Перше велике гайдамацьке повстання вибухнуло в 1734 р. після того, як російське військо вступило в межі Польщі, щоб підтримати обрання на польський престол царського ставленика Августа III. Поява російського війська, а також козаків з Лівобережжя і Запоріжжя була з радістю зустрінута українськими селянами Правобережжя, які сподівались, що російське військо знищить польсько-шляхетське панування і Правобережжя буде возз’єднане з Лівобережжям. Цей великий народний рух охопив усю Правобережну Україну. Але російський уряд не був зацікавлений у повстанні, бо боявся що на Лівобережній Україні теж спалахнуть повстання. Силами царизму і польської шляхти повстання було придушене. Частина повстанських ватажків урятувалась. Польські пани віддавали полонених гайдамаків катуванням, садовили на палі, вішали, четвертували. Проте ніякі жорстокі кари не могли припинити гайдамацький рух на Правобережжі.
Навесні 1735 р. на Правобережжі знову почалися заворушення. Незабаром тут з’являється цілий ряд гайдамацьких загонів – Гриви, Медведя, Жили, Харка, Рудя, Іванці. Особливо широкого розмаху набрали дії гайдамацьких загонів у 1736 р., коли вони взяли Паволоч, Погребище, Крилов, Таращу, Чигирин, Сквиру. В 1737 р. гайдамаки взяли Умань, а в 1738 р. – Раків, Гранів, Животів [32, 15].
1750 р. гайдамацькі загони перейшли кордон річки Тясмина. Вони швидко захопили містечко Мошни, спалили його, потім кинулися на Білу Церкву, сплюндрували всю Чернігівщину. Інші загони підійшли під Умань, захопили місто, спалили, зчинили страшну різанину, потім рушили на Вінницю. Повстання 1750 р. на Правобережжі було придушене. Багато його учасників зазнало жорстоких кар. У 60- роках ХVIII ст. пригноблення й визиск українських селян посилювався.
Але гнобителі безсилі були зломити волелюбний народ, і повстання знову охоплюють Україну. Вищою точкою їх стала Коліївщина 1768 р. Її очолив Максим Залізняк. Народився він 1740 року в селі Медведівці на Черкащині. Батьки його були бідними селянами, але, мабуть, хтось у його роду свого часу козакував, бо ще хлоп'ям Максим Залізняк мріяв про козацьке товариство. З цією мрією він подався – у свої тринадцять років – на Січ. Хлопчаки-підлітки там перестали уже давно бути дивиною. Жили своїм гуртом, навчалися шабельного бою, вправлялись у стрільбі, грамоту опановували, обов'язки джур виконували. Курінний отаман, помітивши інтерес хлопчика до гармат, оддав його в науку до січових гармашів.
Чим живилася Січ у межичассі походів? Ловила рибу, полювала звіра, гляділа пасіки, випасала худобу... Максим пішов заробляти собі на харч до монастиря – Лебединського, Мотронинського. В Мотронинському потрапив на очі ігуменові Матвію Значко-Яворському, завзятому борцеві проти засилля в Україні уніатської церкви. Ігумен відчув у Залізнякові якусь внутрішню силу. Максим був людиною великої волі, а з часом став талановитим організатором.
Навесні 1768 р., перед початком повстання, в Холодному Яру поблизу Чигирина з’явилося кілька сотень запорізьких гайдамаків. Їх очолив Максим Залізняк. Цьому неабияк сприяв ігумен Значко-Яворський. Через близьких йому людей він впливав на місцевих ватажків, схиляючи їх до єднання. Освячення зброї відбулося, а разом з ним й освячення гайдамацького руху в Україні [47, 332, 333].
26 травня Залізняк виступив у похід. Загони Залізняка взяли спочатку Жаботин, а потім рушили через Смілу, Корсунь, Богуслав, Канів, Мошни. Повстанське військо швидко збільшувалось. Від нього відокремлювались загони, які йшли в інші райони Правобережжя. Розростанню повстання сприяла поява на Правобережній Україні російського війська, запрошеного польським урядом для боротьби з барськими конфедератами. Українське селянство вірило, що царський уряд підтримує його в боротьбі проти польських панів. Такі ілюзії підтримувало православне духовенство. В цьому напрямі діяв і Мотронинський монастир на Черкащині. Він став ніби центром релігійно-ідеологічного впливу на гайдамаків. Настоятелем цього монастиря був визначний церковний і політичний діяч Значко-Яворський, послідовний борець за православ’я. Швидко рознеслася чутка, що Катерина ІІ видала «золоту грамоту», в якій наказувалося знищити польських панів, а на виконання цієї грамоти кошовий Запорізького війська нібито дав козакам наказ виступити для захисту «благочестивої віри». Перші успіхи гайдамацьких загонів сприяли масовому виступові покріпаченого українського народу проти експлуататорів – польських панів.
У другій половині червня 1768 року загони Залізняка взяли місто та замок Черкаси. Населення міста урочисто зустрічало гайдамаків, виносило їм харчі, давало холодну зброю – ножі та списи. З Черкас повстанці вирушили у напрямку Умані, де зібралась велика кількість магнатів і шляхти. На шляху до Умані гайдамаки оволоділи Богуславом, звідки попрямували до містечка Лисянки Звенигородського повіту. Загін Залізняка щодня поповнювався селянами і міщанами. Взяття гайдамаками панських маєтків і замків, зокрема, страшний розгром Лисянки, навели великий жах на магнатів і шляхту. Пани залишали свої садиби і ховалися в більш надійні, укріплені міста Правобережжя зокрема в Умань [11, 17].
Військові гарнізони Умані складалися із 2000 кінних козаків, найнятих власником міста, магнатом Потоцьким. Крім цього, тут була сотня піших козаків, внутрішня оборона замку під командою Леонарда, а також двісті конфедератів. Гарнізоном командував шляхтич Обух, йому підкорялись полковник Магнушевський і сотник Іван Гонта. Місто було добре укріплене, обнесене високими валами, на яких стояло 34 гармати. Губернатором або комісаром Умані був призначений Младанович, який, дізнавшись про наближення повстанських загонів до міста, наказав козацькому полку, розташованому поблизу, терміново прибути в його розпорядження.
Коли гайдамаки Залізняка наблизилися до Умані, надвірне козацьке військо на чолі з Гонтою перейшло на бік повстанців. Гонта за походженням – український селянин з села Росошок на Уманщині. Оскільки він показав себе справним і хоробрим, а понад те й шляхетьські манери опанував, то незабаром дослужився до сотника. А відтак став заможним, дістав собі на власність двоє сіл. Поляки його поважали, і цілком довіряли [6, 38]. Але Гонта не став зрадником свого народу. Відправлений з Умані для боротьби з гайдамаками, він з загоном перейшов на бік повсталого народу, захист якого вважав своїм священним обов’язком.
19 червня 1768 року повстанці підійшли до Умані. Гайдамацькі ватажки запропонували Младановичу здати місто без бою, але він категорично відмовився. Тоді Залізняк і Гонта наказали штурмувати Умань. Перша хвиля штурмуючих була відбита шаленим артилерійським вогнем. Розділившись на дві частини, гайдамацькі загони і козаки Гонти одночасно атакували місто з півночі і заходу. Штурм продовжувався весь день, а також ніч з 18 на 19 червня. Стояла незвичайна спека, температура повітря досягала 40-45◦, а в місті не було води. Спрага, – пише Вероніка Кребс, – примусила дворян пити вино, мед і різні наливки.[50, 21] Не вистачало і боєприпасів. Становище обложеного гарнізону було безвихідним, що примусило шляхту піти на переговори з повстанцями. Однак Гонта не захотів навіть розмовляти з Младановичем.
Користуючись тим, що ворота були відкриті для переговорів, гайдамаки кинулися в місто. Майже всі магнати і шляхта, в тому числі Младанович, його найближчий помічник Шафранський та інші були вбиті. Взяття Умані сприяло поширенню повстання. Залізняк і Гонта стояли тут близько трьох тижнів, посилаючи загони в інші райони Правобережжя. Як і інші гайдамацькі ватажки, вони сподівалися, що російський уряд підтримає їхню боротьбу проти польської шляхти і що Правобережжя буде возз’єднане з Лівобережжям в складі Росії.
Після взяття Умані гайдамацьке повстання охопило майже все Правобережжя. Загони Неживого діяли в районі Канева, Микити Швачки і Андрія Журби – на Васильківщині, Івана Бондаренка – в районі Брусилова і Макарова. Польсько-шляхетський уряд не мав достатніх сил, щоб придушити бурю народного гніву, і звернуся до Катерини ІІ за військовою допомогою. Царський уряд, наляканий народними заворушеннями і реальною загрозою розповсюдження повстань на території Російської держави, наказав військам негайно перейти російсько-польський кордон і придушити гайдамацький рух [50, 43].
Карабінерський, гусарський, Єлецький піхотний полк і Донська сотня у червня 1768 року вирушили на Смілянщину, Білоцерківщину, Чигиринщину та Уманщину. Командував карателями генерал Кречетніков. Головний удар царського війська був спрямований на Умань – основний опорний пункт гайдамаків. В головній колоні йшли донські козаки полковника Гур'єва.
Знаючи, що повстанський табір міцно укріплений, а тисячне гайдамацьке військо добре озброєне і має хороших коней, Гур'єв підступно заявив Залізняку і Гонті, що царське військо прибуло на допомогу повстанцям і має завдання спільно з ним йти на Волинь проти магнатів і шляхти. Виконуючи наказ Кречетнікова, Гур'єв розташував своє військо біля гайдамацького табору. Йому вдалось умовити Залізняка і Гонту погодитись на те, щоб 27 червня 1768 року гайдамаки спільно з російським військом вирушили на боротьбу проти магнатів і шляхти. З цією метою Гур'єв запропонував Залізняку і Гонті зосередити в одному місці всі військові припаси, а також артилерію. Не підозрюючи обману, керівники Коліївщини виконали пораду російського полковника. В цей час до гайдамацького табору підійшли російські війська під командуванням генерала Кречетнікова.
Вночі 27 червня 1768 року, за наказом Кречетнікова, Залізняка і Гонту було викликано до Гур'єва і заарештовано. Після цього царське військо оточило гайдамацький табір. Почалась масова розправа над учасниками Коліївщини. Коли гайдамаків розбили під Уманню, шляхту опанувала безмежна радість. Захоплених поділили на дві частини: одних – польських підданих відсилали до Браницького, других – до російської влади [9, 213].