливай», збірки поезій «Дзвін» (1899), «Позичена кобза» (1897), яка складалася з перекладів та переспівів творів чужомовних поетів, тритомна історична праця «Отпадение Малороссии от Польши». В останні роки свого життя Куліш перекладає з англійської – твори Байрона, Шекспіра, з німецької – Гете, з французької – Шатобріана.
Помер Пантелеймон Куліш 14 лютого 1897 року в Мотронівці, де його й поховано.
При всіх суперечностях світогляду, при всіх проросійських і пропольських аристократичних симпатіях Куліш сповідував ідею державності України, а вибороти ту державність, на його думку, можна було, лише спираючись на сусідні імперії. Він прагнув об’єднати українське громадянство навколо ідеї національно-культурного відродження, формування української літературної мови і згуртування національної інтелігенції.
Кулішеві належить пріоритет у багатьох галузях духовного життя українців: він перший переклав Біблію українською мовою, створив перший в Україні фонетичний правопис, написав перший український історичний роман. Він – один з перших будителів національної самосвідомості українців. Треба «будити сонних» - заявляв Куліш не раз. Цей заклик звучить актуально і нині. А ось підсумок життєдіяльності Куліша, зроблений геніальним Франком: «Це був великий, хоч недужий дух. Йому не дано було гармонії, але він пристрасно шукав те, чого не міг осягнути».