Пілігримську літературу започаткував в українській літературі твір Данила Паломника (1106—1108), котрий описав свою мандрівку до Царгорода та Єрусалима: "Життя і ходіння Данила, руської землі ігумена". Згодом велика пілігримська література творилась у нас аж по кінець XVIII ст.[15] Твір Данила Паломника ввійшов у "Четьї Мінеї" Дмитра Туптала, загалом був надзвичайно популярний, бо збереглося його близько ста списків, але найдавніші із XV століття.
Перші книги, які дійшли до нас як визначні пам'ятки церковнослов'янської мови київського типу, були Остромирове Євангеліє (1056— 1057) і два Збірники Святослава 1073 і 1076 років. Загалом із XI по початок XII століття до нашого часу дійшло тільки одинадцять рукописних книжок українського регіону, і це в той час, коли Софійська бібліотека в середині XI ст. налічувала 950 книг, чималі бібліотеки були в Києво-Печерському, Видубицькому та інших монастирях. 1115 року володимирський князь Андрій Боголюбський, захопивши Київ, вивіз до Володимира багато книг і помістив їх в Успенській церкві; його син Мстислав після походу на Київ також вивозив книги — так почався довготривалий грабунок Північчю нашого духовного спадку[16].
Коли додати до згаданих творів "Повчання Володимира Мономаха дітям"[17]7, яке постало в 1100—1101 pp., то цим окреслимо перший великий період історії писемної української літератури, базованої на християнській основі. Вона позначається особливим стилем, що його Д. Чижевський назвав "монументальним": простим, виразним, раціональним, часом скупим, без особливих словесних прикрас, але з ознаками художнього; опису, особливо у вставних літописних оповіданнях та поетичних структурах.
Так само як головною книгою XI — початку XII ст. стала "Повість врем'яних літ", так у XII ст. головною українською книгою став "Київський літопис", який продовжив "Повість врем'яних літ". Цілком свідома сепаратизація удільних князівств породжувала постання місцевих літописів, які не тільки зосереджували увагу на загальнодержавних подіях, а й вбирали в себе події місцеві.
Так починає створюватися регіональна література, яка в окремих околичних князівствах через їхню етнічну відмінність від центру починає переростати в іншонаціональну (Новгород та володимиро-ростово-суздальські князівства), хоч в основу своїх літератур вони кладуть київську. Київський літопис ще має загальнодержавні тенденції, але більше уваги віддає таки київському життю. І хоч від Києва сепаратизувалися й деякі українські князівства (Чернігівське, Галицько-Волинське), через що там поставали свої літописні зводи, але вважаємо не випадковим літописний звід Іпатівський, в якому з'єднано "Повість врем'яних літ", "Київський літопис" і "Галицько-Волинський літопис" (останній постав у XIII ст., й про нього буде мова далі), бо саме так було укладено Руський літопис" як національний звід саме української історії від найдавніших часів по XIII ст. включно[18]. Отже, факт складення такої пам'ятки увіч є документом ментальної єдності українських племен.
Київський літопис творився у 1111—1200 pp., у київському Видубицькому монастирі Святого Михайла, куди в початку XII ст. з Печерського перейшла місія літописання. Складається він із коротких щорічних записів та ширших оповідань, написаних у традиції "Повісті врем'яних літ". Твір можна розкласти на кілька частин. Перша — до 1146 р. йдеться тут про Мономахів та київські монастирі; друга частина — князювання Ізяслава Мстиславича (1146—1154), писана людиною цього князя, сюди вставлено просторе оповідання про вбивство Ігоря Ольговича, трапляється воно й окремо; третя частина — 1155—1174 роки, описані скупо й уривково; більш докладний опис — роки 1175—1185, де яскраво з'явлено боротьбу з половцями, сюди ж уводиться оповідання "Слово про Ігоревий похід"; і на завершення літопису знову йдуть короткі записи. В київський звід уводиться також похвала ігумена Видубецького Михайлівського монастиря Мойсея князеві Рюрику (1199 p.).
Із літературних постатей треба згадати Клима Смолятича — спершу ченця Зарубського монастиря під Києвом, потім митрополита (з 1147 p.), якого літопис зве "книжником та філософом". Він автор "Послання до Томи" — зразка релігійної суперечки тих часів. Нам цікаво, що тут Клим Смолятич говорить про символічне тлумачення певних місць Святого Письма, тобто чи не вперше ставиться постулат алегоричного читання тексту, що в пізніших часах набуло особливого значення в мистецтві поезії. Друга важлива річ відбилась у пам'ятці: змагання неосвіченого й освіченого духовенства — явище, яке супроводжувало всю історію християнства[19]. Із Климом Смолятичем пов'язано "Вопрошання Кирика новгородському- єпископові Нифонтові — про різні випадки церковної практики. Кілька відповідей цього "Вопрошання" належать саме Климу Смолятичу, створено пам'ятку в 1130—1151 pp.
Символічним способом писання користувався Кирило Турівський, єпископ міста Турова, автор високопоетичних проповідей, з яких до нас дійшли чотири на свята і три чернечих повчання; дійшли до нас також його молитви й молебний канон. Приписують йому 'Притчу про людську душу та про тіло", яка поклала в нас початок численним творам на цю тему, особливо улюблену в літературі бароко. Найбільш поетичне — "Слово в неділю по Великодні", з вельми цікавою метафорикою[20]. Слова й проповіді К. Турівського мають виразну поетичну структуру; зокрема, високого звучання набув "Плач Богородиці" у проповіді на неділю мироносиць, який також поклав початок численним віршам на цю тему в. поезії наступних поколінь. Віршами є і його молитви. Найдавніший рукопис із проповідями К. Турівського — "Кормча книга" з 1282 p., вони входили у збірники "Ізмарагд" та "Златоуст", відомі і в рукописах XVI ст., а вперше були надруковані у віленському молитовнику 1596 р.: та в острозькій Псалтирі 1598 р.[21]
Виключно християнсько-дидактичний характер має "Повчання до духовного чада" Георгія Зарубського[22], яке вчені також відносять до XII ст.
Тоді ж таки постало анонімне "Слово про князів", виголошене на честь пам'яті святих Бориса та Гліба — це чернігівська пам'ятка. П. Го-лубовський приписує твір до 1175 р. і вважає, що він постав із приводу конфлікту чернігівського князя Святослава Всеволодовича із двоюрідним братом, князем новгород-сіверським Олегом Святославичем[23]. Автор тут виступає супроти князівських міжусобиць, твір певною мірою перегукується зі "Словом о полку Ігоревім". Вводиться сюди й похвала чернігівському князю Давиду Святославичу, який помер 1123 p., тобто тоді вже покійному. Твір морально-дидактичний.
Дійшли до нас ряд анонімних повчань та оповідань релігійного змісту чи зі світським елементом, а також залишки рицарського епосу, яким, без сумніву, є оповідання про Дем'яна Куденевича[24]. До того часу можна приписати й деякі билини, які збереглись у пізніших записах, в основному на Олонеччині в Росії, хоч маємо кілька записів і українських, зокрема зведений епос про Іллю Муромця[25]; залишки цього епосу можна помітити в колядках, але вершиною цього жанру є "Слово о полку Ігоревім" (1187), що описує похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців. Про сам твір є величезна література, кожне слово пам'ятки розібране й пояснене[26]. Саме цьому творові судилося справити значний вплив на подальшу поезію, і є він одним із архітворів української літератури. Про його поетичну структуру ми вже говорили при аналізі архаїчної поезії.
Не менш сильним з поетичної точки зору є "Слово Данила Заточника", яке М. Возняк називає дуже точно "перехідним кільцем від перекладного мистецтва до оригінального". Це — найдавніша пам'ятка жанру, що його пізніші книжники назвуть "візерунком", тобто це низка афоризмів, вибраних зі Святого Письма та різних збірників (таких як "Пчола"), котрі докладно й майстерно згруповано і пристосовано до історії засланого юнака Данила. Саме цей твір він начебто послав своєму князю, котрий покарав його за якийсь переступ, заславши в Новгородщину на озеро Лаче. З одного боку, це віршоване прохання, написане з усім блиском вислову. "Слово" датується кінцем XII — початком XIII ст., воно відоме у двох редакціях і багатьох списках. Адресат твору не з'ясований; можливо, це був Андрій Добрий, князь переяславський, тоді Данило був переяславець. У кінці XII ст. знаємо Ярослава Володимировича — князя новгородського, може це він засилав Данила? На початку XIII ст. жив Ярослав Володимирович — князь псковський (1214). Єдине реальне місце, де називається князь, нічого не пояснює, бо він був начебто "сином великого царя Володимира", очевидно нащадком. Імовірно також, що "Слово" є чисто літературним творенням і реальних подій не відбиває. Отож його прописка непевна, можливо, твір варто відносити не до києво-переяславської літературної традиції, а до новгородської. На його віршову структуру досі звертали мало уваги, хоч вона безсумнівна; маємо, як уже згадувалося, й опис музичного супроводу при співі[27].
До кінця XII ст. відносять також анонімне "Похвальне слово святому Климентові", виголошене з приводу відновлення невідомим князем Десятинної церкви, в якій перебували мощі святого, що їх привіз із Корсуня Володимир Великий. Проповідь, очевидно, також треба віднести до архаїчної поезії: помічаємо тут цікаву композицію, метафорику та діалоги, порівняння. Мабуть, у пам'ятці йдеться про Рюрика Ростиславича, що прийшов у Київ у 1194 р. Автором був увіч киянин[28]. Згаданий нами Мойсей Видубицький, що проголосив слово на честь Рюрика (вставлене до "Київського літопису"), написав також "Слово про збудування стіни у Видубичах"[29], яке також треба віднести до архаїчної поезії, на це є вказівка в самому тексті: