План
1. Міфологізм і міфотворчість Б. - І. Антонича
2. “Новаторство у драматургії І. Кочерги (на основі "Свіччиного весілля")”
3. Життєвий і творчий шлях П. Филиповича
4. Український футуризм
5. Семенко Михайль
6.Шкурупій Гео (1903-1937)
Список використаної літератури
Постать Б. - І. Антонича вабить дослідників своєю надзвичайною самобутністю. Серед широкого кола його літературних зацікавлень - поезія вічних метаморфоз О. Хайяма, Р. - М. Рільке, Ф. - Г. Лорки, А. Рембо, Ш. Бодлера, У. Вітмена; нові для української літератури 30-х, але звичні в польській спортивні теми К. Вєжинського. як протиставлення тілесного і духовного людині та ін.
Могутній талант митця, який вийшов із лемківської сільської родини священика, формувався під впливом українського фольклору, далі - навчання в польській гімназії м. Сяноку та на відділі славістики Львівського університету, тому поезія Антонича ввібрала як символіку слов'янського язичництва, так і біблійні мотиви. У скрутних обставинах визрівав український патріотизм поета. Давнє українське язичництво в своєму лемківському варіанті переплітається у поета з біблійними уявленнями, що особливо яскраво можна простежити на рівні астральної символіки та мотивів землепоклоніння. Сюжет біблійної легенди наповнюється язичницькими символами, а крізь поганські уявлення чітко проглядають образи Христа, Марії, рідше - Бога-Отця, а також різних християнських святих, схожих на язичницьких.
Довівши ще в першій збірці - "Привітання життя", що всі поетичні форми рівновеликі й для митця не має принципового значення, якими з них користуватися (Ю. Ковалів) 1, Б. - І. Антонич створює дивовижний міфосвіт поезії з його колообігом мотивів, образів, навіть метафоричних перенесень. Окрема мистецька дійсність поета побудована на міфологічному диві й одухотворенні природи, яка у зб. "Зелена Євангелія" має здатність до напівпереходу чи поєднання форм, у "Трьох перстенях" асоціюється з явищами культури, у "Книзі Лева" переживає нескінченні метаморфози, у "Ротаціях" співвідноситься з техновитворами, часто заміщуючись ними.
Якщо язичницька, а подекуди й біблійна символіка в поезії молодомузівців втілена лише на рівні мотивів, то в Антонича вона стає засобом світотворення, заглиблення у первісну міфологічну свідомість.
Найважливіші риси його поетики - національне забарвлення астральної символіки та мотив рідної землі, в якій проростає "співний корінь" мистецтва. Хтонічні міфологеми поклоніння стихійним творчим силам землі перемежовуються із вшануванням світил як джерела життя, світла і натхнення. Саме злитість астральної символіки із землепоклонними мотивами й органічне вростання ліричного героя у світ природи дають поетові змогу з надчуттєвих неземних сфер повернутися до підвладних органам чуття стихійних проявів сущого у всесвіті.
Міфотворення в поезії Антонича - це спосіб відновлення гармонії між людиною та світом. Заради цього поет реконструює великий космогонічний міф українського народу з його ключовими мотивами боротьби сил Хаосу та Космосу, екстазу як торжества творення, значущості рослинних, тваринних, культурних проявів буття у цілісному, довершеному світі, де кожне явище, закономірне й непоодиноке, має аналогію, переходить в інші форми існування, зберігаючи безсмертну сутність.М. Новикова вважає, що "міфологізм" Антонича - це не лише стиль. Це український образ світу, що виходить до своїх індоєвропейських першокоренів".
Хтонічні (зображують родючість землі як нестримну стихійну силу) та космогонічні (змальовують сотворення світу, світил, розмежування світла й темряви, світове дерево як першооснову сущого) міфи належать до найдревніших.
На українському ґрунті їхні залишки збережені в баладах, які, незважаючи на трагічність своїх сюжетів, підкреслюють невмирущість усього, що вийшло із землі, та в піснях весняної, осінньої, купальської і різдвяної обрядовості, де небесні світила - зразок для всіх форм земного життя. І хоча стихія балад - це родинно-побутове життя, проте в міфології навіть соціологія та історія підпорядковані астрології. З анімістичних вірувань, відбитих у баладах, бере початок рослинна (ботаноморфна) й тваринна (зооморфна) символіка. Баладні метаморфози та аналогії обрядових пісень і є тими основними джерелами, що живлять Антоничеву метафору. Поширений засіб творення образності в його поетичній системі - це висвітлення аналогій через магічні функції українських замовлянь: суміщення різних часо-просторових площин за подібністю, суміжністю; заміна цілого його частиною, недосяжного - досяжним.
Космогонічні міфи, рештки яких знаходимо в обрядових піснях, започаткували низку антропологічних легенд (про створення людини), які в українському варіанті являють собою апокрифічне доповнення й доосмислення Святого Письма, легенд про походження і виникнення різних народів. У поезії Антонича суспільний чинник абсолютно підкорений мудрим законам стихійних сил землі та небесних світил, а історичний шлях заміняється ритуальним колообігом явищ.
При аналізі способів трансформації хтонічних і космогонічних міфів чітко простежуються основні принципи авторського міфотворення. Українські космогонічні міфи, в основі яких - астральна символіка, творчо переосмислені Б. - І. Антоничем. Поет вдається до централізованих і децентралізованих образів світил із чітко визначеною метою. Сонце, місяць і зорі можуть виступати в аморфних ("Привітання життя", "Три перстені"), ботаноморфних ("Три персгені", "Зелена Євангелія", "Книга Лева"), зооморфних ("Три перстені", "Книга Лева", "Ротації"), антропоморфних ("Привітання життя", "Три перстені", "Книга Лева", "Ротації") та напівантропоморфних ("Зелена Євангелія") образах; можуть асоціюватися з явищами культури ("Три перстені", "Книга Лева", "Зелена Євангелія") та цивілізації ("Книга Лева", "Ротації").
У язичницькій міфології світила відіграють визначальну роль. Оскільки язичницькі боги - це стихійні сили природи, в міфології виявляє себе алогічна (до - чи понадлогічна) основа буття. Саме тому екстатичне захоплення красою дочасності - рослинної природи, виражене метафорою "сп'яніння", перебуває поряд із сліпучо-яскравими, максимально близькими поетові образами сонця: "Я - все п'яний дітвак із сонцем у кишені. /Я - закоханий в житті поганин". Епіграф до "Автопортрета", яким відкривається зб. "Три перстені", взятий із попередньої зб. "Привітання життя". Тут постає децентралізований образ сонця, яке не заступається метафоричними відповідниками і ні з чим не порівнюється, а саме входить до складу розгорнутої метафори, де стає індивідуально-авторською міфологемою.
Алогічність стихії зумовлює різні суміщення часопросторових площин, які в поезії Антонича передаються, зокрема, через децентралізовані образи сонця й місяця. О. Лосєв виділяє п'ять основних першоелементів буття античної моделі космічної світобудови: земля, вода, вогонь, повітря, світло, - відповідно до яких існує п'ять типів простору, символів, образності4. Через дію алогічної стихії кожен із першоелементів має здатність виходити із властивого йому простору і потрапляти в інший. (Антонич, як відомо, у зб. "Привітання життя" прийняв ідеал давніх греків). Децентралізований образ сонця, створений молодим поетом, можна пояснити і впровадженим ще в першій збірці принципом рівновеликості та значущості всіх форм життя.
Образ "п'яного дітвака із сонцем у кишені" означає по-дитячому щире захоплення творчими силами природи, близьке до язичницького обожнення. Подібне образне плетиво найреальніших явищ дійсності О. Лосєв вважає суттю міфічного дива, якому властива відстороненість від змісту справжніх речей дійсності.
Децентралізація образу сонця у зб. "Три перстені" може бути й наслідком наївно-безпосереднього міфологічного язичницького сприйняття дійсності, підсвітленого дитячими враженнями автора: "Квітчасте сонце спить в криниці / На мохом стеленому дні". Язичницькі та християнські уявлення у свідомості українця, особливо на рідній Лемківщині, позначені органічною злитістю: сонце "Кущем горючим таємниці / виходить ранком з глибині" ("Елегія про співучі двері"). Ця міфологема являє собою цікаву трансформацію і синтез християнського сюжету з язичницьким ритуальним дійством. Бог-Отець промовляв до пророка Мойсея з палаючого куща, утаємничивши в ньому вогненно-світлий, спопеляючий славою образ. У язичницьких міфосистемах багатьох індоєвропейських народів існує уявлення про сонце, яке ночує за морем, у глибині вод. Антонич надає своєму сонцю для спочинку зумисне звуженний простір "в криниці на мохом стеленому дні". Язичницьке квітчасте сонце (а квіти - найвищий прояв краси і досконалості природи) метафоризується в образі неопалимого куща. В українців-язичників існувало свято куща на честь вшанування рослин. Досить часто на означення небесних світил поет застосовує метафори і порівняння зі складником "кущ". При децентралізації світил відбувається й зворотне перенесення ознак - з небесного простору на земні реалії: "Корчма, мов кущ, що родить зорі, / свічками палиться вночі". Це - індивідуально-авторська міфологема, де картинне зображення звичної реалії подається як диво: будівля, освітлена свічками, здалеку здається зоряним кущем.
У поетичній системі Антонича поняття сп'яніння й похмілля передають особливий язичницький екстаз - радість творення весняної краси. Через "Елегію про співучі двері" відкривається світ дитячих вражень поета: "Ще пам'ятаю: на воді / дрижачі іскри ранок сіє". Метафоричний образ розсипу іскор стосується світанкового сонячного проміння. За словами О. Лосєва6, міфічний образ насамперед емоційний, максимально підвладний осягненню чуттєвими органами: його наочна картинність ґрунтується на подібності. Б. - І. Антонич найважливішим для поетичної творчості вважав саме емоційний імпульс.