Різке протиставлення двох світів, світлого і темного, - важлива риса творів А.І.Купріна. Проте, заперечуючи реальне, він шукає ідеал волі і краси не в борцях за щастя народу, а в людях, яких не зачепила цивілізація. Глибина соціальних думок Купріна приводила його до висновків, близьких поглядам Ж.-Ж.Руссо. Письменник зображає свого героя в типових обставинах, викриває недоліки суспільства, побудованого на основі соціальної ієрархії, суспільства, в якому простій людині важко жити. У творах Купріна подається зображення людини з нормальною психікою, яка опинилася в ненормальних життєвих умовах. Письменник не може змиритися з усіма видами деспотизму, найменшими утисками природних прав людини.
Це проявилося у розробці вічної теми, яка цікавила Купріна. Він показує, що кохання стає трагічним, тому що воно змушене протистояти експлуататорському суспільству. Ця тема давала художнику можливість глибше показати згубний вплив ненормальних суспільних відносин на людську душу. Тема кохання для Купріна протистояла всьому незмінному, меркантильному, цинічному, вона не могла не зацікавити великого і духовно здорового художника, який вірить в людину, в силу і красу людського духу. Купрін і в розробці цієї теми був законним спадкоємцем російської літератури XIX століття.
Що ж таке "любовь, которая крепка, как смерть, которая вершит чудеса, заставляет трепетать и плакать? " [31, 15].
Кохання - інтимне і глибоке почуття прихильності до особи іншої статі, внутрішній духовний потяг до чого-небудь; почуття глибокої сердечної прив’язаності до кого-, чого-небудь [27, 135].
В стародавній міфології і поезії кохання - космічна сила, схожа на силу тяжіння. Платон вважав, що "любовь - побудительная сила духовного восхождения, в обыденном словоупотреблении "платоническая любовь" - любовь, свободная от чувственного влияния [44, 61]. Перед красою високого і чистого кохання Олександр Купрін схиляв голову до останніх днів свого життя. Ця тема є основною в його творчості. Письменник возвеличує людей, які здатні вирватися із потоку буденності і насолоджуватись цим прекрасним почуттям. Таке кохання не терпить користі, охоплює людину повністю, і найщасливіший готовий служити коханій, не задумуючись. Він здатен пожертвувати усім, що у нього є, для нього не має значення, взаємне це почуття, чи ні. "Любви Куприн посвятил в своих произведениях огромное количество строк - лирических и патетических, нежных и исступленных, мудрых и пошлых, гневных и благословляющих, бунтующих и примиряющих, - самых разных, самых неожиданных и никогда не о равнодушных" [6, 116]. Про кохання Купрін змушує розмірковувати своїх героїв, змушує говорити про нього дійових осіб своїх творів, говорить від свого імені, пише у своїх інтимних листах. Іноді ці роздуми про кохання так і залишалися в листах, не переходячи в художні твори.
Кращими творами О.І.Купріна про любов, "которая повторяется только один раз в тысячу лет" є повісті "Олеся", "Суламіф" та "Гранатовий браслет". Автор ніби хоче визначити, для кого посилається цей дар Божий, якими принципами і критеріями керується Всевишній, даруючи кохання людині.
Проте, де ж може виникнути таке почуття? Не у тому ж світі, де всі проти нього? Очевидно, його потрібно шукати там, де людина близька до природи, де не відчуваються соціальні контрасти і пагубний вплив Молоха.
Могутні ліси Полісся з їх неповторною привабливістю і глухим усамітненням наштовхують письменника на думку про те, що вони можуть бути ідеальним фоном для чистого і піднесеного кохання.
"Олеся" - перша оригінальна повість художника, написана у 1898 році. "Олесю" і оповідання "Річка життя" (1906) Купрін відносив до своїх кращих творів. "Здесь жизнь, свежесть, - говорил писатель, - борьба со старым, отжившим, порывы к новому, лучшему. В этих двух рассказах больше, чем в других моих рассказах, моей души" [15, 175].
І хоча Чехов і Бунін, з їх вимогами суворого реалізму, не оцінили "Олесю" (А.П.Чехов назвав "Олесю" "наивной романтикой"), жодне юнацьке серце не залишиться байдужим до цієї весняної, радісної, трохи казкової, проте невигаданої повісті "О нежной и великодушной любви".
Та й не настільки простою є "Олеся", як здається на перший погляд. "Есть в ней то неувядаемое дыхание поэзии, то богатство самой жизни, которое остается многомысленным при всей видимой ясности" [31, 29].
"Олеся" - одна із найбільш натхненних повістей Купріна про кохання, людину і життя. У ній світ інтимних почуттів і краса природи поєднуються з побутовими картинами сільської глухомані, романтика справжнього кохання - з жорстокою вдачею перебродських селян. Купрін вперше так повно і багатобарвне охвачує життя, примушуючи його невигадливе обертатися різними гранями.
Письменник приводить читача в умови суворого сільського побуту зі злиденністю, неграмотністю, хабарництвом, дикістю, пияцтвом. З легкою іронією він повідомляє про те, як руйнуються спроби міського жителя поспілкуватись з селянами і «місцевою інтелігенцією». У сценах лікування селян і навчання грамоти лісника Ярмоли відкриваються непередбачені психологічні бар'єри у взаємовідносинах інтелігента з народом, на які ще не раз зверне увагу Купрін.
Цьому світу зла і неосвіченості художник протиставляє інший світ -істинної гармонії і краси, описаний настільки ж реально і повнокровно. Більше того, саме світла атмосфера великого справжнього кохання одухотворяє повість. «Любовь - это самое яркое и наиболее понятное воспроизведение моего "Я". Не в силе, не в ловкости, не в уме, не в таланте...не в творчестве выражается индивидуальность. Но в любви", - так писав Купрін своему товарищу Ф.Батюшкову.
В цьому письменник і справді має рацію: у коханні проявляється людина в цілому, її характер світосприйняття, почуття. У книгах великих російських письменників кохання нерозривно пов'язане з ритмом епох, з духом часу. Починаючи з Пушкіна, справжнім героєм ставала не тільки людина - борець, діяч, мислитель, алей й людина високих почуттів, яка здатна глибоко переживати, натхненно кохати. Купрін в "Олесі" продовжує гуманістичну лінію російської літератури. Він показує сучасну людину-інтелігента кінця століття зсередини.
Повість побудована на зіставленні двох героїв, двох натур, двох сприймань світу. З однієї сторони, - освічений інтелігент, представник міської культури, доволі гуманний Іван Тимофійович, з іншої - Олеся - "дитина природи", людина, яка не потрапила під вплив цивілізації міста. Співвідношення вдач говорить саме за себе. У порівнянні з Іваном Тимофійовичем, чоловіком добрим, але слабким, Олеся підноситься благородністю, гордою впевненістю в своїх силах.
Іван Тимофійович — житель великого міста, який вважає себе письменником і йде на Волинь з надією зібрати "множество поэтических легенд, преданий и песен". Не можна назвати його нерозсудливим, але як каже йому Олеся під час гадання: "Человек вы хотя и добрый, но только слабый... Доброта ваша не хорошая, не сердечная. Слову вы своему не господин. Над людьми любите верх брать, а сами им хотя и не хотите, а подчиняетесь" [35, 290]. I ось він нарешті зіткнувся з тим, про що мріяв. Ярмола охоче розповідає йому, як і за що перебродські селяни вигнали "відьму" з села. Поки що інтерес героя до чаклунки викликаний лише можливістю ознайомитися з легендою, яка виникла навколо неї, познайомитись з тим, як вона ворожить, почути її розповіді. Поки що чаклунка – це стара Мануйлиха. Ярмола лише згадує про те, що коли Мануйлиху вигнали з села, то з нею була дівчинка: дочка чи внучка. Купрін не хоче передувати розвитку подій, він лише натякає на те, що скоро повинно щось трапитися. Раптова поява дівчини незвичайної вроди дає можливість письменнику устами його героя яскравіше і емоційніше описати її оригінальну зовнішність. Проте основна причина того, що про "лісову" дівчину нічого не відомо на перших сторінках повісті, аж до її зустрічі з героєм, полягає в іншому. Письменник хоче "відокремити" Олесю від зовнішнього світу, показати її в природних для неї умовах прекрасної і могутньої природи.
Образ Олесі, поезія її кохання зображені в пантеїстичних тонах, відображають естетичне ставлення письменника до дійсності. Дійсно прекрасне може існувати лише далеко від того світу, де панують гроші і лицемірство.
Якщо у взаєминах з Ярмолою і сільськими людьми Іван Тимофійович виглядає сміливим, гуманним і благородним, то у спілкуванні з Олесею виступають і негативні сторони його особистості. Його почуття виявляються боязкими, рухи душі - скутими, непослідовними. "Боязке чекання", "підле побоювання", нерішучість героя відтіняють багатство душі, сміливість і волю Олесі.
Відомо, як багато зусиль витрачали великі художники, створюючи образ "позитивно-прекрасної людини", якщо говорити словами Достоєвського. У цьому випадку Олеся - щасливий виняток. Вільно, без особливого хитрування змальовує Купрін образ поліської красуні, примушуючи читача слідкувати за багатством відтінків й духовного світу, завжди своєрідного, щирого і глибокого. Небагато знайдеться книг у російській та світовій літературі, де б виникав настільки земний і поетичний образ дівчини, яка живе в гармонії з природою і зі своїми почуттями. Олеся - художнє відкриття Купріна. У красі Олесі, в гордій силі, яка виходить з неї, письменник втілює красу і гордість природи, яка ніби сформувала людину подібну собі. "Моя незнакомка, высокая брюнетка лет около двадцати – двадцати пяти, держалась легко и стройно. Просторная белая рубаха свободно и красиво обвивала ее молодую, здоровую грудь. Оригинальную красоту ее лица, раз его увидев, нельзя было позабыть, но трудно было, даже привыкнув к нему, его описать. Прелесть его заключалась в этих больших, блестящих, темных глазах, которым тонкие, надломленные посередине брови придавали неуловимый оттенок лукавства, властности и наивности; в смугло-розовом тоне кожи, в своевольном изгибе губ, из которых нижняя, несколько более полная, выдавалась вперёд с решительным и капризным видом" [35, 284].