Ось чому в період кризи гуманізму Шекспірові близьким став Платон, і неоплатонізм Шекспіра стає бароковим, тобто не античним (прозорим, гармонійним), а таким, що прагне гармонії, пізнавши трагедію дисгармонійного людського духу.
Шекспір – видатна особистість епохи Відродження, його серце сповнене високих почуттів: дружби, любові, віри в торжество добра, милосердя і справедливості. Свою поезію він присвятив служінню людям, і тому так болісно ліричний герой сприймає навколишній світ, де панують зла жорстокість, несправедливість.
У ряді сонетів розкривається тема смерті і безсмертя, тема нетлінності творів мистецтва, розуміння того, що поет буде безсмертним у своїх творіннях:
Державців монументи мармурові
Переживе могутній мій рядок
Сонет 55 [65; 71]
У сонеті 107 ця думка набуває подальшого розвитку і гнучкості:
В моїх рядках по смерті ми воскреснем,
І смерть не роз'єднає нас. Вона
З косою йде на дикі племена
І їм страшна, німим і безсловесним.
Твій пам’ятник з моїх натхненних слів
Переживе гробниці королів
[64; 670]
Хоч більшість сонетів присвячено розв’язанню етичних проблем, у них постійно проявляється інтерес поета до громадського життя своєї епохи. Виникають образ держави, яка гине під натиском Часу, війни, яка борознить сланцями лице землі, скнара, який тремтить над скарбами, або людина, яка вихваляється здатністю свого походження. Саме вони свідчать про пильну увагу, з якою Шекспір ставиться до різноманітних явищ дійсності.
Найвідоміший 66 сонет являє собою сконцентроване вираження несприйняття поетом життя, яке спотворює взаємини між людьми: не випадково чимало дослідників зіставляють цей сонет із найбільш похмурими трагедіями Шекспіра.
Я кличу смерть – дивитися набридло
На жебри і приниження чеснот.
На безтурботне і вельможне бидло,
На правоту, що їй затисли рот,
На честь фальшиву, на дівочу вроду
Поганьблену, на зраду в пишноті,
На правду, що підлоті навздогоду
В бруд обертає почуття святі,
І на мистецтво під п’ятою влади,
І на талант під наглядом шпика,
І на порядність, що безбожно краде,
І на добро, що в зла за служника!
Я від всього цього помер би нині,
Та як тебе лишити в самотині?
[65; 81]
Загальний висновок: мерзенне все, що оточує поета. Поет глибоко вражений силою святенництва, брехні, лицемірства. Огидна сучасність викликає у поета дві реакції. Однією починається твір: я кличу смерть, вже смерті я благаю, друга висловлена в останньому рядку, і та як тебе «лишити в самотині» (та вмерти не дає любов твоя). Тема сонета зумовила і специфіку її змалювання. Зовні – це звертання до друга, а насправді – зразок публіцистичної поезії, своєрідна звинувачувальна промова, тільки останньому рядку властива інтимність бесіди з близькою людиною. Водночас твір можна сприймати як напружений філософський роздум, заглиблення у проблеми людства і власної душі, проблеми життя і смерті.
Сонет 66 – один з найдраматичніших віршів збірки. Його зміст провіщає славетний монолог Гамлета. Твір побудовано за принципом емоційного нагнітання трагізму, що відповідає зростанню душевної тривоги героя. Сонет реалізує особливу композиційну форму. Це період. Він складається лише з двох речень, перше з яких має 12 рядків, друге – 2. Їх межа – гармонійний центр періоду.
З сонетом 66 тісно пов'язаний 32 сонет. Думки про смерть, зроджують роздуми про долю власних творів. Очевидно, що, пишучи Сонет 32, Шекспір мав на думці графа Саугемптона.
30 травня, за лічені дні до виходу першої Шекспірової «книжки любові» («Венера й Адоніс»), за загадкових обставин убили поета Кристофера Марло, арештованого раніше за його атеїстичні погляди, та звільненого під заставу до 1 червня. Крім того, у Лондоні набирала потуги чума. Можна здогадуватися, що смерть, яка досі видавалася нашому поетові чимсь доволі далеким, стала цілком зримою. Звідси поява сонета – підсумку пережитого життя (30), Сонета-плачу по втрачених друзях і думок про посмертну долю «первістка його любові».
Як проживеш мою погожу днину,
Коли затулить очі смерть мені,
І цю мою нехитру писанину
Переглядатимеш в самотині,
Зістав мене з поетами новими, –
Я, мабуть, програватиму, але ж
Ти збережи мій твір не задля рими, –
Мою любов ти в ньому збережи.
Як віднайдеш її в моєму слові,
Тоді скажи: «Якби мій друг не вмер,
Талант його, народжений з любові,
Ще яскравіше сяяв би тепер.
За форму нові твори поважаю,
Його ж творіння – за любов без краю»
[65; 47]
Очевидно, що Шекспір мислив себе поетом незалежно від того, що саме писав – віршовані п’єси, поеми чи сонети. Він був поет за способом «блукання поміж небом і землею»; цей спосіб – бачення «внутрішнім оком» («поетів зір»), бачення образами («уява створює подобу речей незнаних»), а «плоть», і «назву», і «місце» надавало баченому його перо. Це – ще одна аксіома, яку повинен пам’ятати читач Шекспірових сонетів [15; 182].
Як ми вже зазначали раніше, до філософського осмислення Часу як Смерті поет приходить через аналогію. Звідсіля узагальнюючий висновок: «Ніщо не встоїть проти коси часу» (Сонет 12).
Та, почавши від Сонета 15 і до самого кінця «юнакового циклу», ми раз по раз зустрічаємося з думкою, що є, усе ж таки, одна річ, яка може встояти проти цієї коси – його, Шекспірова, поезія:
Але не може смерть, жахний владар,
Те вічне літо обернути в тління,
Якщо заграє твій зрадливий чар
В рядках непроминального творіння.
Допоки в людях житимуть чуття,
Тобі цей вірш даватиме життя
Сонет 18 [65; 33]
Аналізуючи Сонет 73, ми зустрічаємо новий образ – образ творчої смерті.
Ти можеш осінь бачити в мені,
Як на деревах жовте листя плаче,
І там, де птаства линули пісні,
Шурхоче гілля, з холоду тремтяче.
В мені ти бачиш пригасання дня,
Коли зникає сонце із обочин,
І ніч, і смерть надходить, мов двійня,
І все навкруг печатають на спочин.
В мені ти бачиш ледь примітну грань,
В золі моєї юності спочину;
Те, що живило дух моїх бажань,
Вже гасне й обертається в могилу
Це бачачи, міцніш полюбиш ти
Те, що невдовзі має відійти.
[65; 88]
Традиційний погляд на цей сонет як на образ згасання поетової молодості (поруч із квітучою юністю юнака) не пояснює, чому Юнак, бачачи це згасання, має ще дужче любити те, що невдовзі сам мусить покинути. Якщо йдеться про смерть не поетової молодості, а самого поета, то дивно, що не він має покинути Юнака, а Юнак – його. Коли ж ідеться про власну Юнакову молодість, то дивним видається слово «невдовзі» і знову те, хто кого (чи що кого) має покинути.
Не дивною буде остання фраза лиш тоді, коли мислити цей сонет-монолог як розмову поета з самим собою, а загасаюче полум’я мислити, як полум’я душі, любові, яке він досі вкладав у Юнакову творчість. Саме її, як це бачить він сам, доведеться йому невдовзі покинути: поетові – свого юнака. Ніч, яка закрадається поволі – це друге «я» смерті, що невдовзі «запечатає на спочин» його друге, солодко-співуче «я». Згідно із законом природності мистецтва – із законом Природи – творчині. Тож образ, який постає із Сонета 73 – образ творчої смерті.
Людина живе в просторі часів: в минулому, в сьогоднішньому, в майбутньому. Смерть також має свій час, але цей час особливий: він перестає бути дійовою особою і не є календарним. Смерть, не дивлячись на переконання більшої кількості людей, що помирають інші, присутня і в теперішньому часі:
Як я помру, ти туги не заводь,
А плач не довше за скорботні дзвони,
Вістуючи, що віддано цю плоть
Гидкій черві у ще гідкіші схрони
Сонет 71 [65; 87]
Можна говорити, що вічні питання – це трагічна серцевина вічних тем, а серцевина цієї серцевини – питання про смисл смертного людського життя. Людина перед лицем природи, Долі, смерті – тема вічних питань. Вічні питання тому і вічні, що на них немає однієї єдиної відповіді. Торкаючись філософських проблем буття, ці питання по-різному ставилися і вирішувалися в різні епохи.
Висновки
Підводячи підсумок нашого дослідження ми дійшли висновку, що творчість титана світової літератури Вільяма Шекспіра є вершинним досягненням не тільки англійської ренесансної літератури, але й літератури всього європейського Ренесансу. Більше того, вона є однією з найбільших вершин світової літератури. Геній Шекспіра був настільки могутнім, що все, що він створив, за своїм значенням вийшло далеко за межі доби письменника та його країни й упродовж віків є надбанням усіх часів народів, ніколи не втрачаючи своєї краси, значення і могутньої сили впливу на людей.
В своєму дослідженні ми розглянули провідні філософські мотиви сонетів В. Шекспіра. Адже численні філософські та естетичні алюзії з творів великого поета у світовій літературі примушують замислитись над причинами невмирущого інтересу до Шекспіра.
Сонет – одна з найстаріших ліричних форм. Сюжетною основою шекспірівських сонетів є оповідь про палку дружбу і пристрасну любов поета – ліричного героя збірки. Цикл сонетів являє собою своєрідний ліричний щоденник, який створювався без заздалегідь придуманого плану. Деякі вірші написані «з нагоди», деякі відбивають якісь особисті переживання їх творця. Чимало сонетів породжено довгими роздумами автора про людську природу, про світ, що оточує людину. Проблеми, поставлені в сонетах, глибоко філософічні, що аж ніяк не суперечать універсальній природі цієї поетичної структури.