В цьому, до речі, теж слід шукати причину, яка зумовлює те, що ремарківський герой – завжди бувалий солдат; але вона ж і причина того, що він – солдат не справжній, переряджений, іще й досі хлопчик, який соромиться скористатися нічною посудиною на очах у сестри санітарного поїзда. Він відчуває себе створеним для добра, а його примушують чинити зло. І за це він гостро ненавидить війну, пристрасно її заперечує.
Майже кожен з критиків, що будь-коли писав про роман „На Західному фронті без змін”, відзначав, що автор не зумів піднятися над світоглядом солдата, рядового в усіх відношеннях, і його, автора, за це, природно, картали. Така вже традиція, така думка, і вона здається настільки сама собою зрозумілою, що її нелегко заперечувати.
Д. Задонський спростовує цю думку, говорячи, що Ремарк не так не зумів, як не схотів піднятись над світоглядом свого героя. Це не одне й те саме, бо той, хто не зумів, просто такий самий сліпий, а хто не схотів, не виказує себе, що він більше зрячий [16, 80].
Ремаркові пощастило створити те, чого не створив жоден з авторів, які писали про „втрачене покоління”. Це тип солдата першої світової війни. Таких, як він, були мільйони – тих, що втратили віру і водночас прагнули її, зневірились і водночас не втратили надії, вже прозрілих і ще незрячих, тих, що руйнували міфи й вигадували замість них нові. Вони мали вплив на долю нашого сторіччя, через них прозирає багато його втрат, шукань, звершень. Їхній образ відтворений з точністю, якій міг би позаздрити автор соціологічного дослідження. Ремарк їх добре знав, добре відчував: сам був одним із них. І все-таки бачив більше. Він не копіював прототип, не просто узагальнив його риси, а вдихнув у нього життя. Чим заслужив право на виступ від своєрідної збірної особи, право на займенник „ми” (виділення наше – Г.Д.).
Розповідають, що, коли в 30-і роки створювалась перша екранізація „На Західному фронті без змін”, продюсер, занепокоєний гірким фіналом фільму, попросив його змінити. Режисер (він був відомою постаттю і міг дозволити собі таку відповідь) сказав, що, мовляв, нема нічого легшого: треба тільки так перебудувати сюжет, щоб війну виграли німці. Але у Ремарка не німці програли війну; її програла людяність, а втім, залишилася непереможеною.
1.2 Роман „Повернення”
Наступний роман Ремарка „Повернення” побачив світ у 1931 році, тобто через два роки після опублікування роману „На Західному фронті без змін”, був тісно пов’язаний з ним тематично й навіть сприймався багатьма як його продовження. Хоча сам письменник згодом визнавав, що любить цей свій твір більше інших, але по своєму художньому рівні роман, безсумнівно, слабший, ніж попередній. Однак саме в цьому романі ми натрапляємо на дві важливі особливості, які є характерними для творчості Ремарка протягом тривалого періоду.
Перша з них пов’язана з поняттям так званого „втраченого покоління”. Уже в романі „На Західному фронті без змін”, хоча в ньому розповідається про війну, а не про мирні часи, відчувається передчуття майбутньої трагедії покоління, що, як сказано в епіграфі, „згубила війна” передчуття смутної участі „тих, хто став її жертвою, навіть якщо врятувався від снарядів”. В „Поверненні” же цей мотив стає основним, сюжетотворчим. І багато в чому схожий на автора герой-оповідач Ернст Біркхольц та його фронтові друзі, що повернулися після війни додому (у безіменному місті, що є місцем дії книги, легко впізнати рідний Ремарку Оснабрюк, деякі жителі якого послужили прототипами для її персонажів), – це вчорашні школярі, які стали солдатами і які нам добре знайомі за романом „На Західному фронті без змін”, але тільки з тією тільки різницею, що всі вони залишаються непошкодженими. Давно вже відгриміли збройові залпи, але в душах багатьох з них війна продовжує свою спустошливу роботу [32, 11].
Друга особливість цієї книги полягає в тому, що тут розвинена одна з тих думок, яка також лягла в основу попереднього роману. Це лейтмотив про дружбу, товариство як єдину цінність, породжену війною. І якщо в романі „На Західному фронті без змін” перед смертельною небезпекою, що грозить рівною мірою всім, дружба увесь час залишається міцною силою, то в „Поверненні”, де колишні фронтовики по-різному шукають „дорогу до нового життя” і де виявляються майнові та й інші розходження між ними, поступово виявляється вся ілюзорність цього поняття.
Менше ніж через два роки після виходу „Повернення” у світ в Німеччині відбулася подія, що стала не тільки національною, але й світовою катастрофою: до влади прийшов Гітлер. За кілька днів до цього Ремарк виїхав з Берліна у Швейцарію, у курортне містечко Порто Ронко біля озера Лаго Маджоре, де в 1931 році їм була придбана вілла „Мойте Табор”. У Німеччину, де його як затятого ворога мілітаризму й націоналізму міг очікувати лише арешт, він не повернувся, поповнивши тим самим численні ряди німецьких антифашистів-емігрантів. А тим часом обоє його антивоєнних романів були занесені в чорні списки книг, заборонених у нацистській Німеччині, і кинуті 10 травня 1933 року разом з багатьма іншими неугодними гітлерівцям видатними творами німецької й світової літератури у величезне багаття, запаленому у серці Берліна (навмисно, для посилення ганьби, поблизу двох найбільших центрів національної культури: університету й оперного театру). У промові, яка „опікою” Геббельса супроводжувала цю варварську акцію один зі студентів, прибічників фашизму, говорив про „літературне зрадництво”, Еріха Марії Ремарка „стосовно солдата світової війни” [18].
Твори поєднує ідейна спільність, наявність тих самих героїв, сумні й страшні образи війни, що виникають на самому початку другого роману й зумовлює його трагічну тональність. „Все, що пов’язане з війною, викликає в оповідача асоціації з небезпекою, страхом, жахом, смертю, ненавистю; вони проникають у сферу образності роману й цілком опановують нею” [32, 10]. Тут у центрі уваги автора подальша доля „втраченого покоління”, його чистилище й негоди вже після повернення з війни. На кожному кроці переконуються колишні солдати в жорстокому обмані, у фальші патріотичних проповідей, за яких ховалися корисливі плани.
Герої „Повернення” набагато ясніше представляють своїх ворогів, у них сильніше розвинене почуття соціальної ненависті. Глибока правда звучить у словах солдата Людвіга: „Нас просто зрадили. Говорилася: батьківщина, а у насправді були загарбницькі плани жадібної індустрії; говорилося: честь, а у насправді була гризня й спрага влади серед горсточки марнолюбних дипломатів і князьків... Слово „патріотизм” вони наповнили своїм фарисейством, спрагою слави, властолюбством, брехливою романтикою, ...лихварською жадібністю, а нам піднесли його як променистий ідеал”. Герої Ремарка не можуть примиритися з усім цим, не можуть примиритися із тріскучими мовленнями директора школи про військову доблесть германської армії, бачачи на кожному кроці процвітання спекулянтів, що нажилися на війні, міністерських тузів, що шкодують про закінчення війни без переможних фанфар. Біркхольц, який став учителем, глибоко розчарувався й у системі шкільного навчання, як і раніше начиненого ідеями фальшивого патріотизму й військовими загарбницькими ідеями. Колишні фронтовики не можуть примиритися, але не вміють і не можуть боротися.
Малюючи різні долі своїх героїв, Ремарк накреслює риси розпаду фронтової співдружності, що не витримує натиску соціальних сил. Більшу частину героїв осягає гірка доля. Рахе й Людвіг закінчують життя самогубством, Гізекке божеволіє, Троске попадає у в’язницю і т.д. Де ж порятунок і вихід до повноцінної корисної діяльності для колишніх солдатів першої світової війни? Ремарк, власне кажучи, на це відповіді не дає, роблячи лише кілька неспроможних спроб. Ставши учителем солдатів Віллі вирішує прищепити дітям нове, з його погляду щире розуміння батьківщини– любові до її природи, землі, – сприйняття, з яким не зв’язуються ніякі подання про соціальні протиріччя. Ідеал Біркхольца, від імені якого йде оповідання, теж досить абстрактний. Після довгих скитань і пошуків він знаходить спокій у радості самого буття, відчутті життя й природи, самовдосконаленні й завзятій кропіткій праці. Людвіг же закінчує свій пристрасний монолог проти призвідників війни словами, що також містять досить розпливчасту мету: „Є тільки один вид боротьби: це боротьба проти неправди, половинчастості, компромісів, пережитків”.
Герої Ремарка повертаються із фронту в 1918 році, коли в Німеччині відбувалася листопадова революція, що скинула останнього Гогенцоллерна. Революція сколихнула всі демократичні сили німецького суспільства, надихнула їх на боротьбу з кайзерівською Німеччиною, хоча в результаті слабкої організованості не змогла досягти бажаних результатів.
І проте революція проходить повз героїв Ремарка. Тут і виявляється принципова різниця між ним і Бределем. І не тому, що Ремарк не намалював збройну боротьбу робітників Гамбургу й моряків Кіля, а тому, що він не побачив у цій боротьбі єдино вірного шляху для своїх бентежних героїв. Ця „сліпота” Ремарка залишиться до кінця його творчого шляху, хоча в збагненні законів соціальної дійсності він піде далеко вперед у порівнянні з раннім етапом [32, 12].
В романі „Повернення” як і в першій книзі про війну, немає перспективи. Гіркі думки, що гнітять, розчарування, невміння знайти місце в житті, глибокий особистий крах, – все це також обумовлює трагічний лейтмотив роману, як і лиховісні образи війни спочатку й болісні спогади про неї, що втримуються звичайно у внутрішніх монологах колишніх фронтовиків. Однак символічна кінцівка роману вносила інший настрій – що насторожує, тривожне, виявляючи безсумнівну прозорливість письменника: вона містила в собі попередження проти нової світової війни. Під час прогулянки друзі натрапляють на спортивний загін молодиків, що досить завзято тренуються у військовому мистецтві. У відповідь на спробу їх зупинити один з молодиків кидає убік друзів злісну фразу: „Із цими більшовиками треба покінчити, інакше Німеччини не бачити волі”. Пригноблені колишні солдати передчувають у цьому підготовку нових кривавих подій.