Символічним є і те, що відступника-сина, як те ми маємо в Гоголя, власною рукою карає на смерть рідний батько Корній: «Швидкими кроками підійшов до нього і раз, другий розмахнувся і опустив сокиру. Вирвався дикий крик і одразу замовк. Сокира своїм гострієм попадала у щось м’яке, що легко піддавалося, і тому глибоко грузла. З ліжка білого, теплого виривалися деякий час стогони, але і вони затихли. Корній сік і сік. Сік, як малий хлопчина січе кропиву чи бур’ян, поки не втомилася рука…».
Але й сокирою Корній рубав соціалізм, пролетаріат, які винищили рід Перепутьків, знищили господарство, повиганяли з рідної домівки, які знищили мільйони українських родин. Убивши сина-відступника – одного з винуватців національної трагедії, Корній водночас виявляє турботу про вмираючу дружину Марію, віддаючи їй те, що лишилося від недоїденого дохлого зайця, піклується про Надію, не знаючи, що збожеволіла і ошаліла від голоду дочка наклала на себе руки, задушивши перед тим своє дитя.
Марiя – головна героїня роману. Змальовуючи її нелегке сирiтське життя, Улас Самчук наводить читачів на думку, що подiбною до Марiїної долi була iсторiя України кiнця XIX – початку XX столiття, яка пiсля поразок минулих вiкiв лишилася сиротою, бiдною вдовою на узбiччi світової iсторiї. Проте цiною неймовiрних зусиль зумiла вистояти, на початку XX столiття навiть змiцнiти, сподiваючись на краще. Коли читаєш твiр про долю жiнки-страдницi, то здається, що вже щось подiбне доводилося чути ранiше. Це справдi так, бо наснажений цей образ фольклорними мотивами: раннє сирiтство, дитинство в наймах, перше дiвоче кохання, розлука з милим, вимушене одруження з нелюбом, трохи сiмейного щастя з коханим. Все склалося саме так у життi Марiї. Та це ж тiльки, як-то кажуть, канва. А вишиванка життєвої долi Марiї значно строкатiша. «Провiсники лиха» раз у раз вриваються у її долю…»
Трагiчний фiнал наштовхує на роздуми. Весь час, вiд раннього сирітського дитинства i аж до революцiї, ми постiйно вiдчуваємо, що, в якi б скрутнi ситуацiї не потрапляли герої твору, все одно не опинялись у ситуаціях безнадiйних: мовляв, усе минеться, адже головне – життя продовжується.
А чим же принципово вирiзняється бiльшовицька влада вiд усiх iнших? Вона такої надiї не залишала нiкому. Болiсно це сприймати розумом, але пiдтвердженням цьому є роман Уласа Самчука «Марiя» i, звичайно, життя. Розв'язка твору трагiчна – вмирає жiнка-мати, продовжувачка роду, який знищено соцiальними катаклiзмами. Письменник вiрив у те, що Україна i українцi ще вiдродяться, заживуть щасливо, тому i фiнал роману життєстверджуючий. Марiя бачить сонце, а Гнат (її перший чоловiк) бачить, як «воскресають мертвi з гробiв, встають з домовини люди, далекi, забутi, розкиданi по всiй землi. Встають i спiвають радiснi пiснi. Гнат цiлує старечу руку своєї колишньої дружини-красунi: «Цiлую руку матерi. Цiлую святiсть велику. Цiлую працю! Марiє! Марiє!»
Так оцiнює автор долю жiнки, яка мужньо пройшла крiзь усi випробування i, наблизившись до бiблiйних героїнь, пiднеслася до символу України.
Василь Барка – поет – «апостол»
16 липня 1908 – у селі Солониця Лубенського району Полтавської області, народився Василь Костянтинович Очерет. Село невелике, примітне тільки старовинною церквою, валами – рештками козацького табору Северина Наливайка – та широкими солончаками поблизу: звідти в час біди люди, приходячи за десятки верст, брали «ропу» замість солі; можливо, так було з вікопомної давнини.
Батько відбув звичайну службу в козачих частинах і російсько-японську війну. Сім'я переїхала на відкритий степ, приблизно за п'ять верст від міста (Лубні), розміщеного над річкою на горах.
У 1916 році батька Василя Барки забрали на війну, де він отримав поранення. Щоб вилікувати батька, сім’ї довелося продати весь наділ та переїхати до міста.
Після мобілізації батька, він пішов працювати інструктором в майстернях, що виробляли спорядження для коней. Там він підхопив тиф. Близько двох років батько лежав хворий, що змусило молодого Барку йти на заробітки. Окрім цього, молодий письменник навчався та доглядав за хазяйством.
У 1930 році Василь Барка випускає свою першу збірку поезій «Шляхи» у Харкові. Але сподівання молодого письменника зламала жорстока рецензія,
сам заголовок якої відбиває весь її зміст: «Проти класово-ворожих вилазок в поезії». Друкувалася вона на всю сторінку в столичній «Літературній газеті»; містила неправдиві закиди. Газета обвинуватила в злочинних речах, зокрема в спробах відновити релігійний «пережиток капіталізму».
Найдорогоціннішим придбанням була Біблія в перекладі Куліша: її подарував визначний артист-маляр Едвард Козак.
Почалась евакуація з Берліна. Вночі, після бомбардування, письменник виїхав до Ваймара і там жив з багатьма земляками в Гердер Шуле. Там Барка зустрів перші американські танки, що займали місто. Але після передачі Тюрінгії до радянської зони, довелося відходити на захід. Письменнику довелося пройти пішки біля 1000 кілометрів. Іноді його підвозили на машині. В дорозі йому доводилося ховатися від ловців з репараційних комісій. Ночував він то в сіні, то на долівці в порожній школі, то в куренях за селами.
В роки життя в таборі «ДіПі» Барка писав вірші, есеї; склав роман «Рай», що весь був пройнятий гіркотою тодішнього стану і полемічністю напівприречених – під постійною загрозою видачі; це зрушило розповідні лінії в творі, що було написане в коридорі на підвіконні, бо в невеличкій кімнаті з ліжками в два поверхи було надто тісно і шумно. Вірші, що писав автор, переважно серед природи, за межами табору, мали більш незалежний характер.
Пізніше Василю Барці вдалося дістати повідомлення на виїзд за океан.
Але маючи слабке здоров’я, письменник дуже боявся їхати в Америку. Адже на той час для іммігрантів там була лише важка праця, Барка боявся, що він не зможе витримати. Тому згодився на пропозицію молодших людей* (*Упівці – з ОУН (р)): пішки перейти «начорно» кордон Франції. Там запевнена праця викладача в українській школі, недалеко від Парижа. Ще з дитинства Василь Барка любив французьке мистецтво і часто перекладав французькі вірші. Нажаль, французька поліція спіймала автора та його друзів у потязі. Барка був засуджений та кинутий до в’язниці. Відсидівши певний срок, письменника відправили назад до кордону.
Його літературна спадщина, крім рукописів, які з великим трудом вдалось зберегти і примістити в УВАН в Нью-Йорку, це понад 20 книг поезій, романів, повістей, есеїв, перекладів, літературної критики. В місті Рівному, у видавництві «Діва» в 1998 році появилась книга «Портрет», автором якої є письменник Микола Вірний-Француженко. Це велика, солідна праця, в якій подано біографію Василя Барки, перелік його творів та їх оцінку літературознавцями.
Творчості Василя Барки притаманна глибока християнська релігійність, часті посилання на Біблію, для видання якої він присвятив багато праці. Йому завдячуємо мовну редакцію, літературне опрацювання «Об'явлення» («Апокаліпсиса») на підставі давньогрецьких джерел. Це найповніше ілюстроване видання, що появилось в 1963 році в Римі.
В поезії Василя Барки часто знаходимо біблійні мотиви, які у високомистецькій формі віддзеркалюють події з історії українського народу, зокрема його трагедію під час Великого голоду. Ось лише два рядки:
«Моляться соняшники: Грім на хмарі Біблію читає… тополя пошепки: страшний який твій плач, Ісає! Моляться соняшники. Голод; мати немовля вбиває… тополя закричала: он який мій рай, Ісає!»
За романом «Жовтий князь» (вийшов також французькою) О. Янчук створив фільм «Голод-33».
Автор книги «Портрет» стверджує, що «в Україні видають повільною чергою твори одного із найбільших українських поетів-модерністів XX століття – Василя Барки».
Поезія Василя Барки – це віддзеркалення його глибокої християнської релігійності і етики, це мова його серця. Тому й основні прикмети його характеру – це незвичайна доброта і скромність, гуманність і побожність, толерантність і пошанування думки другої людини, беззастережне визнання вчення Біблії.
Поезія Василя Барки, з погляду звичайного читача, це мережаний килим, часто незбагненного взору, це гаптовані рушники, ткані різнокольоровими нитками-словами. Озвучення, музичне оформлення, мелодійність і чистота вислову, композиція новотворів, як наслідок творчого процесу, власна інтерпретація мови народу – це складові компоненти поезії Барки. В післямові до збірки поезій «Білий світ» мовиться: «Поезія Барки – це суцільний переклад дійсності на мову серця». І далі: «В поезію Барки треба вчитатися і головне – вчутися, і тоді ми побачимо світ його очима, і станемо від цього напевно душевно багатші, змістовніші, глибші, світліші».
Бути в товаристві В. Барки – це була велика приємність. Його всесторонні знання всього, чим багате людство, не мали меж. А тому кожна розмова з ним ушляхетнювала людину.