Убогих муз убогий марнотрат;
Не мало фарби, гідної сюжету:
Без всіх прикрас нужденного сонету
Лице твоє прекрасніше стократ.
Тож чи не гріх прекрасне прикрашати,
То ж сонце кутати в запону хмар.
Обкрадуть лиш природи щедрий дар
Моїх рядків занадто вбогі шати
[64; 668].
Особливий інтерес викликає вивчення у Шекспіра значень слова. «Любов», яка є базовим поняттям естетики Платона. В перекладах українських, де є різні варіанти, відсутні в російській мові (любов, кохання, любощі, милість), так само як і звертання до коханого (коханої), маємо більшу можливість побачити Шекспіра його палітрою любові, починаючи від того, що Платон називав «усякою жагою цілісності», закінчуючи Чорним Еросом.
Як можеш ти, жорстока, мов тиран,
Сказати, що тебе я не кохаю?
Хіба собі не завдавав я ран,
Не мучивсь ради тебе сам без краю
Сонет 149 [65; 161]
Моя любов – гарячка: день при дні
Вона того жадає, що хворобу
Підживлює і живить зло в мені
Бажаючи звести мене до гробу.
Сонет 147 [65; 163]
Поняття «Краса» у Шекспіра так само має багато спільного з Красою у Платона. Хоча Шекспір не є настільки категоричним, завжди розуміючи Красу як трансцендентну сутність, він продовжує думку Платона, що істина, краса пізнаються лише «розумом душі». Земна Краса має кінець лише на землі, вважав за неоплатоніками Шекспір.
Отже, ми ще раз наголосимо на деяких елементах світогляду, естетичної системи Шекспіра, які наближують його до Платона, неоплатоніків і яскраво простежуються в «Сонетах». По-перше, це ідея існування космічної гармонії. Кінцева мета розвитку людства – в досягненні цієї гармонії, а найвища мета людського життя – гармонізація власної душі, прагнення до істинного прекрасного. По-друге, Любов – сила, яка впорядковує Всесвіт, надає йому динаміки. Ця сила має якісну ієрархію, по-різному виявляючись на різних степенях еволюції Космосу. Осягати істину людина може, лише піднявшись на вищий ступінь пізнання – інтуїцію розуму, осягнення і конструювання думкою. Нарешті, Людина – це і Космос в мініатюрі і кінцева мета творіння, ланка, яка пов’язує матеріальні та духовні сили Всесвіту.
Краса, і правда, й доброта – вся суть
Мого мистецтва і людини в світі;
В цих трьох словах – всі помисли живуть,
Три теми в них, та воєдино злиті.
Краса, і правда, й доброта колись
Жили окремо, та в тобі зійшлись.
Сонет 105 [65; 121]
Оскільки «нічого ні доброго, ні злого немає, тільки наше мислення робить його таким», то зрозуміло що і «його жіноче зло», і його «юнакове благо» існують не стільки в реальному житті, скільки в його мисленні, в його поетичній – творчій уяві. Лише твердо запам’ятавши цю аксіому, можна приступати до Трактування поетової творчості. Поетове слово – місток від його уяви до нашої. І якщо картина, що її малює нам наша уява, не збігається з картиною, яку намалювала поетові його уява перед втіленням її у слово, то причин цієї розбіжності може бути дві – неточність поетового слова, або ж неточність розуміння читачем того слова. Проти першої причини говорить негаснуча й сьогодні слава Шекспіра як майстра слова. Залишається причина друга.
Тема кохання в сонетах Шекспіра нерозривно пов’язана з темою краси, з осягненням сутності прекрасного, тобто естетичного ідеалу. Цей зв’язок Краси і Любові також спостерігаємо у Платона, в його «Бенкеті». Чуттєве кохання, тобто Чорний Ерос, це перша, нижча ступінь осягнення людиною краси як фізичної довершеності людського тіла. Воно веде до поступового усвідомлення краси духовної, і це Платон вважає вже вищим етапом у розвитку почуття кохання – це ерос Афродіти небесної, який допомагає людині піднятися у своєму почутті до найвищого естетичного ідеалу.
Гуманісти Ренесансу подивляли людину як «подобу божу», не обожнюючи її. Не менш захоплювався «чудом світу» і Шекспір.
Язичницький погляд на світ, відроджений Ренесансом вписував людську (переважно жіночу) красу в красу землі, у величаву гармонію світобудови. Звідси образна мова ренесансної поезії, що наділяє жінку всіма красотами землі і неба, – «фальшивими порівняннями», за оцінкою Шекспіра, бо сучасні йому поети порівнювали тільки видиме з видимим, працюючи радше як словесні живописці без знання перспективи. А справжня перспектива, як дає до зрозуміння 24 сонет – це погляд ока, скерований не назовні, а всередину.
Мій зір – художник, що працює вміло,
Він образ твій в моїй душі створив,
А рамою моє зробилось тіло:
Хіба це не найкраща з перспектив?
Дивись крізь майстра на його творіння,
Пізнай, де правда, зрима не для всіх:
В моїй робітні з вікон блискотіння –
Ще блиски сонця із очей твоїх.
[65; 39]
Шекспір, як показують сонети, бачив ті ж «фігури краси» в живій природі, користувався тими ж поетичними «фігурами краси» (сонет 104), тільки писав не вроду, а душевну красу людини, й послуговувався не стільки порівнянням, скільки метафоричним переносом.
Він не тільки переносив властивості людської душі на видимий світ, активно користуючись прийомом персоніфікації («живі» квіти у 99), а переніс видимі прояви краси в незриму людську душу і тим унаочнив її красу (Юнак-квітка). Він персоніфікував (олюднив) не тільки світ видимий, а й мислимий, чуттєвий – ідеї, абстракції, почуття, духовну матерію артефактів (Я, Юнак, Жінка). Так об’єднавши уявою два паралельні світи, мікро- і макрокосмос, в одному зримому космосі, бачачи їх обидва воднораз і в одночассі (16, 104), він збагнув їх єдиносущність і взаємозалежність. І єдиносущому космосі внутрішньому окові, яке «блукало між небом і землею», нескладно було добачити, що життя цього космосу залежить від його гармонійності, а розумові – збагнути, що в гармонійності життя й полягає його смисл і краса, і що джерело цієї гармонії – краси слід шукати не зовні, а всередині людини. А власне кохання помогло йому збагнути, що квітне й плодоносить краса в тій людській душі, яка одержима правдивою любов’ю.
Сліпа любове, що вчинила ти
З моїми потьмянілими очима?
Вони не бачать скази в красоти,
Дарма; що кожна сказа видна й зрима
Сонет 157 [65; 153]
Час, про який говорить перший рядок цього сонета, виявився «змарнованим», бо поети минулого так і не зуміли переконливо виразити правдиву людську красу. Наш поет навіть знайшов причину, чому – бо «дивилися (на неї) тільки обожнюючими очима». Справді, античні часи вже мали уточнене поетичним мисленням уявлення про любов як життєве начало (грецький Ерос), про любов як вираз краси (Афродіта – Венера), стійкості й чистоти (Артеміда – Діана), любов як творчу (Феб – Аполлон, Музи). Людська любов була обожнена у її найпоширенішому вияві – коханні, і зафіксована в різностатевості Ерота і Афродіти, з їхньою конкретною символікою зовнішнім виглядом, атрибутами й «характерами». Платон теж дивився на людську душу тими ж «обожнюючими очима»: змальований ним Ерос душі тягне в небеса, до «істинного царства» богів. Велику красу людського розуму й душі захоплені нею поети так чи інакше відтворювали в різних людських «подобах божих». Звідси – обожнення любові діяльної, саможертовної в образах Отця і Сина, Богоматері, святих – великомучеників. Звідси ж – середньовічний ідеал світської любові як стимулу до життєвого подвигу. В тому ж дусі продовжував і ранній Ренесанс – Данте з його Беатріче, Петрарка з його Лаурою: пані їхніх сердець усе ще ангельські. Такою була історія краси людської, що її прочитав Шекспір у «літописі змарнованого часу».
Свій власний «міф» він, вихованець з гуманістичної епохи, створив за тим же принципом зображення (формування, ліплення) духовної матерії, – виніс найкращі людські якості з душі назовні, але «зліпив» їх усіх разом в одну і суто людську подобу – дволикого юнака, якого, «роздвоївши», множив багатократно. Знайшовши цей здвоєний образ краси у власній душі (19–20), він і не міг дивитися на нього як на бога, – але думав про нього як про бога, захоплюючись чудом отого самопізнання й людиноодкровення, яке здійснив завдяки звичайній нібито людській любові і звичайному (нібито) дзеркалу людського слова [15; 315].
Покаже дзеркало, як врода в’яне,
Годинник – як хвилини марно йдуть,
Але з цієї книжки думка встане,
І ти збагнеш непроминання суть.
Сонет 77 [65; 95]
Завдяки своїй добі, що божественну красу людини добачила, нарешті, у ній самій, поет-Юнак, став «паном» цієї людської краси – у – собі і – відповідно – в поезії. Як опановували цю красу інші поети тієї ж доби, говорять сонети 67–68.
Його лице – це показна позлітка,
А мапа давніх літ, коли краса
Цвіла і в’янула, неначе квітка,
Світила, мов незаймана роса.
Тоді не діяла ще гриму школа,
Не знали фальшувань і фарб для лиць,
Тоді не прикрашали блідні чола
Волоссям злотним, краденим з гробниць.
Всім видно в ньому святощі минулі,
Античної доби мистецьку суть,
Як відумерлі і старі кошулі
Ніхто не смів на себе одягнуть.
Проти підробок – правді навдогоди
Являє він чарівливість природи.
Сонет 68 [65; 83]
Загальною темою цілого сонетарію – як цього й вимагала традиція жанру – є любов. Маємо у нім невелику, але виразну групу «любовного трикутника», чітко окреслену одним сюжетом, та розкидана вона по різних місцях у різних циклах (41–42, 133–134, 144). Симпатії автора в усіх п’яти віршах цього «трикутника» – на стороні юнака; у парі 41–42 тішиться ними і «жінка»; зате в симетричній парі 133–134 та в 144 сонеті жінка змальована у непривабливій тональності, – вочевидь, саме ця негативна оцінка її образу й визначила місце останніх трьох сонетів у «жіночому» циклі.
У двоякому поділі сонетарію відбите і двояке почуття автора, одне – позитивно забарвлене, «світле» («fair») – віднесене ним до особи «юнака», інше, з негативним забарвленням, «темним» («dark») – до особи «жінки» – дарма, що сама вона не завжди була джерелом лише негативних емоцій (41–42, 127–128, 130, 138, 145, 151, 153–154). І «жінку», і «юнака» поет однаково називає «my love», – та тільки любов ця різна і описана по-різному, – як любов «світло-гарна» і любов «темна», «негарна».