Епіграфом до вищезгаданого оповідання є індійська приказка: "Ни каста, ни сон на сломанной кровати для любви не перепона. Я отправился искать любовь и потерял себя" [22, 79], яка ще раз доводить, що для справжнього почуття немає заборон і обмежень: "Но клянусь своей душой и душой моей матери, я тебя люблю. И чтобы не случилось со мной, тебя зло не коснётся" [22, 83]. Письменник наголошує, що: "многое из написанного о восточной страстности и порывистости" преувеличено и почерпнуто из чужих рук, но кое-что и справедливо" [22, 83]. Він змальовує пристрасний і запальний характер кохання: Бизеза метала громы и молнии и под конец пригрозила покончить с собой, если Триджего немедленно не порвёт с чужой мем-сахиб, вставшей между нами" [22, 82].
Святість цього почуття переплітається з жорстокістю і трагічністю: "Й по сей день Триджего не знает, как произошла эта трагедия; то ли Бизеза в приступе беспричинного отчаяния сама всё рассказала, то ли у неё пытками старались вырвать признание, когда обнаружили их связь; но обе руки её были обрублены по запястье, а он потом всю жизнь прихрамывал" [22, 84].
У цьому оповіданні Кіплінг сміливо торкається заборонених, тем кохання, що пов'язує білого чоловіка з індійською жінко. Це почуття, яке руйнує расові бар'єри: "Ты ведь англичанин, а я просто чернокожая девушка, - кожа её была светлее золотого слитка на монетном дворе, - и вдова чернокожего мужчины" [22, 83]. Також цю тему він порушує у одному із своїх найкращих оповідань "Без благословения церкви": "Он был англичанин, а она дочь бедняка мусульманина: два года назад её мать, оказавшись без средств к существованию, огласилась продать Амиру, как продала была её насильно самому князю Тьмы, предложи он хорошую цену" [22, 130].
Головний герой цього твору живе між двох вогнів: з однієї сторони -шістнадцятирічна дружина з сином, а з іншої - посада англійського офіцера: "Двойная жизнь чревата многими осложнениями. Только что начальство, как будто нарочно распорядилось отправить его на две недели в дальний форт -замещать офіцера, у которого захворала и слегла жена. Выслушав приказ, Холден должен был молча снести и одобрительное замечание насчет того, что ему-то еще повезло - он не женат, и руки у него не связаны" [22, 131].
Холден до безтями кохає Аміру: Я люблю тебя также, как любил всегда, всем сердцем. Лежи спокойно, моё сокровище, и отдыхай" [22, 132], але й не може відмовитись від улюбленої роботи. Проте Р.Кіплінг знаходить вихід із цієї безвихідної, на перший погляд, ситуації – це смерть найдорожчих для Холдена людей: "Как жестоко! Как бесчеловечно!" [22; 144].
Що ж допомогло Холдену пережити ці випробування долі? Звичайно, рука майстра, Р.Кіплінга.
Письменнику подобалися мужні і вольові люди, які можуть витримати удари долі, сміливо протистояти їй, не розмірковуючи про нерівність сил. Через усе своє життя він проніс поняття про обов'язок покликання, справжні цінності, без яких існування здавалося пустим і даремним: "Долг у Киплинга превыше всего. И это не только долг перед империей. В первую очередь это долг перед собой, перед собственной душой, которую необходимо сохранить чистой и гуманной, как бы трудно не складывались обстоятельства" [18, 13].
Кіплінг не визнавав тих, для кого власні інтереси були на першому місці, він був переконаний, що під час випробування людина, якій невідоме почуття відповідальності за велику і важливу справу, неодмінно виявиться слабкою і жалюгідною.
Письменник у своїй творчості неодноразово торкається теми романтики і світлого почуття - кохання, але по-своєму, адже у нього кохання трагічне і безнадійне: "Киплинг был романтиком, но таким, который не позволял себе воспарить над действительностью, словно не замечая её будничного невзрачного лица. Он был реалистом, которого, однако, никто бы не убедил, что романтика старомодна и смешна" [18, 22].
Яскравим прикладом вищесказаного є оповідання "Через вогонь", де закохані трагічно гинуть, не допустивши таким чином своєї розлуки: „Если что-то от нас останется, сожгите нас вместе, ибо мы совершили надлежащие молитвы. Но этот огонь будет жарче, чем пламя костра из веток хвойного дерева" [15, 116]. Вони розбили свої сім'ї: він, тікаючи від буденщини - "Жена Сакат Сингха ушла жить к матери и забрала с собой детей" [24, 263] - вона, рятуючи себе від жорстокості чоловіка - "через неделю после свадьбы он отколотил Ахиру толстой палкой" [24, 262], тому що кохали один одного.
Яким жалюгідним і водночас захоплюючим виглядає їхнє життя, наповнене працею, небезпекою і любовними перипетіями, поряд з життям англійських чиновників, офіцерів вищого рангу, багатіїв, вельмож, деталі якого зображено у оповіданні „Стріли Амура": „Надо вам сказать, что верховний комиссар очень богат. Жалованье превосходит мечты самой необузданной алчности - оно так велико, что он может позволить себе откладывать про черный день суммы, которые скомпрометировали бы даже советника. Он устраивал поистине королевские приёмы, держал великолепных лошадей, давал балы; он был в стране крупной фигурой и вел себя соответственно своему положению" [22, 96].
Загальновідомо, що кохання не купується і не продається. Ось і Кіті Бейтон, головна героїня оповідання, вірить у святість цього почуття і надає перевагу молодому офіцеру Кеббону, у якого обов'язок, як і у письменника, на першому місці: „Лестно, конечно, когда верховный комиссар с кучей всяких титулов отличает тебя среди прочих и сердца остальных девушек преисполняются черной завистью. Приятно, спору нет, видеть его у своих ног, но куда приятнее скрыться от него и поехать кататься верхом в компании не имеющего никаких титулов Кеббона – молодого офицера с привлекательной внешностью и без всяких видов на будущее. Ведь он был честный юноша и не пытался скрывать, что по уши в неё влюблен" [22, 97]. I це ще раз доводить, що для кохання потрібні лише два люблячі серця, а все інше просто втрачає сенс.
Отже, високе почуття кохання у Кіплінга – гаряче і пристрасне. Письменник змальовує його запальний і чуттєвий характер. Закохані щиро кохають один одного, проте шлях до щастя нелегкий, грубий, жорстокий.
Досить довгий чає існувало уявлення про те, що російська література на знала таких прекрасних і всесвітньо відомих образів кохання, як література Західної Європи (кохання трубадурів, кохання Дайте і Беатріче, Ромео і Джульети). Однак вже у 19 ст. російська література дала глибинне висвітлення феномену кохання, якого не існувало до того часу. У творах О.С.Пушкіна та M.Ю.Лермонтова, Л.Толстого та Ф.Достоєвського, О.Купріна та багатьох інших письменників вимальовувались риси російського еросу, російського відношення до вічної теми кохання.
Очевидним є і той факт, що в багатій філософській літературі 19 ст. ми знайдемо лише декілька вагомих творів на цю тему. Проте з вулканічною енергією кохання вривається в російську літературу кінця 19 – нотатку 20 століття – в публіцистику, художню критику, філософію і теологію. Про кохання пишуть філософи і теологи – В.Соловйов, М.Бердяєв, П.Флоренський, С.Булгаков, М.Лоський, І.Ільїн, поети і письменники: І.Бунін, О.Купрін, К.Бальмонт, О.Блок, М.Гумільов, В.Маяковеький, С.Єсенін, М.Цвєтаєва, А.Ахматова, критики – В.Розанов, Д.Мережковський, історики літератури і літературознавці – В.Жирмунський, О.Веселовський та інші.
За декілька десятиліть в Росії про любов пишеться більше, ніж за декілька століть. При цьому література ця відрізняється глибиною думки, інтенсивними пошуками оригінальністю мислення. Нічого подібного ми не знайдемо у цей час в європейській філософії і літературі.
В Західній Європі домінуючою концепцією в розумінні та інтерпретації кохання став фрейдизм, який поставив біологічні потреби людини над соціальними. У Росії фрейдизм не мав популярності і став предметом різкої критики та полеміки.
На відміну від західних філософів російські мислителі початку: 19 століття розвивали гуманістичну традицію в розумінні природи кохання і, звертаючись до потаємних питань статі, пов’язували сексуальну енергію людини не тільки з продовженням роду, але і з розумінням духовної культури людини - з релігією, художньою творчістю, з пошуком нових моральних цінностей. Філософія кохання є одночасно і етикою, і естетикою, і психологією, осягненням божественного. Цей синкретизм – одна із характерних особливостей російського еросу.
Саме таке своєрідне тлумачення феномену кохання ми знаходимо у великих людей того часу: письменників, літературознавців, критиків, поетів.
Так, наприклад, Лев Толстой вважав, що "основание любви есть сознание каждым человеком единства духовного начала, живущого во всех людях" [50, 270]. Російський письменник О.Купрін писав: "Изжившийся, затасканный мужчина, изгрызенный и изжеванный челюстями любовных страстей, никогда уже не полюбит крепкой и единственной любовью, одновременно отверженной, чистой и страстной" [56, 34].
Так, головним у роботах Василя Розанова була критика моралі, причому не тільки міщанської, повсякденної моралі, але і релігійної етики. Він виявив серйозні протиріччя в християнському вченні, яке з підозрою відносилось до статі, бачило в ній знак гріховності людського роду, і разом з тим, завжди виправдовувало сім’ю та одруження як умову для продовження роду. На противагу християнським ідеологам Розанов прославляв плоть і тілесну любов як джерело життя. Він підходить до проблем кохання як мораліст, залишаючи обабіч філософію еросу. Усе це і дало поштовх до появи праць великого мислителя кінця століття Володимира Соловйова, пізніше – Миколи Бердяева та інших.
На думку В.Соловйова, у, людини кохання носить індивідуальний характер. Якщо у тварин головне – родове життя, то у людини індивідуальне начало переважає над родовим. Кожній людині природньо дивитися на себе як на центр світу і відноситись до оточуючих, виходячи зі своїх власних інтересів та потреб. Єдина сила, яка здатна знищити егоїзм, не знищуючи індивідуальність, а навпаки утверджувати її, - це кохання. Зміст людського кохання, стверджує В.Соловйов, "есть оправдание и спасение индивидуальности чрез жертву эгоизма" [58, 18]. Це відбувається тому, що завдяки любові ми зміцнюємо безумовне значення іншої особистості. Любов – це і є перебудова центру нашого життя, перенесення нашого інтересу на іншу індивідуальність. А егоїзм у В.Соловйова трактується так, що "зло эгоизма не в абсолютном самосознании и самооценке субъекта, а в том, что, приписывая себе по справедливости безусловное значение, человек несправедливо отказывает другим в этом значении; признавая себя центром жизни, каков он и есть в самом деле, он других относит к окружности своего бытия, оставляет за ним только внешнею и относительную ценность" [58, 19].