Моделювання процесів віднайдення тожсамості здійснюється крізь сюжетні події, які виявляють типологічну близькість.Комунікативний аспект взаємодії „Я” та „Іншого” реалізується ключовою екзистенціалістською категорією зустрічі (концепція О.Ф.Больнова) в творах О.Забужко, Н.Конотопець, Н.Околітенко. Сюжетні лінії оповідань Н.Околітенко вибудовуються в перспективі індивідуальної долі в багатовимірному і суперечливому світі („Ніч у скорому”, „На єдиній дорозі”, „Один маленький лебідь”, „Нахаба”). Реалістична манера оповіді реалізує наближене до психоаналітичного трактування сімейних стосунків, поведінкових реакцій людини в ситуації її омасовлення (коли потрапляє в натовп), індивідуального вибору. В оповіданнях Н.Околітенко варіативно повторюється структурна модель „мати (активна позиція) – син (пасивна позиція)” („Материн дім”, „Невістка”, „Джерело з пісків”). Сімейні конфлікти як детермінанти розвитку сюжетної схеми – типова стильова риса творів письменниці. Провідною стилістичною рисою моделювання ідентичності героя є прихована іронія, яка реалізується в оцінних характеристиках персонажів, ситуаціях-викликах, котрі дають поштовх до саморозвитку особистості: (зустріч єгеря і ведмедя на стежці в лісі („На єдиній дорозі”), парадоксальність прагматики діалогів у поїзді і реальна трагедія дівчинки в поїзді („Ніч у скорому”), нічного візиту дівчини на дачу до людини з посадою („Нахаба”), ґендерний конфлікт між молодшою й старшою сестрою („Кумедні старі пісні”). Такі особливості формують реалістичне письмо Н.Околітенко з імпліцитним екзистенційним планом вираження. Світоглядними парадоксами оформлена метатекстуальна парадиґма творів Н.Околітенко, у якій порушено проблему нівеляції досвіду попереднього покоління (на відміну від пропагованої наступності поколінь у творчості Н.Конотопець). Тому спостерігаємо процес „зникнення” – „поразки” тих персонажів („Джерело з пісків”, „Один маленький лебідь”), які „плекають” власну ідентичність і традиції універсального закону, принципи якого реалізує оповідання „На єдиній дорозі”: містить утопічну модель взаємин людини і природи, зреалізовану в відносинах старого самотнього ведмедя і не менш самотнього молодого єгеря.
Важливу роль в образотворенні відіграють елементи ритуальних структур. Елементи ритуалу жертвопринесення складають структурну основу ключових сюжетних подій, які являють динаміку ровитку героя, у творах „Осінь мага”, „Спокуса сірого голуба”, „Потяг до світла” Л.Демської; „Землетрус”, „Провідна неділя” С.Майданської; психологічному етюді (за визначенням Я.Голобородька) „Сестро, сестро” О.Забужко. Фраґменти ініціаційного ритуалу простежуються в сюжетній схемі повістей Н.Конотопець (світоглядні пошуки героя відповідають схемі віднайдення тожсамості: насолода (любов до однокласника) – страждання (зрада) – відродження (шляхом духовного досвіду проходження дороги)), О.Забужко, Ю.Шевчук. У прозі українських письменниць спостерігаємо увагу до феномену інфантилізації суспільства, який неоднозначно трактується в прозі Н.Околітенко (як трагічні наслідки безвідповідальності) і Г.Пагутяк (як реакція самозахисту проти жорстокого суспільства, беззахисність людини).
В українській жіночій прозі кінця ХХ століття варіативно репрезентовані ґендерні аспекти ідентичності через посередництво лексичних засобів оцінки в мовленні персонажів, портретні описи, при аналізі яких виявляється інформативною категорія кута зору.
У підрозділі 2. 2. „Міфологічні образи як форми вивлення світоглядної позиції” аналізується специфіка трансформації традиційних мотивів і образів, характер впливу світоглядної моделі на стратегії інтерпретації міфологічного матеріалу. Основна увага приділяється аналізу інтерпретації казкової сюжетної схеми (модель суперництва) в творчості О.Забужко, Г.Пагутяк, яка містить протилежні інтенції проблеми демонічного. Текстова версія О.Забужко репрезентує художній аналіз наслідків трансформації проблеми демонічного в межах християнської парадиґми. Авторка відтворює архетипну модель братовбивства на основі паралельно-асоціативних зв’язків між різночасовими шарами культури. Процес осягнення традиційної структури взаємин братів реалізується на різних формально-змістових рівнях. У “Казці про калинову сопілку” мотиви архаїчного і біблійного сюжетів, активізуючись крізь символічний ряд деталей, складають основу буття-сюжету. Філософське підґрунтя архетипної матриці складає той факт, що Каїн і Авель уособлюють різні типи культур. Підтримуємо думку Н.Зборовської, яка пропонує розуміння прози О.Забужко як конфлікт із Богом. Витоки Ганнусиної деструкції-спротиву слід шукати у чоловічому єстві культури, а в іншому вимірі – в онтологічних основах буття. В оповіданні Г.Пагутяк „Калинова сопілка” модель суперництва реалізується в конфлікті однокурсниць, у якому міститься протилежний ціннісний вектор: позитивно трактується смиренність Олі (інваріант дідової дочки), засуджується бунтівливість і агресивність Нельки (інваріант бабиної доньки). Мотив дитинної незахищеності, незатишності, прагнення притулку знаходить свій вияв у творах Г.Пагутяк в інтерпретації біблійного образу Іова. У роботі акцентується схожість юнґіанського трактування образу Іова, який пізнав внутрішню конфліктність Бога та авторських інтенцій, закладених у характерах героїв прози Г.Пагутяк, які в більшості своїй позначені інфантильністю, незахищеністю, жертовністю, підпорядковані впливу Долі, але оптимістично налаштовані вірою у Божий промисел. Критичний діалог відсутній у авторки: безногий Грицько (асоціюється з біблійним персонажем) на смітнику залишається щасливим і не перестає любити людей. Амбівалентність страждання акцентована уже в ранніх творах письменниці.
Самоусвідомлення жіночої ідентичності в процесі переживання досвіду роду знайшло відображення в повісті С.Йовенко „Про що мовчить книга Йова”. Вперше акцентувала увагу на виявленні архетипу Йова в структурі цього твору Л.Кулакевич, яка наголосила на опозиційному протиставленні дорослий – дитина. Розгляд наративних стратегій повісті відкриває глибинні аспекти проблематики твору, тому думку дослідниці вважаємо суперечливою, адже у повісті наявні персонажі, які відзначилися ласкавим ставленням до Василинки (дядько Василь, нянька Тетяна, дід Никифор) і репрезентують тип поведінки, який не відповідає стереотипу дорослої людини (наприклад, її молодий дядько Василь). Специфіка оповіді – у своєрідному відчуженому абстрагованому погляді на свою іншу сутність (яка завжди присутня поряд із іншими ідентичностями людини), зіставлення суб’єктивування-переживання дитини й дорослої людини, осмислення своєї присутності в світі, включеності в життєдіяльність людської спільноти із метою художнього аналізу глибинних механізмів соціальної агресії і жорстокості.
Підрозділ 3. 3. „Національний компонент у структурі ідентичності героя” присвячений виявленню національної ідентифікації в контексті суб’єктивації в творах О.Забужко, С.Йовенко, М.Ломонос, С.Майданської, М.Матіос, Г.Гордасевич, Н.Конотопець. Роман „Польові дослідження з українського сексу” О.Забужко детально не розглядається, оскільки зазначена проблема цілісно досліджена в працях А.Бондаренко, Н.Зборовської, О.Карабльової, О.Монахової, С.Філоненко та ін. Моделювання національної долі з перспективи постколоніальної свідомості в українській жіночій прозі ХХ століття реалізується на основі синтезу екзистенційно-віталістичної та християнської парадиґм. У повісті „Ноїв ковчег” Г.Гордасевич наявний індивідуальний авторський варіант моделі національного буття, трансформований крізь специфічне жіноче бачення світу. Національна ідентичність реалізується в творі на кількох рівнях: прагматичному (матеріальний аспект буття нації, особливості ведення господарства), ціннісному (кордоцентризм як характеристика української душі), релігійно-метафізичному, соціопсихологічному, соціально-історичному, культурологічному, лінгвальному. У розділі простежуються ідейні паралелі повісті Г.Гордасевич із концепцією роману „Біла гвардія” М.Булгакова.
Національна трагедія українства трактується в прозі Н.Конотопець людською схильністю до гріха гордині й осудження, аналізується в перспективі індивідуальної долі центрального героя-сучасника в ретроспекційних планах. Роман „Діти Ніоби” С.Майданської відзначається зміщенням акцентів історіософського аналізу в онтологічну площину національної ідентичності української людини в системі часових координат, національна трагедія осмислюється в творі через зіставлення жіночих і чоловічих архетипів, причому чоловічий початок певною мірою ідеалізований (ключові фігури семантизовані символікою польоту). Знаковість вбивства Тараса (компромісний варіант, ідеальний образ українця) прояснюється в контексті світоглядної філософії Чортова Сина (траєкторія історичної долі України в глобальному історичному часі), авторській мотивації національної долі поведінковими типами, наявними в романі (хронічні й паталогічні марґінальність та індивідуалізм руйнують „колективне тіло” України).
Провідні мотиви, образи повісті М.Ломонос висвітлюються в порівняльному аспекті з романом О.Забужко. Національна трагедія України постає в повісті М.Ломонос насамперед крізь образи “національного інфернального”, у чому і виявляється специфічна відмінність в осмисленні історичної долі нації, хоча й твори обох авторок єднають типологічні паралелі змістового плану. Експресивний трагедійний пафос осмислення національної катастрофи в романі О.Забужко диференціюється в стильовому плані з іронічно-героїчним пафосом повісті М.Ломонос. Тип героїні Г.Гордасевич являє регресію до патріархального міфу, тоді як М.Ломонос активізує тип жінки-воя, що відбиває проекцію батькової функції на жіночу ідентичність.