Цей результат сутички між життям та духом виявляється досить несподіваним. Пан Клетер’ян, який отримав лист, йде Шпінеля. Між ними відбувається розмова. Пан Клетер’ян звинувачує письменника в слабкості та боягузстві, грубо його ображає. Ті факти з біографії Габріели, які Шпінель сприйняв як глибоко поетичні, Клетер’ян змальовує самим прозаїчним чином. Габріела розповідала Шпінелю, що її майбутній чоловік побачив її в саду, біля фонтана, серед подруг. В листі Шпінеля ця сцена перетворюється в символічну; в той момент, коли Габріела та її подруги співають гарну та ніжну пісню, в її аристократично-вишуканий світ втручається пан Клетер’ян та грубо забирає її з цього світу. А пан Клетер’ян в роздратуванні вигукує, що ніхто нічого під час їхньої першої зустрічі не співав, а її подруги в’язали та говорили про новий рецепт картопляного пюре. Під час їхньої розмови заходить пані Шпатц і повідомляє нехорошу новину: "Господин Клетериан, это такое горе... Она потеряла столько крови, ужасно, ужасно... Она спокойно сидела в кровати и что-то тихонько напевала, и вдруг пошла кровь, боже мой, столько крови...
- Она умерла?! - закричал господин Клетериан. Он схватил советчицу за руку выше локтя и стал тянуть ее от одного конца порога к другому. - Нет, не совсем, что? Не совсем, она еще сможет меня увидеть...Габриэла! - внезапно сказал он, и глаза его наполнились слезами, и видно было, как в нем прорвалось доброе, человечное и честное чувство...." [44, 55].
Наступного ранку відбулася ще одна символічна сценка; пан Шпінель зустрічав в саду маленького сина Габріели - такого ж міцного та важного, як і його батько. Побачивши цього веселого хлопчика, що сміявся, Шпінель повертається та уходить, "насильно замедляя свои шаги, как это делают люди, желая скрыть, что в глубине души они уже обратились в бегство" [44, 57].
Отже, розв’язка сутички між життям та духом у "Трістані" подається ще з попередніх позицій Томаса Манна, як повна поразка того, що проти життя. Правда, цього разу помирає не чоловік (як у ранніх новелах письменника), а молода жінка, також нездорова. Саме висунення на перший план духа та мистецтва як суперників життя виявляється тут досить чітко та виразно. Та й сама загальна оцінка мистецтва та духа в новелі не є простою. Не дивлячись на комічність свого захисника Шпінеля, вони виступають як могутня емоційна сила: в епізоді, який присвячений музиці, вся навколишня дійсність виявляється нікчемною у порівнянні з ними. Дух, мистецтво, музика, кохання - все так поєднано у цій новелі!
Ще в більшій мірі порівняльна оцінка ворогуючих сторін - реального життя та мистецтва - змінюється в наступних новелах Томаса Манна. Мистецтво та дух перестають бути предметом презирства. Вони більше не пов'язуються з поняттям слабкості та боягузства. Навпаки, в них відчувається особлива сила - внутрішня, яка ховається в глибині душі, але достатньо могутня, щоб визначити усю поведінку людини, її здатність утриматися на своїх позиціях І не капітулювати перед ворожою стихією життя. Якщо раніше "хворі" герої Т.Манна та представники духа любили життя та тягнулися до нього, при цьому ненавиділи та зневажаючи себе, то тепер вони, як і раніше, продовжують любити життя, проте високо цінують і те, що їх відрізняє від життя, - свою одухотвореність, глибину своєї свідомості, свою здатність до аналізу. Вони - рівноправні партнери життя. Це коло думок найбільш досконало відображене в новелі "Тоніо Крегер" (I903 р) - одній із найбільш музичній та ліричній з усіх новел Т.Манна.
Головний герой новели Тоніо Крегер захоплюється мистецтвом і має тонку душевну організацію. Але в той же час юний Тоніо відчуває страх перед життям. З самої новели ми бачимо» що у героя є сили жити, він здатен з незвичайною витримкою йти своїм шляхом, утверджувати себе таким, яким він є. Є й те, що зближує Токіо Крегера зі Шпінелем - героєм новели "Трістан". Шпінель - це письменник, як і Тоніо Крегер, письменник, який відчуває своє протиставлення практичній реальності, свою несхожість з іншими, звичайними, людьми. Проте Шпінеля це відчуття приводить лише до ворожості по відношенню до людей звичайного, практичного життя, до своєї самозакоханості в себе та свого мистецтва. Тоніо Крегер розглядає своє мистецтво як дещо сумнівне. Він і пишається ним, і відчуває його як прокляття. А до людей звичайного, практичного життя він відчуває навіть заздрість - на тлі цього він відчуває до життя й легке презирство. Шпінель, при усій своїй витонченості, насправді є досить однолінійним та примітивним, а Тоніо Крегер по-справжньому складний та глибокий. Саме тому Шпінель виявляється в значній мірі комічною постаттю, А Тоніо Крегер - постаттю значною і навіть піднесеною. І звичайно ж, у творі звучить і тема кохання. Лише двічі ми дізнаємося з твору про кохання головного героя. На початку твору показано перше кохання юного Тоніо, незграбного та сором’язливого юнака, -знову, як і у всіх новелах Т.Манна, нещасливе кохання до веселої та здорової дівчини Інгеборг Хольм: "Белокурая Инге, Ингеборг Хольм, дочь доктора Хольма,...была та, кого Тонио Крегер полюбил в шестнадцать лет. Однажды вечером, в необычном освещении... он услышал, как она со свойственной только ей интонацией проговорила какое-то слово, обыкновенное, незначащее слово, но в голосе ее послышались теплые нотки - и его сердце в восхищении забилось куда более сильно, чем некогда....В тот вечер он унес с собой ее образ... Опыт подсказал ему, что это любовь. И хотя он знал, что любовь принесет с собой много мук, горестей и унижений, что она нарушит мир в его сердце, наводнит его мелодиями и он лишится покоя, который нужен для всякого дела,...,он все же радостно принял ее, предался ей всем существом, стал ее пестовать всеми силами души, ибо знал: любовь - это богатство и это жизнь, а он больше стремился быть богатым и жить..." [44, 63,64]. Проте одного разу під час танцю (кадрилі) він зробив неправильні рухи і з нього почали сміятися, та й Інге теж. Для нього це було болісно. І знову ліричні рядки про кохання: "Он кружил вокруг алтаря, на котором пылало пламя его любви, преклонял перед ним колена, бережно поддерживал и питал это пламя, ибо хотел быть верным. Но прошло еще немного времени, и священный огонь, без вспышек и треска, неприметно угас" [44, 67]. Далі в новелі описуються роки, коли Тоніо Крегер залишає рідне місто, подорожує, стає письменником і живе в Мюнхені. Тоніо та російська художниця Лизавета Іванівна, з якою він давно товаришує, часто розмовляють про співвідношення між мистецтвом та життям. Відбувається поїздка Тоніо Крегера в Данію. Далі ми бачимо героя в Данії, на березі моря. Саме тут і відбуваються заключні сцени новели. З міста приїжджає велика група людей, які хочуть відпочити та повеселитися, і серед них з’являється й Інга Хольм, така ж сяюча та міцна, як і колись. Розпочинається вечірний бал, на якому ніхто не звертає уваги на Тоніо, навіть не помічає його - крім однієї дівчини з тонким та блідим обличчям, некрасивої та задумливої, незграбної та сором’язливої. Під час танцю вона падає, і Тоніо допомагає їй піднятися, а потім повертається до себе в кімнату, переживаючи ті ж страждання, які в юності колись мучили його! "Кому-нибудь следовало бы теперь прийти! Ингеборг следовало бы прийти, заметить, что он ушел, тайком прокрасться за ним и, положив руку ему на плечо, сказать: "Пойдем к нам! Развеселись! Я люблю тебя!.." Но она не пришла. Ничего такого не случилось. Все было как тогда, и, как тога, он был счастлив. Ибо серце его жило" [44, 95]. Отже, в новелі "Тоніо Крегер" є лише два епізоди, присвячених темі кохання. Проте в ній немає вже того надриву, який звучав в попередніх новелах Т.Манна, особливо в ранніх /"Маленький пан Фрідеман" та "Луїзхен"/. Лише замальовки про кохання, ліричні, мелодійні, але в той же час спокійні, без трагізму.
З Редьярдом Кіплінгом, одним із найславетніших письменників Англії, ми вперше зустрічаємося ще в дитинстві, читаючи про дивовижні пригоди Мауглі. Але спадщина Кіплінга зовсім не вичерпується "Книгою джунглів" та казками, однаково цікавими як для малечі, так і для дорослих. До світової літератури Кіплінг увійшов насамперед як визначний новеліст, автор нарисів та романів, що перевидаються й досі десятками мов, і, звичайно, як поет, віршами якого захоплювалися Марк Твен, Бертольд Брехт, Ернест Хемінгуей, Максим Горький.
Ще в 1908 році в рецензії на оповідання Кіплінга, які були видані російською мовою під редакцією І.Буніна, О.Купрін підкреслив, що Кіплінг -"самый яркий представитель той Англии, которая железными руками опоясала весь земной шар и давит его во имя своей славы, богатства и могущества" [18, 3].