В протиставлення гетьману Сомко створюється письменником образ – Брюховецького. Його образ в романі тісно пов’язаний з образами черні, натовпу.
Уперше ім’я цієї людини в історії звучить як Іванець, що свідчить про його низьке походження і становище слуги при Хмельницькому. Вишколений старим Богданом, Брюховецький втерся в довір’я Юрасеві Хмельниченкові, який послав його на Запорожжя, щоб прихилити низовців і заволодіти булавою, яка була тоді у Виговського. Брюховецький прислужився Хмельниченкові, але із Запорізької Січі не повернувся, прожив серед низовців три роки, засвоюючи авторитет для самого себе. Він зумів прихилити козацьку голоту до себе тим, що виставляв себе ненависником панства й багатства. У цей час на Україні булава переходила з рук у руки, і Брюховецькому забажалося теж потримати її у своїх руках. Іванець зрозумів, що Запорізька Січ – свого роду автономія, і керуючи нею, можна керувати й усією Україною.
Лицемірством і лестощами Брюховецький уже восени 1659 року одержує в низовників досі не існуючий на Запоріжжі титул кошового гетьмана, хоча кошового тут завжди називали тільки отаманом. Власні користолюбні інтереси Іванець прикривав, нібито щирими турботами про низовиків, сіяв ворожнечу між ними й реєстровим козацтвом, а з конкурентами на майбутніх виборах розправлявся доносами в Москву, в яких обмовляв своїх противників, звинувачував у зраді, а себе рекомендував як найбільш придатного для російської політики на Україні.
Перед Ніжинською радою Брюховецький пообіцяв запорожцям, що дозволить безкарно грабувати майно Сомка, Золотаренка і їх прибічників. Ця обіцянка поширювалася й на чернь, яка допомогла йому стати гетьманом. Але як тільки Іванець досяг мети, він наказав низовцям чернь розігнати, а своїх політичних ворогів знищити фізично.
Куліш розбудовує політичну інтригу в романі на різних підходах Сомка і Брюховецького до союзу України з Московщиною: перший наміряється укласти його на умовах Гадяцького трактату, вигідних для України, а другий, аби лиш стати гетьманом, жодних умов не висуває і подає це як свій козир (у Радянській Україні ця ситуативна парадигма національного державного провідництва повторилася у парі Шелест - Щербицький).[54]
Поміщик Ґвинтовка, прихильник Брюховецького, так довірливо пояснює своякові Череваневі переваги Брюховецького над Сомком: «Спотикались і луччі од твого Сомка. Виговський, здається, добре сидів на гетьманському столі – отже Гадяцькі пункти і того зопхнули. А кажуть, що Сомко хоче теж із москалем по Гадяцьких пунктах торговатись. Коли б свого не проторговав! От Іван Мартинович ліпше видумав, що без торгу береться до гетьманства. Тим-то й цар його, кажуть, у великому пошанованню має» ( с. 123).
Йдучи за літописною версією, Куліш згадав у романі й донос Брюховецького: ставши гетьманом, той «зараз ізвелів» Вуяхевичу «на Москву листи писати, що ось нібито Сомко зі своїми підручниками на царя козацтво бунтує, Гадяцькії пункти ознаймує людям, радючи царського величества одступати».
Галицький трактат, так високо оцінений Кулішем вустами одного з позитивних героїв роману, містив ряд важливих пунктів, дотримання яких давало б змогу українсько-руському народові зберегти свою національно-культурну самобутність, грецький релігійний обряд і продовжити формування власної державності. Згідно з договором, Запорозьке Військо і три руські воєводства – Київське, Брацлавське і Чернігівське – мали входити до складу Речі Посполитої (об'єднаної держави Корони Польської та Великого князівства Литовського) на правах державної автономії, «добровільно, як вільні до вільних, рівні до рівних і шляхетні до шляхетних». Головна військова і цивільна влада в Руській землі повинна була належати гетьманові, який признавався королем з числа чотирьох претендентів на цю посаду, обраних шляхом вільних виборів за участю козаків, шляхти і духовенства у трьох руських воєводствах; він ставав одночасно й першим сенатором на Наддніпрянщині. У Руському князівстві не мало бути жодних чужоземних військ, у тому числі польських чи литовських, а при потребі їх введення – у зв'язку з загрозою українсько-руським кордонам, – вони мали перейти під командування гетьмана.[55]
Дуже не проста тема в романі – релігія і Україна. Цінним для нащадків є висвітлення Кулішем такої болючої і непростої теми, як Берестейська церковна унія. Він узагалі негативно ставився до неї. Однак, дещо дещо несподівано Куліш 1878 року вступає в полеміку з Миколою Костомаровим стосовно культурологічної оцінки православ'я та католицизму. Куліш казав, що для гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного «морський похід та розорення єдиновірної Московщини ближче до серця, аніж уся тяганина за церковне та монастирське майно, яка була головною пружиною церковної унії». Також Куліш убачає в князі Костянтині Острозькому не тільки «світлину православ'я і стовп віри, а й пересічного пана-багача». У протиріччях між православними, католиками й уніатами він чи не перший побачив і звичайну боротьбу амбіцій та самолюбства. Проникливе око дослідника, який багато працював в архівах, побачило й культурну вищість католицького духівництва. Інколи думки Куліша були парадоксально різними, навіть абсолютно протилежними. Порівняйте: «...ніщо не могло заглушити в руському суспільстві споминів про пращурів та давнину» — з його ж: «...освічений, етично піднесений і політично могутній папізм поступався місцем невігластву, нестриманості і демократичному буйству православ'я...»[56]
Куліш бачив у діях творців унії спробу ввести Україну до Європи, а в ті часи українці могли вважати себе справжніми європейцями лише умовно. Однак такі «крамольні» думки на той час були щонайменше варті кар'єри. Як чиновник, котрий працював у 1864—1866 роках на Холмщині та Підляшші, готуючи поступову заміну для українського населення греко-католицтва на православ'я, Куліш не міг не побачити властивої будь-яким чиновникам адміністраторської сверблячки у справі «запровадження» православ'я. І все ж він щиро бажав повернення всіх українців у лоно східної церкви, а його релігійним ідеалом була саме національна українська церква. Причому він досить сміливо критикував і римсько-уніатську церкву, і російську православну церкву, вже надто пов'язану з державою. Куліш писав про русифікацію і про Росію, в якій «...нема віри ні руської, ні грецької, а є віра царська...».[57]
Куліш не був противником християнізації Давньої Русі, але, на його думку, християнство насаджувалося чужоземним духовенством (часто неправедним у житті і жадібним до наживи), староболгарською нерідною мовою, а до того ж викорінювалися старі звичаї силою зброї.
Одна із головних ідей роману «Чорна рада» – самостійність, ідея національного відродження на основі християнської моралі. У центрі уваги – віруюча людина. Віра забезпечує людині свободу. Свобода є підставою рівності, а це означає щастя кожного і щастя всього народу. Такі міркування високо підносили духовність. В романі неодноразово письменник звертається до думки о трагедії роду людського, який забув Бога, віддався дияволові.
Особливо важливий для розкриття авторського задуму є образ Божого чоловіка – кобзаря. Це не старець і не жебрак, а патріот, воїн Божий, ходяча совість народу. Мирське життя для нього нічого не значить. Свою сліпоту він вважає не каліцтвом, а Божим знаменням, тому й осуджує тих кобзарів, які за чарку горілки поробилися придворними поетами й музикантами. Він не приходить на Ніжинську раду, але після неї виринає, наче з забуття, на Череваневому хуторі, де мудро пояснює осиротілому Петрові, що то тільки здається, ніби зло підім'яло під себе добро: «— Смутно мені,— каже божому чоловікові,— що в світі ледащо панує, а добре за працю й за горе не має жодної награди!
— Не кажи так, синку,— дав одвіт божий чоловік,— усякому єсть своя кара і награда од бога.
— Як же? — каже Петро.— Іванець ось вознесен, а Сомко з моїм панотцем гіркую випили. А божий чоловік:
— Іванця бог гріхом уже покарав; а праведному чоловікові якої треба в світі награди? Гетьманство, багатство або верх над ворогом? Діти тілько ганяються за такими цяцьками; а хто хоть раз заглянув через край світу, той іншого блага бажає... Немає, кажеш, награди! За що награди? За те, що в мене душа лучча от моїх ближніх? А се ж хіба мала милость господня? Мала милость, що моя душа сміє і зможе таке, що іншому й не присниться?.. Інший іще скаже, що такий чоловік, як твій панотець, уганяє за славою? Химера! Слави треба мирові, а не тому, хто славен? Мир нехай навчається добру, слухаючи, як оддавали жизнь за людське благо; а славному слава у бога!» (с. 152).
З-поміж носіїв народної моралі найближче до Божого чоловіка стоїть запорозький старець Пугач, старий січовик, який на своєму віку не раз був кошовим отаманом. Саме завдяки його авторитету Брюховецький добився булави, а Гвинтовка – полковницького пірнача. Старий Пугач змальований у романтичному ключі, він охоронець козацьких звичаїв. Він хоче, щоб на Україні встановилася правда, щоб не було «ні пана, ні мужика, ні багатого, ні вбогого». Пугач вірить Брюховецькому, підтримує у змаганні за гетьманську булаву, але відчувши справжню суть цього демагога, з гнівом картає його і залишає табір.
Ще одним носієм віри і народної моралі у романі є Шрам. У своєму герої письменник підкреслює риси релігійності та козацької традиційності. Його Шрам — людина літня. Він брав участь іще в повстанні Остряниці; десять літ від Остряниці до Хмельницького сидів зимовником на Низу, проповідуючи «слово правди Божої рибалкам та чабанам запорозьким». Зумів він стати у великій послузі Хмельницькому. Богдан Хмельницький, його постать, військовий хист, одностайність козацтва, коли ще була «дума і воля єдина» — ще й досі стоять перед Шрамом. В подіях 1663 року він на стороні старшини. Старшина єдина має досвід: низовики ніколи не були розумними політиками, тим більше тепер, коли їх провадить кошовий Брюховецький, колишній джура Хмельницького, здавна відомий своїм паскудством. Разом з тим не співчуває Шрам і таким старшинам як Гвинтовка. Нове панство, його примхи, хлопчики з бандурками і панська пиха немила йому так само, як і божому чоловікові, кобзареві. Хотів би він повернути колесо історії назад, загладити противенства, що невідхильно, неминуче раз у раз глибшають, повернутися до 1648 р. Шрамові властиві риси донкіхотства. 1 це влучно підкреслив запорожець Кирило Тур, розповідаючи про свою невдатну спробу визволити Сомка: «Сомко, коли хочеш знати, такий же дурень, як і ми з тобою!» (с. 154). Кирило Тур пробує розбудити серед запорозького гультяйства дух розумного розрахунку політичного. Шрам мріє про неможливу консолідацію суспільних сил на Україні.