Художньо "пантагрюелізм" представлений у двох головних образах роману - у королі-велетні Пантагрюелі ("Усепрагнучому" знань), вічно незворушному перед будь-якими проявами фортуни, перед "усім минущим" (уособлення ідеального майбутнього людства), і в його вірному другові і супутнику, що вічно сумнівається, невгамовному бурлаці Панургові (уособлення реального народу переломної епохи). На цьому як би символічному союзі передової думки гуманізму з неспокійним і на свій лад теж шукаючим народом, матеріальною силою прогресу засновано і сюжет останніх трьох книг роману (після опису виховання і молодості батька Пантагрюеля, велетня Гаргантюа, у першій книзі - знамениті в історії педагогіки глави роману - і дитинства самого Пантагрюеля в другій); алегоричну, але прозору за своїм змістом подорож пантагрюельців до Оракула Божественної Пляшки (до Істини) за відповіддю на питання, що комічно тривожить Панурга - " одружуватись чи не одружуватись", за відповіддю на всі "хворі питання". У багатій на пригоди морській подорожі вони терплять усякого роду негоди, відвідують різні "острови" зі сміховинними мешканцями - уособленнями відсталості, фанатизму, нерозумності,- ці пережитки старого світу служать для "прагнучих" і "шукаючих" пантагрюельців доказами від противного на шляху до істини.
Місце Олоферна заступив учитель-гуманіст Понократ. Його принцип виховання - гармонійний розвиток розумових і фізичних здібностей дитини. Власне, це заклик самого Рабле до людини - активно пізнавати світ, боротися за вільну й творчу науку.
Надзвичайно важливий аспект роману - вирішення письменником проблеми війни і миру. Миролюбним велетням-королям автор протиставляє королів агресорів - Пікрохоля і Анарха. Рабле висміює Пікрохоля, змальованого гротескно-карикатурними фарбами, за його прагнення підкорити світ. Сатира Рабле набагато випереджає свій час, вона і в наші дні звучить актуально. Письменник виправдовує лише одну війну — війну на захист батьківщини, війну визвольну.
У романі багато представників народу, але всіх їх заступає могутня постать брата Жана, одного з найулюбленіших образів письменника. Брат Жан вигідно відрізняється від інших ченців. Сміливий, чесний, благородний, він єдиний серед них стає на захист вітчизни і перемагає всіх ворогів. Брат Жан уособлює в собі здорові фізичні, моральні й життєлюбні сили французького народу. Виходець із народу, він мріє про золотий вік, про нове суспільство, де кожна людина буде вільна і щаслива, кожна знайде собі місце у житті.
Борючись із старим світоглядом, Рабле використовує проти нього подвійну зброю: проповідь гуманістичних ідей і в'їдливий народний сміх. Речником цього нищівного сміху в романі виступає міський вільнодумець Панург - хитрун, спритник, сміливець і боягуз водночас. Він жартує, глузує, знущається, дискутує, заперечує, розважається, хоч його витівки іноді бувають жорстокими. Свою ненависть до вищих станів середньовічного суспільства письменник передає саме через образ Панурга. Від Панурга терплять учені-схоласти, сановники, попи, лихварі, астрологи, аристократи, алхіміки, судді, чиновники та багато інших.
Сміливість Рабле вражає. Незважаючи на постійну загрозу розправи, він і в роки реакції лишався незламним відважним борцем. З яким сарказмом змальовує він кожного з представників схоластичної науки Рабле таврує методи, до яких вони вдавалися, вирішуючи те чи інше питання, і, таким чином, дискредитує цю науку, показуючи її цілковиту безпорадність та нікчемність.
Не менш дошкульну критику містять розділи роману, в яких мандрівники відвідують різні острови. Тема подорожей у чудові країни на той час була досить поширена. Рабле широко використовує її для своїх сатиричних алегорій, які інколи змінюються суто фантастичними описами. Так, на острові Сутяг живуть зажерливі й жорстокі чиновники суддівського апарату, які заробляють собі на хліб тим, що дозволяють себе лупцювати, їхню діяльність, основану на хабарях, шпигунстві та доносах, ще з більшою силою викриває письменник у розділі про Пухнастих котів.
Рабле різко засуджував жорстокість і фанатизм як католиків, так і протестантів. Змалювавши острови Папоманію й Папідулію, острів Хиренний, на якому живе злиденний Безскоромець, і ковбасний острів Дикий, він з уїдливою сатирою викрив релігійні чвари. Письменник відверто знущається з самого папи римського, обожнення особи якого переходить усілякі межі й стає дурістю, знущається з його послань - декреталій, що нібито мають чудодійні властивості, і з католицьких ритуалів - посту і сповіді. Острів Дзвінкий населений птахами, кожна порода яких відповідає одній з церковних посад, тому їх називають клирцями, абатцями, кардинцями тощо. А найголовніший серед них — жирний і бундючний папець, тобто папа римський.
Сатира й гіперболи Рабле — не абстрактні. Найнесподіваніші форми його уяви стоять на цілком реальному ґрунті. Хоч би які примхливі й дивні були образи, факти й картини його роману, в них незмінне відбивається тогочасна дійсність, чітко вимальовуються цілком певні історичні персонажі й події.
У своїй боротьбі з середньовічною реакцією Франсуа Рабле використав усі можливі форми комічного. Тут і вбивча іронія, і грубий комізм, і нищівна пародія, і сатиричний гротеск. Письменник завжди сміється. Постійний гомеричний сміх — його випробувана зброя. Сміх цей — багатоликий і викривальний; він дискредитує, скидає з п'єдесталу застарілі святині й авторитети.
1. Висновки
Відродження — це справді нова епоха. І усвідомлення того, що народилася нова епоха, у своїх визначних рисах протилежна епосі попередній, — одна з типових особливостей культури XV і XVI ст.
Уже в XIII—на початку XIV ст. змінився погляд на реальність, виникли нові ідеї, які й привели до радикальних змін у всіх сферах ідеології та світогляду і які були неможливі в умовах античного або середньовічного суспільства. Вони — результат того, що в міру зростання міст і появи бюргерства утворюються засади мирського світорозуміння, якому тісно в рамках теологічного аскетизму. Е. Гарен, незаперечно, має рацію, коли говорить про "полемічну свідомість", про "чітке поривання до бунту", про "програму розриву зі старим світом з метою встановити інші форми освіти і спілкування". Нові інтелектуальні інтереси, віра в свої сили несумісні з контролем над діяльністю людини та її способом мислення з боку церкви. Церковна регламентація життя, яка в середні віки здавалася природною, почала гнітити. "Божественне знання" потроху витіснилось інтелектуальними інтересами, які поки що випадали з офіційної університетської програми.
Художники і мислителі цієї епохи, як відомо, були титанами за силою думки, пристрасті і характеру, багатосторонністю і вченістю. Слід зазначити, що "універсальні" особистості виникали і через недостатню зрілість нового суспільства, в якому не було ще спеціалізації і стандартизації праці. Очевидно, універсальність і багатосторонність таких майстрів, як Донателло, Леонардо да Вінчі, Альбрехт Дюрер, пояснюється не тільки їх надзвичайною обдарованістю, а й умовами їхньої праці і виховання. Вона була певною мірою "вимушеною". Оскільки поділ праці ще не торкнувся мистецтва, художники займалися всім: будівництвом церков, палаців, міських фортець, військових машин, поєднуючи найрізноманітніші види творчої праці — вони були живописцями, архітекторами, інженерами, декораторами.
Чільне місце серед геніїв Відродження займає Франсуа Рабле. “Важко переоцінити значення реалізму Рабле для пізнішої французької літератури. У нього вчилися Скаррон і Бержерак, Мольєр і Лафонтен, Вольтер і Монтеск'є, Бальзак і Флобер, Франс і Роллан.” [3;230]
Гуманіст, глибоко народний письменник, геніальний мислитель і художник-реаліст, невтомний войовник проти мракобісся, борець за нове суспільство — таким ми сприймаємо великого письменника, титана епохи Відродження Франсуа Рабле.
У світовий литературі Рабле - один з найбільших геніїв комічного. Подібно до сюжету його роману, продовженню народної книги, сміх Рабле за своїми джерелами і прийомами, як і за своїм духом у цілому, уходить коріннями в народну творчість. Жанри фольклору - казки, фабліо, жарти, приказки, прийоми гротеску у мові і образотворчості - усе це ввійшло в роман. Головне джерело сміху Рабле - матеріалізація духовного в смаку народної поезії, гра на двозначному характері "спраги" у його героїв - спраги вина і спраги знань: заперечення середньовічного ідеалу аскетизму і самообмеження, прославляння всебічного, тілесного і духовного, задоволення потреб і безмежного розвитку особистості, "...тому що між тілом і духом існує згода нерушима" ("Гаргантюа і Пантагрюель", с. 181). Улюблений прийом комічного мистецтва Рабле - утрирування пороків ("породжень Антифізиса" - Противоприроди)
У цілому глибоко життєрадісний і різноманітний сміх Рабле - не сатира, до якої він часто близький лише за матеріалом (порокам), а не за тоном, веселим і звеселяючим, що глумиться над злом, але позбавленому страху перед ним, як і тривоги за хід життя і результат комічного конфлікту. Це багатозначний за відтінками, але завжди бадьорий, радісний, "чисто комічний" (без властивих гумору чи смутку розчулення перед слабістю людської) святковий сміх, як на карнавалі; у його основі споконвічне народне почуття сміху як симптому щастя, достатку, безтурботності, здоров'я. Але сміх, відповідно до доктора медицини Рабле, володіє і зворотною силою, що зціляє і що відроджує, розсіюючи скорботу, почуття розладу з життям, хворобливий стан духу. Сміх свідчить про здоровий, ясний духовний зір - і дарує його. "Звільняючи від всяких ефектів", які збаламучують нашу свідомість, сміх грає для пізнання життя "терапевтичну" роль. Вплив комічного у Рабле на наступний розвиток французької літератури - від Лафонтена і Мольера до Р. Ролана ("Кола Брюньон") - величезний.
Література.
1. Бахтин М., Творчество Ф. Рабле и народная культура средневековья и Ренессанса, М., 1965, С.15-90.
2. Пинский Л., Смех Рабле, в его кн.: Реализм эпохи Возрождения, М.,1961, С.8-20.
3. Пащенко В. Титан Відродження.// Ф.Рабле Гаргантюа і Пантагрюель. – К., Веселка, 1990. – С.227-230.
4. Рабле Ф. Гаргантюа і Пантагрюель. – К., Веселка, 1990. – 246с.