Романіст творить образ Кия обережно і точно, використовуючи цілу систему художніх засобів.
Автор сприймає світ, відбиваючи його у власній свідомості і намагається, щоб читач побачив його таким самим. Звідси пошуки найточнішого слова або словосполучення. Мовнохудожні засоби, що служать для створення образу Кия, досить різнорідні. Значну роль у розкритті художнього задуму письменника відіграє портрет. В.Малик не дає розгорнутої характеристики; з багатьох рис зовнішності персонажа відбирає найхарактерніші. І для того, щоб конкретизувати уявлення про нього, автор використовує зорові епітети (русяве волосся, голубі очі, широкі плечі), добирає ряди прикметників („Високий, ставний, широкоплечий юнак з одвертим поглядом очей; завжди теплих і ласкавих, а в гніві несхитних і твердих, мов кремінь”)[5, 5].
Як бачимо, В.Малик зосереджує нашу увагу не лише на очах як таких, а на тому, що в них і через них виражено. Він передає саму суть образу, намагається звернути увагу на приховані риси характеру. Тут стилістична функція епітетів полягає в тому, що вони дають змогу показати індивідуальність, викликають певне ставлення до зображувального.
У своєму романі В.Малик використовує виразні, емоційно насичені порівняння. І ці порівняння, кожне слово несе емоційне навантаження, передає ставлення автора до головного героя.
Художня мова, звертаючись безпосередньо до уяви читача, здатна відтворити і рухи, і їх пластику, і звуки, і психологію героя, і його філософське світосприймання, тобто всю складність життя і людських почуттів у найрізноманітніших формах їх вияву. Це і метафори та метафоричні порівняння („Та розмова застряла в його голові, як колючка в підошві”)[5, 57], і метонімія (“По обличчю промайнула гримаса болю”)[5, 122], і анафора („Перемога, люди! Перемога!”)[5, 228], і риторичні фігури (“Чорний Вепре! Гнів Перуна на твою голову!”)[5, 134] тощо. Саме в цьому специфіка і сила художнього малювання словом, котре, як матеріал словесного мистецтва, має величезні зображувальні можливості.
Слово у В.Малика в вищому ступені психологічно мотивовано. Душевні переживання, рух думок тонко підкреслені різноманітними засобами мови. Ретельно підібраними словами та влучними словесними штрихами автор передає душевний стан князя („Стискалося серце від важкого передчуття”)[5, 157]. Почуття неспокою та болю за весь полянський рід підкреслюються повторами, які знову й знову загострюють увагу на одній і тій же тривожній думці: „Що ж буде з полянами? Що ж буде з родом русів?”[5, 152].
Паузи, які передаються в тексті за допомогою вставних речень або знака тире, відтіняють важливість повідомлення, а також характеризують емоційно-вольове становище героя (“Головне – вивести братовбивцю на чисту воду”)[5, 143]. А три крапки вказують на емоційно-оціночні паузи (“Для мене немає… Я зрозумів це ще там, у степу, коли врятував тебе від гуннів”)[5, 96].
Аналізуючи типи речень, звертаємо увагу на їх стислість влучність, яка досягнута вдалим добором живих просторічних слів і виразів. Письменник просліджує характер Кия у розвитку. З самого початку знайомства з героєм нас приваблює його простота, скромність. І чим більше ми заглиблюємося в роман, тим більше впевнюємося, що маємо справу з молодою, але розумною, далекоглядною людиною, яка вболіває за долю полянського племені.
У розкритті рис характеру Кия важливою є оцінка його іншими персонажами (“В цьому молодому, дужому воїні щасливо поєдналися і доброта, і Розум, і кмітливість з твердістю серця, без якої неможливо владарювати над плем’ям” [5, 185]), а також зовнішня – через дію, вчинки, рухи (“Кий наказав двом воям піклуватися про нього [Тура], а сам кинувся на поле бою, де руси і вої з інших родів... стримували натиск гуннів” [5, 160]). Показовими в цьому плані є внутрішні монологи князя (“Сила полянська зазнала значних втрат, і... родам... буде нелегко тепер протистояти гуннам. Та й чи зуміють вони взагалі протистояти?... Проти гунського клина треба виставити свій клин...Та як це зробити?” [5, 141]).
Автор показав життя Кия в усій різноманітності, у переплетенні життєво-суттєвих інтересів і прагнень. Це людина великого військового усвідомлення ("Треба ж на власні очі побачити, як б’ються гунни. Інакше - як їх переможеш?")[5, 129], великої державної турботи. У боротьбі розквітає талант сміливого й відважного, спостережливого й кмітливого Кия як організатора й ватажка.
Найяскравіше характер Кия розкривається в оцінці його дій іншими персонажами. Так Межамир збагнув силу духу свого племінника: “В цьому молодому, дужому воїні щасливо поєдналися і доброта, і розум, і кмітливість з твердістю серця, без якої неможливо владарювати над плем’ям”[5, 185].
Письменник вдається до своєрідного художнього дослідження психології Кия – неординарної, сильної особистості, якій притаманні сила і розум. Вимальовуючи колоритний образ князя, автор показав не ідеалізованого героя, а звичайну людину, яка відчуває біль народу, тугу, кохання. Останнє наповнювало його груди, робило його ще більш гарним, дужим. Дуже влучні слова підібрав автор, щоб передати те почуття, яке викликала зустріч Кия і Цвітанки. "Їхні погляди схрестилися на коротку хвилину – та вона була несподівано тривожна й радісна, хвилююче-бентежна і щаслива”[5, 20].
Для підкреслення емоційного стану князя В.Малик подає описи природи, і не в суто пейзажному плані, а в аспекті глибоких зіставлень із життям головного героя.
Багато уваги в романі “Князь Кий” автор приділяє історичному колориту. Історизми та архаїзми письменник використовує для відтворення колориту епохи. Твір історичної тематики з’явився в наш час, тому використану автором застарілу лексику можна розглядати як таку, що відтворює колишні реалії. В.Малик не зловживає, як це іноді трапляється, численними архаїзмами (“Хай наш князь носить це корзно”)[5, 171], а обережно, з почуттям міри насичує ними, а також давньоруською побутовою та військовою лексикою свою оповідь (“Ось о десну стоїть Кий - найстарший")[5, 5]. Архаїзми є також засобом мовної характеристики головного героя („А від чого ти загинеш – від списа чи від меча, - однаково!”)[5, 165].
Говорячи про особливості художньої мови, як засобу зображення, слід наголосити, що авторська мова є найголовнішою в художньому осмисленні образу Кия. Мова - це той словесний матеріал, за допомогою якого художник слова В.Малик подібно до скульптора ліпить пластичний образ, як живописець передає психологію князя, малює його зовнішність, життя тощо. Влучно знайдене слово надає цілій фразі певної тональності або передає найменший відтінок думки головного героя. Із багатьох схожих слів письменник вибирає саме ті, які найбільш зможуть вплинути на читачеву уяву, найкраще передати ту картину, яку майстер слова бачить своїм внутрішнім зором.
В.Малик, описуючи Кия, його вчинки, виявляє своє ставлення до нього, освітлює його певним забарвленням – позитивного характеру; розкриває перед читачем свою авторську оцінку тих якостей, що індивідуалізовані в даному образі („І ладен був піти на найвідчайдушніший крок і тільки твердий розум утримував його від необачного вчинку”)[5, 120]. Засобами авторської мови письменник створив так званий наскрізний образ князя Кия, тобто образ, що пройшов через увесь твір.
Читаючи художній твір, ми не лише зримо уявляємо героя, а й чуємо його мову з усіма її індивідуальними особливостями, тобто сприймаємо те, що в літературознавстві називають мовною характеристикою героя. Така характеристика є одним із найскладніших і найважливіших прийомів розкриття образу-персонажу. Адже люди в житті говорять по-різному, мають свої, індивідуальні особливості. Відмінність у мові окремої людини зумовлюється і її світоглядом, і віком, і освітою, і талантом, і місцевими мовними впливами, і настроєм, душевним станом в даний момент. Усю сукупність цих особливостей письменник має передати лише одним засобом – через слова та поєднання їх у реченні. І вся ця складна „робота” під силу художньому слову. У мовній характеристиці героя важливим є не лише те, що говорить персонаж, а й те, як він говорить.
Слід визначити особливості мовної індивідуалізації головного героя. Простота, точність. лаконічність і висока образність думки зумовлює відповідні форми її вияву. Таким мовним конструкціям найбільше, звичайно, відповідають прості типи речень, як-от: „Тому юному сміливцеві довго не протриматись! Допоможемо йому братове!”[5, 18]. Інтонаційне забарвлення монологу князя, його емоціональне наснаження досягається системою окличних речень („Ставайте по місцях! Тримайтеся сміливо!”)[5, 167].
Сила переживань Кия підкреслюється уривчастою інтонацією за допомогою незакінчених речень (“Та сила їх не в тому, що їх багато…”)[5, 149]. Він наче розмовляє сам із собою, ставить запитання (“Невже кінець? Невже обірветься і впаде у безвість зоря його життя?”)[5, 145]. Слід звернути увагу на монологічне мовлення у творі. Тут монолог репрезентує спрямоване на читача мовлення автора або стилізоване під усні зразки внутрішнє мовлення персонажа. Ось монолог Кия, звернений до полян: “Родовичі! Русь! Ось тут ми або переможемо, або всі поляжемо!”[5, 166]. Своєрідну синтаксичну конструкцію становить його внутрішній монолог: „Якщо гунн мав зброю, то одне з двох: або хтось йому дав її, коли він тікав з Родня, або ж він уже встиг добратися до своїх і там дістав… Але якщо він побував у гунському стані, то як знову опинився тут?.. Невже гунни так близько?.. Чи каган послав його у розвідку?”[5, 109].
Якимось дуже незначним, ледь помітним стилістичним ходом В.Малик уміє багато сказати про свого героя. Усю глибину цієї неспокійної душі, всю складність внутрішніх переживань князя чи не найглибше розкриває через невласне пряму мову. У ній зберігаються лексичні й синтаксичні особливості чужого висловлювання – автентичні вислови, порядок слів, манера мовлення, емоційне забарвлення, експресивний заряд. Але передається висловлювання не від імені Кия, а від імені В.Малика.