Дбаючи про розвиток української мови й освіти народу П.Куліш створив перший український фонетичний правопис, який справедливо названо його ім’ям – «кулішівка». Вона, «кулішівка», стала основою пізнішого українського правопису у Східній Україні кінця ХІХ – поч. ХХ ст. На основі «кулішівки» були підготовлені його «Записки о Южной Руси».
Вболіваючи за освіту і виховання українських дітей, їхню духовність, П.Куліш видає для них «Граматку» – український буквар і читанку (Петербург, 1857 р.). «Как прекрасно, умно и благородно составлен этот совершенно новый букварь. Дай Бог, чтобы он привился в нашем бедном народе. Это первый свободный луч света, могущий проникнуть в сдавленую попами невольничью голову»[6], – записав у «Щоденнику» від 10.ХІІ.1857 р. Т.Шевченко, прочитавши «Граматку» П.Куліша.
П.Куліш добре розумів значення мови в житті народу, тому в «Зазивному листі до української інтелігенції» закликав забути про класове розмежування в ім’я збереження рідного слова – «цієї скарбниці нашого духу». «До гурту паненята з мужичатами!» – закликав письменник. «Зазивний лист» був його відповіддю на сумнозвісний Емський указ 1876 р., що забороняв публікацію оригінальних творів українською мовою, українські переклади з інших мов, унеможливлював сценічні вистави та читання.
П.Куліш також палко захищав право на національний розвиток, зокрема право на існування й розквіт української літературної мови. Він пише «Переднє слово до громади. Погляд на українську словесність», в якому наголошує: «Українська словесність – діло велике – се нове слово між народами, котре на те й явилось, щоб якось інше, не по-давньому людський розум повернути». Надзвичайно шанобливо відгукується він про Шевченка, прославляючи «Кобзар» за його мовні надбання.
Великою справою Куліша було поширення освіти в Україні та залучення її до передової світової культури. Примітну частину свого життя він присвятив перекладам і, як стверджує М.Грушевський «...культурна програма нерозривно зливалась для нього з програмою релігійною і освітньою»[7]. У Куліша було велике бажання донести до найширших мас українське слово, тому він і спрямовує свої останні зусилля на переклад Біблії українською мовою. Перекладом Біблії П.Куліш також закладав фундамент національної самосвідомості українців та культурного відродження України.
П.Куліш видав такі поетичні збірки, як «Досвітки» (1862р.), «Хуторна поезія» (1882р.), «Дзвін» (1893р.), «Хуторні недогарки» (1902р.). Крім цього, П. Куліш переклав майже всього Шекспіра, Ґете, Дж. Байрона (зокрема, поеми «Чайльд-Гарольдова мандрівка», «Дон-Жуан»), балади А. Міцкевича «Русалка», «Химери», «Чумацькі діти» (опубліковано в журналі «Основа» 1861 р.). Наприкінці свого життя П. Куліш підготував до друку поетичну збірку «Позичена кобза: Переспіви чужоземних співів», яка вийшла в Женеві 1897 р., вже по смерті поета.[8]
Письменник є автором понад десяти великих поем, одна із них – «Магомет і Хадиза», «Маруся Богуславка», «Солониця», «Настуся», «Великі проводи» та інші.
Цікавою також є і драматургічна спадщина П. Куліша: «Сцени і уривки драматичні», «Мальована Гайдамащина», драматична поема «Нагай», драматичний етюд «Козацька і панська розмова на тому світі», одноактні п’єси – «Колії», «Хуторянка, або Співана хвала молодої перед весільними гостьми», «Іродова морока», а також «драмована трилогія» («Байда, князь Вишневецький», «Цар Наливай» і «Петро Сагайдачний»).[9]
Творча спадщина П. Куліша різноманітна і неоднозначна. Його критичні та історичні розвідки, мемуарні нариси – не завжди рівні, подекуди надто суб’єктивні, але позначені невпокоєністю духу «гарячого Панька Куліша» (так письменник називав сам себе). Взагалі, означення «вперше» застосовано до чималої частини Кулішевої діяльності. Це добре усвідомлював і сам письменник, зізнаючись:
Я не поет і не історик, ні!
Я – піонер з сокирою важкою.[10]
Тут письменник трохи лукавив – він був першорядним поетом і надто суб’єктивним, але неординарним істориком.
Пантелеймон Куліш увійшов в історію нового українського письменства як один із засновників літературної критики. Він наголошував на тому, що українська література повинна правдиво відображати насамперед національну самобутність форми буття рідного народу.
Свого часу Віктор Петров так охарактеризував митця: «Куліш завжди був резонер, а тому іноді й прихильник педантичної абстрактності, він був те, що звуть – ідеолог, людина системи й розрахунків, людина формул і тез.»[11]
Але ця оцінка надто категорична. Маргінальність особистості Куліша зумовлена тогочасною дійсністю, яка й спонукала його піднятися над цим суперечливим світом класових пристрастей, політичних орієнтацій, культурологічних спрямувань і прагнути загальнолюдських духовних цінностей.
Що ж, Куліш і за життя не претендував на однозначно позитивну оцінку своєї багатогранної літературної і наукової діяльності. Та коли він обстоював якусь ідею, то захищав її до кінця, не шкодуючи ні сили, ні полемічної пристрасті. Головне ж полягає у тому, що визначальним стимулом власної подвижницької праці письменник завжди вважав збереження національних традицій, розвиток української мови й культури, утвердження почуття національної самосвідомості, наповнення духовного арсеналу нації культурними здобутками світової цивілізації. Він осуджував національне безпам’ятство і панегіричне уславлення свого історичного минулого, виступав проти соціального і національного гноблення, закликав до морального самовдосконалення і духовного очищення.
Проза в творчій спадщині П. Куліша займає провідне місце, зокрема одним із головних здобутків Куліша-прозаїка є проза історична. У творчості письменника, як автора історичного роману та оповідань, переконливо представлено історичну ходу часу, людину й суспільство в історії, в її драматичних колізіях і складній проблематиці. Унаслідок багатьох обставин історична тема цих творів була темою України: домінантний інтерес зосереджено на національному історичному розвиткові, на особистості в ролі активного суб'єкта української історії.
В епічній прозі літературну творчість П.Куліш розпочав з опрацювання українських народних казок і фантастичних переказів. Пантелеймон Куліш як письменник дебютував 1840 року, коли в альманасі Михайла Максимовича «Киевлянин» опублікував свої «Малороссийские разсказы», написані ще 1839 року – саме цю дату вказує автор. Це два оповідання – «О том, от чего в местечке Воронеже высох Пешевцов став» та «О том, что случилось с козаком Бурдюгом на Зелёной неделе». Критика зустріла молодого прозаїка прихильно.
1841 року у тому ж «Киевлянине» опубліковано «повість за народними переказами» «Огненный змей» (написану ще 1840 року). Це перша спроба твору більшого за обсягом серед масиву тогочасної української фольклорно-фантастичної прози. І спроба, треба сказати, вдала.
1843 року в «Москвитянине» надруковано оповідання-казку «Коваль Захарко» (підписано криптонімом П.К). Питання авторства не викликає сумнівів – характерною є манера оповіді, місце дії. До того ж згадка про коваля Захарка є у повісті «Огненний змій».
Саме ці чотири твори і належать до ранньої фольклорно-фантастичної прози П.Куліша.
Характерним прийомом для П.Куліша є введення окремих легенд та переказів у художню тканину творів нефантастичних. Наприклад, у написаному 1842 р. романі «Михайло Чарнишенко», який вийшов у світ 1843 р., вміщено колоритні народні оповідання про чортову повитуху, а також використано мотив сили батьківського прокляття, характерний для фольклорної фантастичної прози та дум. У повісті «Алексей Однорог» письменник використовує топонімічну вставну легенду про кручу над гирлом Ольжиного тору. Особливе сюжетотворче значення має і легенда про золоторогих турів та князя мисливця, яка є кульмінаційним моментом оповідання-ідилії «Орися». П.Куліш написав також дві казки: «Циган» та «Пів півника», у яких фантастичного елемента нема.
Крім цього, Куліш написав такі оповідання, як «Орися», «Дівоче серце», «Гордовита пара». Також із прозових творів варто відзначити такі його гумористичні оповідання, як «Циган», «Сива кобила», «Пан мурло», « Малоросійські анекдоти», історичні оповідання «Мартин Гак», «Брати», «Січові гості», роман «Михайло Чарнишенко, або Малоросія 80 літ назад» та інші.
Дуже прихильно ставився Куліш до досвіду світової літератури і культури, нерідко переносячи на український ґрунт принципи сюжетної побудови «Одіссей» Гомера, роману В.Скотта «Уеверлі, або шістдесят років тому.» Особливо виразно поетика історичного роману В.Скотта проглядається в соціально – історичному романі «Чорна рада». У цій «Хроніці 1663 року» Куліш відтворив відомі історичні події, які відбувалися у Ніжині 1663 року.
На думку А. Б. Гуляка, найвизначнішим художнім твором письменника, що знаменував собою піднесення української прози на новий, вищий рівень, є «Чорна рада» –історичний роман – хроніка в канонічному розумінні жанру і новаторський – у художньому[12].
Я. І. Дзира у вступі підготовленого ним видання «Літопис Самовидця» стверджує, що роман Куліша ґрунтується на одній з найвидатніших історико-літературних пам'яток і водночас на найдостовірнішому історичному джерелі XVII ст. – «Літописі Самовидця»[13], про що й сам признався в епілозі. Листування його з О. Бодянським, Я. Головацьким, О.Кістяківським, М. Костомаровим, російським істориком М. Погодіним, власником рукопису Самійла Величка, свідчить, що молодий дослідник розшукав списки літописів, переписував їх, популяризував опубліковані видання, зокрема й «Літопис Самовидця», дав йому назву, навіть допоміг виявити його автора, а ним, як згодом підтвердили дослідники, був генеральний підскарбій, стародубський священик Роман Ракушка-Романовський. (1622 - 1702 рр.).