А в передмові ніби від видавця рукопису "Гуллівера", його родича Сімпсона, ще й додається: "В усьому, безперечно, відчувається правда, та й не дивно, бо автор так уславився своєю правдивістю, що серед його сусідів у Редріфі, коли когось у чому запевняли, стало немов за приказку говорити: "Це така правда, ніби сам містер Гуллівер сказав". Отже, тут стягнуто усі можливі "аргументи" – логічні й психологічні – для доказу того, що все, про що розповідається в романі, "достеменна правда".
Річ у тому, що ця манера доводити абсурдність будь–якої тези завжди має на меті розкрити читачеві якусь тяжку й глибоку істину, що перебуває на "протилежному полюсі" від піднесеної сатириком тези. Іронія, що проймає ці логічні "аргументи", неминуче приводить читача до висновку, що Гуллівер, приміром, справді–таки правдива людина, що сумнів у правдивості всього того, що він розповів,– справді–таки образа для нього, бо людське життя – це ж і є, власне, царство єгу, а звичаї єгу – це ж до певної міри правдиве відтворення людського існування. Особливо гіркістю й гостротою тону повіває від тих місць роману, де доказом від протилежного стверджується якась моральна максима для уваги читачів. Розповідаючи про те, як Гуллівер виїздив з країни коней, Свіфт так відтворює сцену прощання з конем, у якого жив Гуллівер: "...Я вдруге попрощався з хазяїном; та коли я хотів простягтися перед ним на землі, щоб поцілувати йому копито, він зробив мені ласку і обережно підніс його до моїх губ. Мені відомо, як дорікають мені за те, що я згадую про цю подробицю. (Читач "здогадується", що Гулліверові дорікали за зайву приниженість перед конем, який би там він не був. Свіфт, знаючи, що читач жде чогось подібного, зразу б'є в ціль.– А. Ш.). Моїм обмовникам здається неймовірним, щоб така значна особа виявила стільки честі якомусь нікчемному єгу. Не забув я й того, як деякі мандрівники люблять чванитися незвичайною ласкою, виявленою до них. Але якби ці недоброзичливці були краще обізнані з благородною і приязною вдачею гуїгнгнмів, то вони швидко змінили б свою думку". І це, звичайно, не бажання приголомшити читача несподіванкою, це Свіфтова форма іронії, в якій з усією щирістю виявляється обурення з моральної зіпсутості людини.
Іноді Свіфт удається до не менш непереможного способу переконувати читача, заздалегідь накидаючи йому згоду з автором у питаннях, що, за його безапеляційною заявою, ніякій дискусії, власне, не підлягають,– такі вони очевидні й незаперечні. Так, наприклад, 'розповідаючи про те, як ліліпути відібрали у Гуллівера між іншими речами годинник, Свіфт наводить епізод, як з наказу імператора місцевим ученим доручено було розглянути цю невідому річ й зробити свої висновки про її призначення. "Читачеві неважко буде уявити собі, які суперечливі й далекі від істини думки було висловлено з цього приводу, хоч, відверто кажучи, я не всі їх добре зрозумів".
По-новому використовує Свіфт для своїх сатиричних завдань і манеру застосування різних пропорцій у фізичному зрості персонажів, якщо порівнювати з Рабле, в якого він запозичив цей засіб. Якщо для великого письменника світанку Ренесансу велетенський зріст Гаргантюа та Пантагрюеля служить приводом для змалювання різних гастрономічних надуживань (велетенський апетит Гаргантюа) та веселих пригод персонажа (Гаргантюа знімає, наприклад, дзвони з дзвіниці собору Паризької богоматері й вішає їх на шию своїй кобилі), то ці сцени, написані в дусі народного гумору, звучать як радісний гімн здоровому людському тілу, як безоглядна реабілітація плоті, як виступ проти прихильників середньовічної аскези. У Свіфта ці зіставлення виглядають далеко не так невинно, як у його попередника, хоч у деяких розділах, особливо в другій частині, зустрічаємо й епізоди, витримані в тоні Рабле. Здебільшого ж цей метод у Свіфта використовується для викриття людської нікчемності, як про це було згадано вище. Описуючи фізичний зріст імператора Ліліпутії, Гуллівер занотовує між іншим: "...Він майже на цілий мій ніготь вищий за всіх своїх придворних". Викладаючи зміст складеного придворними протоколу про речі, знайдені в кишені Гуллівера, оповідач наводить таке: "У правій кишені... знайдено тільки великий шмат цупкого полотна, який міг би правити за килим для парадної зали палацу Вашої Величності" (тобто носову хусточку Гуллівера) і т. д. і т. д.
В цій силі іронії, в її енергії відчувається фанатична віра в правду тої справи, в ім'я якої Свіфт завдає смертельних ударів усьому тодішньому суспільству. В суворості викриття, в непереможній спрямованості до одної мети неважко розпізнати сувору енергію попередників Свіфта, героїчних пуритан з їх памфлетами, спрямованими проти розбещеного суспільства. В його творах чуємо мужні ноти борця, памфлетиста й великого поета Джона Мільтона: та сама непереможна логіка, той же пафос, та сама сміливість, з якою до кінця доводиться теза і називаються речі їх власними іменами. Різниця тільки в тому, що Мільтону невідома іронія, його обуреная виявляється просто і безпосередньо в прокляттях і анафемах, тоді як Свіфт побиває своїх ворогів могутньою зброєю сміху.
І разом з тим цей суворий памфлет на людство написано в жанрі цікавого пригодницького роману, що захоплював і тепер захоплює молодого читача, що й тепер у списку книжок для дитячого читання стоїть на одному з перших місць. Треба, правда, сказати, що "Мандри Гуллівера" написано нерівномірно. Елементи пригодницькі розгорнуто в перших двох книжках, що становлять з художнього погляду найбільш викінчену частину твору, тоді як у третій і четвертій частинах дидактика та сатира панують над усім іншим. До речі, іронія не перешкодила письменникові надати цим пригодницьким елементам художньої викінченості, і саме вони надають творові особливої художньої виразності. Якщо для утопістів і сатириків доби Відродження "морська мандрівка" становила умовну схему, дуже зручну для сатиричних та дидактичних завдань (чим же іншим можна вважати мандрівку у країну "божественної пляшки" у Рабле чи мандрівку до Утопії в Томаса Мора?), то у Свіфта мандрівка Гуллівера, що має ту саму сюжетну функцію, набуває нової художньої якості, якої ми не зустрічаємо в попередніх творах.
В цих описах пригод позначаються риси нового реалізму, що його виявив уперше в європейській літературі Дефо в своєму "Робінзоні", поклавши початок літературного стилю, що дійшов свого завершення в літературі XIX століття. Це виняткова увага до детальної і правдивої фіксації побутових фактів, оточення, серед якого діє персонаж, причому точність і правдоподібність спостереження стає за основну мету письменника. З цього погляду автор "Гуллівера" йде цілком слідами Дефо і зовсім не заперечує його. Досить придивитися уважно до вступних та кінцевих епізодів кожної з чотирьох частин роману, де розповідається, як Гуллівер збирається в чергову екскурсію, а потім про його повернення до рідного краю, щоб наочно пересвідчитися у великій спорідненості поміж "Гуллівером" і "Робінзоном": та сама уважність до детального опису, таке ж докладне знання судноплавної та морської справи.
Але не тільки це "обрамлення" витримане в дусі нового реалізму. Найцікавіше те, що й при описах фантастичних країн, куди потрапляє Гуллівер, автор з виключною винахідливістю намагається зберегти манеру правдивого оповідача при відображенні найнеймовірніших ситуацій. Тим–то в усіх нескінченних пригодах Гуллівера підкреслюється найбільш імовірне і правдиве, що можна знайти у найфантастичніших речах. Всі ці пригоди подано в дусі "реалістичної фантастики", що й надає творові непереможної привабливості, яка підкоряє не тільки малого, а й дорослого читача.
З якою докладністю та з яким знанням технічної справи описує Гуллівер, як він, наприклад, виготував знаряддя для того, щоб полонити ворожий ліліпутам флот, і як він потім за допомогою гачків заарканив ворожу "армаду", або описує, як збудовано було для нього приміщення під час перебування в країні велетнів. Тут не забуто жодної технічної деталі, що повинна дати закінчене уявлення про об'єкт в усій його конкретності. Фантазія автора в усіх цих випадках виявляє чудеса винахідливості, але майже ніколи не сходить з реального грунту. Цілком реальні речі проектуються у дещо незвичні обставини і з геніальною майстерністю показуються так, як вони виглядали б за цих обставин.
Особливо багато епізодів у "Мандрах Гуллівера", як і в "Робінзоні", пов'язано з практичною роботою людини. Науковий дух епохи Просвітительства дає відчути себе повною мірою і в "Мандрах Гуллівера", дарма що Свіфт з такою дошкульністю висміював фізиків, хіміків та представників інших відгалужень природознавства. Треба тільки звернути увагу на те, з якою математичною точністю змальовує Свіфт співвідношення фізичного зросту Гуллівера до зросту ліліпутів і велетнів і як скрупульозно обчислює він різницю в масштабах їх життєвих потреб відповідно до їх диспропорційності, з якою уважністю відзначає те, що дрібні істоти в зв'язку з незначним своїм зростом можуть розглянути своїми очима речі, яких не може побачити око велетня. На цій підставі "ін доводить, що в країні велетнів Гуллівер розглядав людське тіло ніби через скельця мікроскопа, і непомітні виразки та нерівності шкіри перетворюються на страшні горби та потворні нарости. Словом, він науково, але з усією конкретністю художника показує об'єкт у певних незвичайних обставинах... Приглядаючись до того, з якою винахідливістю зображує він механіку руху острова лапутян і подібні до того речі, ми мусимо погодитись, що в цьому романі вже накреслюються мотиви майбутніх утопічних творів XIX–XX століть на взірець романів Жюля Берна та Уеллса.