А людей, яким співчуття необхідно, у романі багато, тому що Ремарк добре відчуває залежність доль своїх героїв від нелегкої долі Німеччини тієї епохи. У тканину книги мистецьки уплетена безліч мікросюжетів, присвячених людям, чия життя „звелася до однієї тільки болісної боротьби за вбоге, голе існування”. До цих людей ставляться, наприклад, власники жалюгідного скарбу, що йде з молотка, яких зустрічають на аукціоні Кестер і Локамп, що купують тут старий автомобіль. Неможливо забути ні подружню пару, яку нестаток змушує розстатися із цим автомобілем, ні самотню бабусю, що купила папуги, аби в її будинку був хоча б хтось, хто буде з нею „розмовляти”. Та й самі три товариші теж ведуть безперервну боротьбу за існування, справи їхній майстерні йдуть усе гірше й гірше, а насамкінець закінчуються крахом.
Наскрізною темою, що перетворюється в один з лейтмотивів роману, стає тема безробіття. Багато разів тут говориться про берлінців, що мріють знайти хоч який-небудь заробіток. Ми зустрічаємо їх у самих несподіваних місцях – на перегонах, де вони сподіваються на посмішку фортуни, у музеях, де є можливість погрітися, – довідаємося історії цілих сімейств, що отруїлися газом через те, що голови сімейств остаточно втратили надію отримати роботу. Але й ті, у кого робота є, живуть у страху: бояться втратити її, тому що за кожним звільненням зяє „прірва вічного безробіття” [32, 17].
Письменник дуже стриманий, небагатослівний в описах людей і подій, зрідка ледь примітно, але тим більше виразно наповнює їх іронією, жартом; він стенографічно точно відтворює діалог і декількома скупими штрихами чітко зображує місцевість і предмети. Немов зненацька виникають картини природи: квітуче дерево, сад, полючи, гірський ландшафт; вони виділяються такою лаконічністю й разом з тим поетичною густотою і яскравістю фарб, такою музикальністю мовлення, – останнє, на жаль, сутужніше всього відтворено в перекладі, – що звучать як своєрідні молитви натхненного пантеїста. У записі щиросердечних станів, у внутрішніх монологах своїх ліричних героїв Ремарк створює патетичну піднесеність суворої й соромливої чоловічої ніжності, грубуватого, але справжньої цнотливості.
Він нікуди не кличе, нічому не хоче вчити. Він просто оповідає про своїх однолітків, про їхні думки, відчуття, стражданнях і радостях; просто згадує про бої й солдатські бешкетні дозвілля, про жінок, про зустрічі на фронті, у сум'ятті післявоєнного років.
Безцільна й беззмістовне життя його героїв. Але автор хоче бути тільки оповідачем, а не моралістом-проповідником. Він не засуджує їхнього безперервного пияцтва, легені, навіть цинічного відношення до любові. Ремарк намагався у всьому залишатися нейтральним спостерігачем [32, 24].
1.4 Роман „Час жити і час помирати”
Значного характеру набуває моральна проблема, проблема особистої поведінки людини та проблема „втраченого покоління”, „втрачених особистостей” в надзвичайно сильному і вражаючому романі Еріха Марії Ремарка „Час жити і час помирати” (1954).
До початку другої світової війни Ремарк був уже відомим письменником, автором книжок про першу імперіалістичну війну, де з усією жорстокістю й оголеністю змалював страхіття тієї війни, її безглуздість. Він же був творцем образів молодих людей, кинутих у криваву бойню просто зі шкільної лави, які втратили ґрунт під ногами й зберегли у зловорожому світі лиш одне – чуття товариськості, дружби й віру в те, що коли буде вже зовсім погано, інша людина, та, що гинула в брудних окопах поруч тебе, допоможе тобі.
Роман „Час жити і час помирати” присвячений долі молодого солдата гітлерівського війська Гребера. Розповідь не ведеться від особи героя у формі внутрішнього монолога. Всі події, а також думки й почуття самого Гребера гранично стисло та скупо викладені автором. Але точка зору автора тут немовби перехрещується з точкою зору самого героя. Не випадково Гребер, головний герой, літами такий самий, як і герой роману „На Західному фронті без змін”, присвяченого першій імперіалістичній війні. Саме тому, що й тут, і там відтворено почуття й роздуми юного солдата, ми можемо повною мірою осягти різницю між цими двома війнами й між різними поколіннями.
У Ремарка нерідко поєднувалося ліричне начало, виявлене дуже скупо й стримано, з натуралістичним описом. І це особливо помітно в творах, де присутня війна. Все те, що робить війна з людиною, всі ступені знищення, омертвления людського тіла описано в цій книжці. Фашисти сіяли смерть на своєму шляху. Але опис походу на схід гітлерівців Ремарк починає не тоді, коли ворожа армія ще здобувала перемоги, коли гітлерівські вояки були впевнені, що покінчать з противниками блискавично, а тоді, коли війна вже відкочувалася од кордонів Союзу і коли вони вже гинули під натиском противника. Саме цей період війни обрав Ремарк, щоб наочно показати, що принесла вона не тільки країнам, які зазнали навали „коричневої чуми”, але й німецькому народові [11, 105].
Гребер відступає з фашистським військом, залишаючи на своєму шляху зруйновані села, обвуглені будинки, згарища і трупи, трупи, трупи...
Книжка починається словами про смерть. У Росії навіть запах смерті був не такий, як в інших країнах, не такий, як, приміром, в Африці, де смерть була суха, у піску, під сонцем і вітром. У Росії ішов дощ, танув сніг. Починалася рання весна. Позаду була страхітлива російська зима. З-під осілого снігу проступали зруйновані села, від яких лишилися тільки обвуглені димарі, Що стриміли із снігових кучугур. А потім почали з’являтися трупи: „То були давні мерці. Село багато разів переходило з рук у руки: в грудні, січні і от тепер у квітні. Його займали і залишали, залишали й знову займали, а сніг так замітав трупи, що часом за кілька годин санітари багатьох уже не знаходили”.
Одночасно з описом мертвих, яких раз у раз знаходять під танучими заметами, точиться некваплива розмова між солдатами однієї роти. Всі вони загалом не дуже довіряють один одному й не мають особливого почуття товариськості, такого традиційного для солдатів, що пройшли разом знегоди війни. Тут усе інакше. Ніхто нікого не підтримує, ніхто нікому не вірить. Але попри всю свою відчуженість, усі вони дружно ненавидять Штейнбреннера, зовні схожого на готичного ангела, а всією своєю вдачею – запеклого нациста [32, 65].
Однак, хоч який великий страх перед доносом, атмосфера в роті уже не та. Всім зрозуміло, що війну програно, що армія не „планомірно відступає”, а просто тікає. Проте головне залишилось – страх і покора. Страх не тільки перед ворогом, а й перед своїм товаришем: кожен може донести. Досить пригадати розмову Гребера з Іммерманом, що зберіг здатність розмірковувати й бачити трохи більше, ніж інші.
„– Маю шанс загинути героєм – ото й тільки. Гарматне м’ясо і гній для тисячолітнього рейху.
Гребер оглянувся навколо.
Іммерман засміявся.
– Суто німецький погляд! Не бійся, всі хропуть. Штейнбреннер теж.
– Я про нього й не думав, – сердито заперечив Гребер. Але подумав саме про нього.
– Тим гірше! – Іммерман знову засміявся. – Виходить, це так глибоко в нас уїлося, що ми й не помічаємо. Смішно, що в нашу героїчну добу особливо багато розвелося донощиків...”
У фразі, кинутій Іммерманом, уже розкривається сутність цього підлого часу, де героїчна буфонада приховує жорстокість і боягузтво.
Сказано не так багато, та й небагатослівний весь роман. Гребер робить усе, що належить, хоча вже знає: щось не гаразд не лише в самій німецькій армії, не гаразд і в його душі. Він, як і інші солдати, боїться, ненавидить есесівців і не вважає себе частиною тієї армії, яка вбиває, винищує вогнем і мечем мирне населення. Але чи так воно? Адже Греберові, як і іншим солдатам доводиться розстрілювати захоплених у полон жінок і старих людей, підозрюваних у тому, що вони вороги, не відчуває від цих розстрілів садистського задоволення, як Штейнбренпер. Він не стане знущатися з приречених. Але ж і йому доводиться стріляти...
„Гребер вирішив стріляти в росіянина, що стояв ліворуч скраю. Раніше, коли його призначали в таку команду він стріляв у повітря, але тепер давно вже цього не робив Адже людям, яких розстрілювали, це не допомагало. Інші почували те саме, що й він. Тоді процедура повторювалась, і внаслідок цього полонених двічі піддавали страті”.
Гребер тоді ще не замислювався над тим, що бере участь у злочині. Прокльони жінки, яку Штейнбреннер тільки поранив, щоб потішитись її муками, ті прокльони, перекладені по-німецькому старим, проходять повз свідомість Гребера. Але вони повернуться до нього тоді, коли він опиниться в себе на батьківщині. І не випадково роман закінчиться тим, що Гребер відпустить замкнених у підвалі полонених, яких мають розстріляти наступного дня.