Варто відмітити, що такі середньовічні позначення людини космічного характеру, як маленьке королівство чи мікрокосмос, в “Гамлеті” відсутні. Не зустрічаємо також у творах Шекспіра слова “індивід”.
Найповніше нове філософське значення слова “людина” виражено у монолозі Гамлета з другої дії, в якому міститься філософія гуманізму і рівного якому за мовною красою немає у всій англійській літературі.
Проф. Лосєв О.Ф. в “Естетиці Відродження” пише про те, що “Гамлет — це передусім віра у вільну й розумну людину... Це цілком людина Відродження. В її венах пульсує титанічна кров благородної естетики Ренесансу, яка звикла звеличувати окрему особистість, славити її розум, хоробрість, мужність, як і героїчну жертовність в ім'я суспільства й народу”. Ці високі ідеали наштовхнулися на бездуховну й антидуховну “нову” дійсність, тому “вся естетика трагедії Гамлета в нічим іншим, як трагедією загибелі індивідуалізму Відродження”. На думку проф. Лосєва О.Ф., за естетикою загибелі титанізму Відродження стоїть те, що “кожний титан хоче володіти всім існуванням, але в цьому прагненні він наштовхується на інших титанів, кожний з яких також хоче володіти всім; а поза як усі титани, власне кажучи, рівносильні, то й виходить, що кожний з них може тільки вбити іншого”. [ ]Через те, мовляв, кожна трагедія Шекспіра закінчується горою трупів – “жахливим символом повної безвиході й загибелі титанічної естетики Відродження”. Цей висновок авторитетного дослідника цілком правильний щодо названої естетики в її стосунках з трагедійною творчістю Шекспіра.
1.2. Тлумачення образу Гамлета
Образ Гамлета — один з найскладніших і найбільш суперечливих загадковим є вагання Гамлета, загадковою є і його смерть. Існує певна неузгодженість повільного, чутливого характеру принца Датського з “тою швидкістю, з якою він убиває Полонія, або з тою байдужістю, з якою посилає на смерть Гільденштерна і Розенкранца”, – автор, мовляв, узяв ті факти з інших джерел і не узгодив з характером свого героя. Це пояснення живе й донині. О.Анікст, наприклад, пишучи про “розлад між думкою і волею, бажанням і дією”, пояснює “необдумані вчинки” Гамлета імпульсивністю, непрямолінійним розвитком його характеру.[ ] Ю. Шведов заперечив американському дослідникові Е. К. Чеймберсу, який бачив суперечність у тому, що Гамлет – “цe людина думки, якa й діє тільки під впливом імпульсу”. Сам Ю. Шведов не належав до тих, хто схильний перебільшувати нерішучість головного героя. Він слушно зауважив: “Як людина, Гамлет здійснив дуже багато. Серед усіх героїв шекспірівських трагедій не можна знайти іншого, який би зумів особисто знищити так багато носіїв зла”.[ ]
Щоправда, Е.К. Чеймбер свого часу поставив усе з ніг на голову, звинувативши Гамлета: cмерть Офелії він зарахував в один ряд зі смертю Полонія, Лаерта, Гертруди, Розенкранца, Гільденстерна і заявив: “Незважаючи на всі притаманні їм вади, всі вони віддані в жертву на вівтар нерішучості Гамлета”, а вбивство короля-злочинця “не може перекрити збитку, спричиненого слабкою волею” принца. Гамлет, виходить, також злочинець, як і Клавдій. Чи, може, тільки він злочинцем і є? Якби не він зі своїм “бути чи не бути”, то все було б, як і мало бути: Клавдій правив би, всі жили б. Жили б? О, звичайно! Клавдій їх не вбивав би. Нікого, навіть чисту Офелію. Усі вони потрібні Клавдію. Не людині, а королю. Потрібні не як люди — як піддані, як клапани на флейті.[ ]
Отож, Гамлет бореться не проти Клавдія як людини, а проти зла, яке той уособлює, проти аморалізму, “освяченого” і “виправданого” інтересами держави. Старому королю було легше — у поєдинку зі старим Норвежцем проти нього діяла людина, а проти принца Датського — безособовий державний механізм, слушно зауважує в монографії “Шекспір” дослідник Л. Пінський: у “Гамлеті” “атмосфера всезагальної несвободи. Нема особистості, є функціонер. Як ланка великого механізму державної машини, він особисто ні за що не відповідає, а відтак здатний на все. Інтереси великого механізму збігаються для функціонера з порядком, з інтересами цілого, а отже, і з “благом народу”. Не має значення, хто в центрі механізму — законний король чи узурпатор-убивця. Важливо, що це головне колесо, інстанція, від якої залежить «дихання й корм» тьми. Шекспір, таким чином, зафіксував початок страшного процесу одержавлення особи в абсолютистському суспільстві, тобто розлад особистості, заміну всього особистісного державно-функціональним.[ ]
У дослідженні “Реалізм епохи Відродження” Л. Пінський відзначав: “Прозаїчний формалізм і лицемір'я “твердого” порядку в політиці — і тваринно - егоїстичні інстинкти, егоїзм в сімейних і суспільних стосунках, у побуті, а головне, нівелювання людської гідності як у верхах, так і в низах суспільства,— така картина наступаючої абсолютистської та буржуазної культури в трагедіях Шекспіра”. У монографії “Шекспір” (присвячена пам'яті Миколи Костьовича Зерова) дослідник уточнив: “У світі короля Клавдія переродилися, органічно розпалися зв'язки патріархальних часів, “природні” зв'язки, засновані на особистому служінні конкретній особі, їх поглинуло служіння безособовому механізмові. Розпадаються будь-які приватні форми спілкування людини з людиною”.[ ] І цей відпрацьований, функціонально системний механізм є по-своєму ідеальним.
Так, зокрема, бачимо, що влада Клавдія спирається на широку мережу тих, хто підглядає, підслуховує і випитує. Це вміло підкреслили постановники “Гамлета” у Єреванському драматичному театрі. Тут у всіх щілинах, за всіма дверима, брамами, люками, вікна чи віконцями люди Клавдія. Крім повного штату конфідентів, до послуг Клавдія відданий короні репресивний апарат, зокрема й високопоставлені “позаштатники” Розенкранц і Гільденстерн, для яких злочин задля державних інтересів не злочин. Такі потрібні королям, можливо, навіть більше, аніж той безідейний кат, який робить свою справу задля харчу й пійла. Здобути корону Клавдій зміг убивством, здійсненим власноручно, але для того, щоб втримати її, йому потрібен штат легальних і замаскованих тюремників. І він його має. Одне слово, тюрма Клавдія не повинна була впасти — така вона міцна й надійна. І – тюрма Клавдія впасти мусила, бо проти неї повстала сила могутніша і незнищенна: сила духу, сила моралі і правди, яка всьому дає його справжню назву. В якому світі живе Датський принц? Тут вірять у духів, примар, чаклунство, у те, що планети впливають на долі людей. Світ,зображений у трагедії, не цілком схожий на нинішні представлення про життя і людей, що живуть у ньому, мислять інакше, ніж ми – поетичними образами і поняттями.
Річ не в тім, що трагедія Шекспіра написана віршами, але в особливому погляді на світ, для якого чудесне було природним.
Шекспірівський персонаж наділений всіма рисами ренесансної людини. Він не стільки розміркомує, скільки діє. Прийнявши рішення, герой негайно приступає до його втілення в життя. У центрі шекспірівської п’єси – розкриття вчинків людини або здатності людини до активного вчинку. Просування до мети вимагає від героя виняткової концентрації волі, рішучості, мужності, пристрасті.
Існує думка В.Белінського про Гамлета: “Від природи Гамлет людина сильна”, а “болісна боротьба з самим собою у принца спричинена невідповідністю дійсності його ідеалові життя”.[ ] Багато в чому схоже тлумачення, пропоноване сучасним англійським професором А.Кеттлом: “Гамлета не можна характеризувати як людину нерішучу.Правильніше було б сказати, що він потрапляє в ситуацію, яку майже неможливо успішно розв’язати в дії”.[ ]
Здавалося б, так само дивиться на особистість, яка нас цікавить, і Л.Пінський: вона для нього - “тип цілісності героїчної свідомості”. Але обгрунтовується “цілісність” ця за допомогою несподіваного повороту думки, який переорієнтовує всю драму на зовсім іншу концепцію: “... Дія в цій трагедії не на колізії “мститися чи не мститися”, а на “бути чи не бути”. [ ]
Не менш парадоксальне й трактування гамлетівського конфлікту, що вийшло з-під пера західнонімецького есеїста А.Мюллера, автора книги “Шекспір без секретів” (1980). Він вважає, що вбитий Клавдієм король-батько був анархічним феодальним сеньйором. А сам Клавдій – провідник нової державної політики, яка так чи інакше узгоджується із сподіваннями ренесансного гуманізму: “Вбити Клавдія – означає і вбити власні ідеали”. І коли Гамлет обирає шлях помсти, він ламається, стає ренегатом...“Тепер він ладен усе потягнути у вир власної варварської загибелі ”. Вісім трупів не йдуть нікому й нічому на користь, а Данія підпадає під владу чужинця Фортінбраса.[ ]
На перший погляд аналіз, зроблений Мюллером, може здатися таким, що вкладається в русло, яке ще в першій половині нашого сторіччя проклав Вільсон Найт – прибічник прийомів “нової критики” в шекспірознавстві: за Найтом світ, що оточує Гамлета, здоровий а хворий лише він сам. Насправді все виглядає зовсім не так просто. Запроваджуючи свій метод розгляду драми, Найт, як і вся “нова критика”, виходив з уявлення про “автономію” художнього твору, який нібито ні в чому не співвідноситься з дійсністю. Підхід Мюллера, який певною мірою спирався на угорського академіка Д.Лукача, навпаки, соціальний і по-своєму історичний. У чомусь він базується на домислах, але в чомусь і на фактах.
Взагалі жодне з наведених тут тлумачень “Гамлета” – звичайно, за вийнятком Найтонового – не можна відкидати цілком. Причому, незважаючи на те, що деякі з них мало не діаметрально протилежні одне одному. І.Тургенєв відзначав: “Скільки коментарів уже написано на Гамлета, і скільки їх іще бачиться попереду!”[ ]
Безперечно, “Гамлет” – приклад найбільш одіозний, але водночас і типовий. Адже ареною знань для інтерпретаторів зробили його не якісь очивидні текстуальні алогізми, а незбагнена складність і глибина концепції:
Гораціо, на світі більше тайн,
Ніж вашій вченості хоч би приснилось. [ ]