Сковорода цінує вагу виховання в процесі пробудження самосвідомості. Виховання, на думку мислителя, доводить «сродність» до завершення, допомагає зрозуміти «таємний кивок блаженного Духа в нашому нутрі», «внутрішній поклик» до самопізнання. Але чого немає в психічній структурі даної одиниці, того вихованням не прищепимо. «Навчання є практикою та звичкою і дочкою натури», а натура – головне. «Пташина може навчитися літати, - не черепаха».
МІСТИЧНИЙ АСПЕКТ
Учення про «сродність» ставить перед людиною завдання пізнати свої психічні задатки, якими вона наділена «зроду», щоб їх відповідно розвинути й реалізувати в житті.
Інший зміст і характер надає мислитель самопізнанню в містичному аспекті. Самопізнання з цього погляду має на меті розкрити перед людиною її глибинну духову суть, , причому людина, розкривши себе, має себе перетворити, або, як каже Сковорода, «вдруге народитися».
Сковорода визнає двоїстий характер єдиного буття: побіч світу видимого – світ невидимий.
Самопізнання, яке розкриває в людині»справжню людину», є моментом її «другого народження», «народження з висот», «народження від Духа». Людина оновлюється, знаходить в собі «нетлінну людину». Вдруге народитися – значить знайти в собі те, що ніколи бути не починало і ніколи бути не перестане, бо воно божественне, інакше кажучи – «знайти в нашому попелі заховану іскру божества». У людині бере верх над її зовнішньою натурою «чисте серце», «глибоке серце», що «приймає в себе зерно вічності».
Сковорода засуджує «зовнішнєлюбців» (матеріалістів), які «бачать тільки зовнішню плоть і всюди її подивляють, описують, вимірюють, а духовну суть, яка криється в плоті, не знаючи її, змішують із плоттю та називають примарою».
Не зважаючи, одначе, на те, що мислитель наголошує важливість «другого народження», він навіть не натякає на особистий досвід із сфери того типу переживань. Адже містики спираються на власний досвід, коли розкривають нам таємницю містичних поривів. Можемо тільки покладатися на свідчення Михайла Ковалинського, улюбленого учня й друга Сковороди, якому мислитель оповів про свої переживання в 1770 році. Сковорода прожив тоді три місяці у монастирі біля Києва. Одного дня він почув внутрішній голос, що остерігав його, щоб не залишався в Києві. Коли ж він вийшов на гору над Подолом, його вдарив нудотний запах трупів, хоч там трупів не було. Отож не зважаючи на намови друзів, які намагалися затримати його, Сковорода покинув Київ, де скоро вибухла морова зараза. По дорозі переночував у монастирі в Охтирці. Вранці вийшов в сад прогулятися. І тут сталося з ним щось дивне. Він почув у собі надзвичайне піднесення, що переповнило його «незбагненною силою». Було то почуття невідомої йому досі легкості і вільності, бадьорості і надії. «все нутро, - як оповідав мислитель, - загорілось огнем, і здавалося, що в жилах моїх переливався полум’яний струмінь. Я почав не ходити, а бігати, ніби несло мене якесь захоплення; я не чув у собі ні рук, ні ніг, ніби я весь складався із самого вогню, що несеться в просторі кругобуття».
Сковорода так описував далі свій тодішній стан другові, перед яким – мабуть, єдиним – звірився зі своєю таємницею: «Увесь світ щез перед мною; тільки почуття любові, спокою, вдячності, вічності оживляло мою істоту. Сльози полились з очей моїх струмками і розлили якусь зворушливу гармонію по всій моїй істоті. Я проник у себе, відчувши синівську любов і відтоді віддав себе з синівською покорою Духові Божому».
Мусив то бути глибокий струс, що мав вирішальне значення для всього дальшого життя мислителя. «Хоч проминуло двадцять чотири роки, Сковорода розказував про нього своєму другові з особливим зворушенням». Можна вважати його за момент його «другого народження». Ковалинський окреслює його коротко і просто: «Серце його досі поклонялося Богові, як раб, а відтоді полюбило його, як друг».
У своєму описі він вирізнив усі важливі моменти містичного переживання: надзвичайне внутрішнє піднесення, просвітлення, почуття вільності й душевного миру, радості й духовного оновлення.
Як же дивиться Сковорода на акт другого народження?
Він вияснює його, звичайно, в дусі містицизму, як продукт просвітлення, що « осяює душу раптом, як блискавка». Потрібна для цього «одна тільки мить». Іншим разом, одначе, мислитель висловлює думку, що людина повинна тривало поглиблювати своє внутрішнє життя і що друге народження приходить як результат довготривалого внутрішнього різьблення чи, каже Сковорода, «очищення серця». Процес же очищування вимагає часу. «Якщо зогрілося серце твоє в тобі, - каже мислитель, - ти повинен, повчаючись, роздмухувати вічно творчу іскру воскресіння, поки не розгориться яскраво це блаженне полум’я і не поглине всю супротивну тлінь… Зогріте серце – це вогненний Духа Святого язик». Та « божественна іскра в серці нашім» приховується в нашій плоті, «ніби промениста іскра в кремінці», щоб «у свій час явитися так, як лілея на ниві і як джерело в безводній пустині».
Ковалинський передає думку Сковороди, що душевний мир – плід другого народження – «підготовляється здалека, росте тихо в глибині душі і дужчає від почуття вчиненого добра».
Доречно буде пригадати на цьому місці, що й Платон указував колись на потребу внутрішнього дозрівання, яке є передумовою пізнання глибинних правд. Це пізнання дається людині після довгого співжиття з предметом і довготривалих роздумів, у результаті яких спалахує світло в душі.
Принагідно, в листі до Івана Васильовича, який ,видно, нарікав на свої страждання можуть бути джерелом моральної кризи та другого народження. «Знай, - пише він, - що після цих ран народиться в тобі нове серце…чисте, правдиве і нове. Це друге наше народження».
Проте він засуджував тих, що шукають страждань. Він уважав радість за найвищу цінність життя. Учив великої мудрості: вміти радуватися. Називав радість «здоров’ям гармонійної душі», гадаючи, що «душа, вражена якою-небудь вадою, не може бути веселою». «Радість – це світ людського життя». Натомість смуток, печаль називає мислитель демоном, що мучить людину страхом смерті та можливих нещасть.
Сковорода нагадує про «вічну веселість боголюбних сердець», указує на те, що й Христос ніс радісну новину, не хотів скорботи, а навпаки, визволяв від скорбот і закликав до себе пригноблених та обіцяв спокій душі. Тим, хто називає Христа «меланхоліком», відповідає: «Христос – то радість і веселість, солодкість, мир і свято».
Радість і душевний мир дають людині «душевну міць», якої «ніщо не в силі захитати й розбити».
Таким чином, радість стоїть ніби в центрі Сковородинівського вчення про людину. Не вагаємося також ствердити спорідненість Сковороди з Тарасом Шевченком, бо ж і в психічній структурі генія-пророка радість посідає центральне місце. Підкреслюємо це тим більше, що Шевченко, як і Сковорода, сягає джерел радості при всьому своєму усвідомленні трагічності буття. Мав рацію Фрідріх Гельдерлін, коли в одній епіграмі писав, що радість промовляє до нього крізь смуток і жалобу, бо вона найглибша тоді, коли осяює смуток і переборює його.
Правдива радість єднає людей. Сковорода збагнув, що людина, досягнувши найвищого щабля самопізнання, повертається обличчям до людини. Тоді досягає й щастя. Природа бо справжнього щастя, на думку мислителя, така, що, здобувши його, людина хоче мати якнайбільше співпричетних у ньому. Ми сказали б сьогодні, що душа цієї людини відкрита для людей і світу.
Друге народження несе із собою почуття вдячності. Ковалинский згадує, що коли Сковорода любив виходити вранці в поле, щоб складати хвалу «разом з усією природою» Вічному Джерелу Буття. Мудрець писав своєму другові, що він «учиться вдячності».
Оповідання Ковалинського про містичні переживання Сковороди у 1770 році з’ясовують виразно злам його в релігійній ділянці. Ми вже навели його думку, що Сковорода до того часу почував себе рабом перед лицем Бога, а після зламу прийняв Бога в серці, пізнав його в любові. Натомість важко встановити, чи і який моральний злам пережив мислитель. Його думка, що в кожній людині борються із собою добрий геній і демон, дає нам змогу зробити висновок, що він має на увазі і себе самого. Але ніхто не засвідчив боротьби в ньому – чи 1770 р., чи іншим разом – із внутрішнім демоном. Його біографи не годні сказати про це що-небудь. Вони вважають його за гармонійну людину від початку й до кінця і не припускають навіть, що в ньому відбулася яказь різка зміна.
Тільки поетові підказала його інтуїція, що мислителеві довелося боротися з дисгармонійними потугами в його нутрі. Перед поетом постає мудрець, що молився в глибокій скорботі:
Мої гріхи препекельні да ж палили очі мої роками,
Серце висохло ожорсточене, мов адамант-камінь…
Ти, що в горах роздверг джерела, гримучі проходи,
Ти, що нагорній верх заткав у буйнющії води,
Дай мені вод цих у душу,
Хай я цю муку розрушу,
Тугу розтрощу –
Сліз в тебе прошу,
Втіш мене, отче!
В тебе сліз благаю слізно, щоб вимити душу від лиха.
Поет збагнув, що пошуки правди й душевного миру мусили виростати з душевної муки, внутрішнього роздору, з великого прагнення гармонії. Адже мислитель був переконаний, що «внутрішня людина» не приходить на світ, як щось готове, що її треба виборювати в собі й перетворити себе.
Важливо підкреслити, що Сковорода поєднує в самопізнанні інтелектуальний акт із вольовим творчим зусиллям. В імперативі «пізнай себе» прихований другий імператив: стань собою, видобудь із себе свою духовну суть, здійсни своє призначення! Самопізнання ставить тут перед собою мету: утворити духову особистість.
Наведемо з діалогу «Наркіс» уривок розмови, яку веде Друг ( тобто сам Сковорода) з Клеопою на цю тему:
«Клопа: Чи кожний має бути справжньою людиною? І яка різниця між людиною доброю і злою?