Греберові належить знову повернутися на фронт – тобто робити те, що він робив досі.
„Ще жахливіше їхати, коли все це знаєш і, можливо, стаєш уже прямим співучасником. Я буду тепер співучасником, так?”
В таких творах, як „Прощавай, зброє!” чи „Три товариші”, герої, подібні до Гребера, шукають життєвої опори в особистих стосунках, в єдиному й неповторному коханні, тому загибель Патріції чи Кетрін означали для героїв Ремарка і Хемінгуея крах усього сущого, цілковиту безпросвітність і безнадійність.
Вершиною в повоєнній творчості Ремарка – і за художніми досягненнями, і за розв’язанням багатьох проблем, що хвилюють людство (тією мірою, як це міг зробити письменник, що ніколи не йшов шляхами соціального оновлення), – залишається роман „Час жити і час помирати”.
Гребер знаходить себе і своє щастя в коханні до Елізабет. Але що являє собою це щастя і чи можливе воно, коли мільйони людей зазнають нечуваного лиха? Ясний спокій Елізабет, що зберегла силу життя навіть у цьому царстві страху, нечисленні щасливі години, подаровані закоханим долею, здаються чудом у спаленому, просякнутому гаром, кров’ю і тлінням світі, їхнє кохання – оазис людського щастя й радощів серед загальної мерзоти й запустіння. Але воно ніяким чином не являє собою втечі від загального лиха в свій особистий, маленький світ, не є спробою ухилитися від основних питань, що мучать і далі мучитимуть Гребера. Тут інше. Через особисте, через своє, інтимне, Гребер дедалі повніше відчуває причетність до загального.
Тільки побачивши зруйновану вулицю свого дитинства, до крижаного жаху злякавшись, що його батьки поховані під руїнами свого дому, він серцем зрозумів і відчув, чого накоїла німецька армія у Франції, в Польщі, в Росії – скрізь, де вона побувала.
Тільки покохавши Елізабет, дівчину, позбавлену будь-яких прав, бо батько її в концтаборі, відчувши страх за долю коханої, він зрозумів, як мало значила для фашистського рейху доля окремої людини, винної лише тим, що вона живе, мислить і тягнеться до звичайного людського щастя.
І Гребер розуміє, що з тим тягарем, який лежить на його сумлінні, тягарем вини й співучасті, не можна бути щасливим. Сюжетна лінія не розгортається так, як це вже стало традиційним для роману подібного типу: героїня гине, і герой залишається самотній і неприкаяний на цій ворожій усьому людству землі.
Кохання до Елізабет допомагає Греберові зрозуміти все, що відбувається, не меншою мірою, ніж видовище розбомбленого батькового дому. Щоразу, коли бомблять місто і райони фабрики, де Елізабет шиє солдатські шинелі, Гребер знов і знов переживає її можливу загибель.
„Мені хотілося мати щось, що могло б підтримати, – подумав він. – Але я не знав іншого: досягши цього стаєш удвічі вразливішим”.
Разом з Елізабет він мріє про мирні часи, коли вони зможуть подорожувати вдвох. Вони поїдуть до Парижа, до Швейцарії, Голландії... Та раптом у них обох виникає думка, що їх туди не пустять. Не пустять у жодну країну, бо скрізь вони щось зруйнували, скрізь лишили по собі страшну пам’ять. Далі йде скупий діалог, за яким так багато приховано:
” – А у Франції? – запитує Елізабет.
– Не так багато, як в інших країнах. Там усе воно минало швидше.
– Може, ви зруйнували цілком досить, щоб французи ще багато років ненавиділи нас.
– Можливо. Коли війна тягнеться довго, багато чого забувається. Може, вони нас ненавидять.
– Мені хотілося б поїхати з тобою в таку країну, де нічого не зруйновано.
– Небагато лишилося таких країн, де нічого не зруйновано, – сказав Гребер”.
Польман, якому судилося загинути, думав про майбутнє своєї країни, про те, чи залишилися люди, з якими можна побудувати нову Німеччину. „Чи досить вціліло таких людей, щоб розпочати все наново?”
Елізабет теж думає про можливе майбутнє, але в неї це, звичайно, не така твердо усвідомлена віра, як у Польмана. Це скоріше мрія... „Можливість говорити, не озираючись на всі боки... нічого не боятися... Це прийде не відразу, але страх поступово зникатиме, і навіть якщо він вряди-годи повернеться, то й це буде щастям, бо люди знатимуть, що їм уже нема чого боятися. Хіба ти в це не віриш?”
Але Греберові самої мрії і навіть віри в те, що скінчиться це похмуре пришестя і настане мир на землі, ще не досить. Йому треба розв’язати питання про те, чи має право він, солдат гітлерівської армії, на майбутнє спокійне життя, на щастя з Елізабет.
У тім-то й глибоке значення твору Ремарка, що він і його герой твердо знають: усяку вину треба спокутувати. І для цього, тобто для майбутнього щастя, зовсім не досить того вчинку, на який зважується Гребер, коли, ризикуючи життям, відпускає на волю заарештованих партизанів. Але цей вчинок займає таке величезне місце в житті Гребера, що, немовби виростаючи, заступає все інше.
Пригадаймо, що відчуває Гребер тієї ночі, коли йому доручили вартувати сарай, де замкнено полонених.
Точиться бій, земля здригається від безперервних атак, від ураганного вогню.
„Гребер відчував його всім єством, знаючи, що він докотиться і до нього. І йому здавалося, що цей гуркіт грозовим смерчем кружляє навколо нього й навколо невеликої білої будівлі, в якій, зіщулившись, сидить кілька росіян, неначе серед руйнації і смерті вони стали раптом осереддям усіх подій і все залежить від того, якою буде їхня доля”.
І ми, так само як і Гребер, відчуваємо, що тут, на невеликій ділянці фронту, вирішується не лише доля кількох противників і доля Гребера, а майбутнє народу. І те, що Гребер повертає зброю проти гестапівця Штейнбреннера, який і тепер, в останню хвилину, з’явився сюди, щоб порішити в’язнів, сповнене глибокого змісту.
Гребера вбили партизани. Вони не могли повірити після всього пережитого, що існує німецький солдат, який не стрілятиме їм у спину. Проте кінець книжки зовсім не безнадійний. „Гребер хотів крикнути. Треба було голосно й швидко сказати так багато...” Отже, треба було раніше шукати спільної мови, треба було сказати про себе правду.
Ремарк знов і знов повертатиметься до минулої війни. Він покаже і злочини війни, і долю тих людей, що опинились у вигнанні. Він спробує з’ясувати причини ганьби, в якій погрузла його батьківщина. Він знов і знов застерігатиме проти небезпеки нової війни і нових злочинів.
Тому ми можемо деякою мірою трактувати твори німецького письменника, як попередження, як пересторога для людства
ВИСНОВКИ
Культура в першій половині ХХ століття зазнала, мабуть, найбільшої поразки, тому й не дивно, що дослідники вважаю цей період – одним із найбільш драматичніших не тільки історичного, духовного й культурного розвитку Німеччини, але й багатовікової історії німецької літератури [20, 58].
Економіко-політичні причини, а також зруйнування духовного світу внаслідок першої світової війни спричинили до появи категорії „втрачене покоління”.
Самобутній митець Е.М.Ремарк у своїй творчості зумів гостро акцентувати на епосі і створити не лише один образ повоєнного солдата, а цілого покоління, яке так і змогло віднайти себе. В перших романах автор змальовує персонаж простого солдата, який тільки закінчив школу, а вже змушений вчитися життя, розуміти його в окопах, під пострілами. Вони постаріли, не знаючи юності, їм дуже важко жилося й пізніше: у роки інфляції, “стабілізації” і нової економічної кризи з його масовим безробіттям і масовою вбогістю. Їм важко було скрізь – і в Європі й в Америці, у більших містах шумних, строкатих, метушливих, гарячково діяльних і байдужих до страждань мільйонів маленьких людей, що кишіли в цих залізобетонних, цегельних і асфальтових лабіринтах. Не легше було й у селах або на фермах, де життя було більше повільної, монотонної, примітивної, але такий же байдужої до лих і страждань людини.
І багато хто із цих мислячих і чесних колишніх солдатів із презирством недовірою відверталися від всіх більших і складних суспільних проблем сучасності, але вони не хотіли бути ні рабами, ні рабовласниками, ні мучениками, ні мучителями.
Вони йшли по життю душевно спустошені, але завзяті в дотриманні своїх простих, суворих принципів; цинічні, грубі, вони були віддані тим деяким істинам, до яких зберегли довіру : чоловічій дружбі, солдатському товариству, простої людяності.
Глумливо відстороняючи пафос відвернених загальних понять, вони визнавали й шанували тільки конкретне добро. Їм вселяли відраза пишномовні слова про нації, батьківщину, державу, і вони так і не доросли до поняття класу. Вони жадібно хапалися за будь-яку роботу й трудилися завзято й сумлінно, – війна й роки безробіття виховали в них надзвичайну жадібність до продуктивної праці. Вони були бездумними гульвісами, але вміли бути й сурово-ніжними чоловіками й батьками; могли скалічити випадкового супротивника в шинкарській бійці, але могли без зайвих слів ризикувати своїм життям, кров’ю, останнім майном заради товариша й просто заради людини, що пробудила миттєве почуття приязні або жалю.
“На західному фронті без змін”, “Повернення” і “Три товариші” – перші книги Ремарка – з’явилися своєрідним художніми документами епохи, поетичними літописами й маніфестами „втраченого покоління”. У них відбилося світовідчування письменника, стримано жагучого, соромливого й тому суворого у своїй ніжності, сумного у веселій насмішкуватості, цинічного в доброті. Найбільше він уникає красномовства, риторики, бридливого відстороняється від дзвінких патетичних слів. Його мовлення скупе, шорстка, але тепла, як солдатська шинель; уривчаста й грубувато-глузлива, але задушевне, ласкаве, як некваплива бесіда старих друзів-фронтовиків за пляшкою рому.
В наступних творах герой еволюціонує, у нього формується більше світогляд, інколи героєм навіть стає інтелігент-емігрант, однак почуття самотності в суспільстві невіддільне. Тому й можемо стверджувати, що тема „втраченого покоління” лейтмотивом проходить не лише крізь так звану трилогію („На Західному фронті без змін”, „Повернення”, „Три товариші”), а пізніші всі творі. Війна немилосердно наклала свій відбиток на духовній світ героїв і не важливо, чи це перша, чи друга світові війни.