Страшна була смерть Гонти. Цілих 14 днів тривало катування, перших 10 днів здирали з нього по шматочку шкіри, на дванадцятий – відрубали руки, на 13-й –вирізали серце, на 14 відтяли голову і 14 шматків виставили на 14 шибеницях по цілій Україні [50, 45].
Доля Залізняка була трохи легша. Засудили його на заслання у Сибір, але він утік, та його знову впіймали і знову вислали до Сибіру. Там він десь і загинув. Проте повстання не припинялися. Вони охопили Брацлавщину, Київщину, Волинь і Галичину. Незважаючи на те, що загони Залізняка, Гонти та інших ватажків були піймані і з ними жорстоко розправилися, гайдамацький рух не був придушений. Царські війська не могли перешкодити розвиткові гайдамацького руху. В кінці серпня 1768 року князь Прозоровський, який командував російськими військами на Правобережній Україні, просив Рум'янцева терміново прислати кілька батальйонів піхоти для посилення боротьби з гайдамаками. Восени 1768 року князь Прозоровський, побоюючись бути відрізаним гайдамаками від Києва, вдруге звернувся до Рум'янцева за допомогою. Останній надіслав Прозоровському загін і одночасно запропонував Київському генерал-губернаторові Воєйкову допомагати Прозорському [6, 83]. Хоч селянсько-гайдамацькі повстання XVIII ст., зокрема Коліївщина, були жорстоко придушені польсько-шляхетськими і царськими військами, вони завдали непоправного удару феодально-кріпосницькому устроєві панської Польщі. Після придушення селянської війни Катерина ІІ вирішила послабити козацький стан в імперії і, передусім, ліквідувати Запорізьку Січ, що було й зроблено уже в червні 1775 року [32, 115].
Боротьба українських і польських народних мас ослабила шляхетську Польщу, яка доживала останні роки свого існування. Ослаблення Польщі було використано феодально-монархічними державами Прусією, Австрією, Росією, які в другій половині ХVІІІ ст. провили поділи Польської держави. У 1793 році Правобережна Україна була приєднана до Росії. Незважаючи на колоніальну політику і гніт царизму щодо України, ця подія мала велике значення в історії українського народу. Відбулося возз’єднання більшої частини українських земель, довгий час розірваних штучними кордонами. Це сприяло зміцненню зв’язків та економічному і національно-культурному розвиткові України.
Роман Ю.Мушкетика «Гайдамаки» був опублікований у 1957 році. Автор прагнув залучити до твору досить широкий фактографічний матеріал і свого часу твір трактувався, як успіх письменника. Роман «Гайдамаки» з’явився внаслідок глибоких роздумів письменника над трагічною історією України, її народу. «Історія кожного народу крута й терпка,– розмірковує відомий прозаїк, – одначе наша – гіркіша за полин. Може, через те на сторінках наших історичних романів та повістей не гуляють веселі мушкетери й рідко віддають в офіру свої життя прекрасним обраницям безпечні лицарі, подібні до Айвенго, вони офірують його товариству, Батьківщині... Ми важко добуваємося до свого коріння, ми ще й сьогодні не заглянули в душу нашого предка, не розгледіли його історичного обличчя в тумані історії. Наша історична свідомість деформована, пам’ять – приспана, приснула, а в більшості населення спить летаргічним сном» [11, 36].
«Гайдамаки» присвячені художньо-історичному осмисленню гайдамаччини – складної частини могутніх національно-визвольних повстань нашого народу проти колонізаторської політики Польщі та Росії в Україні. У центрі уваги Ю.Мушкетика – змалювання трагічного перебігу Коліївщини – піку гайдамацьких рухів і їх фактичного завершення, також формування нової психології вчорашніх селян, які після довгих поневірянь і принижень взялися за зброю в оборону свого права на життя. Перед читачем проходить ціла низка персонажів, кожен з яких сповна зазнав життєвих випробувань.
Відтворюючи історичне минуле в цьому романі, автор виявляє свою обізнаність із першоджерелами, проте домінує тут не фактографія, а людське життя (як історичних осіб, так і осіб, створених авторською уявою), яке репрезентує ідею-домінанту, співвіднесену із сучасністю. Своєрідність цьому творові надає не лише інтерпретація незнаних досі фактів, а й уміння письменника, роблячи можливі психологічні та історичні припущення і наслідків Коліївщини, показати різноаспектні зв’язки минулого і сучасного. Ю.Мушкетик намагається відтворити не тільки історичні події, але й передати дух епохи, який допомагає зрозуміти, що спонукає людей до дії, в тяжких ситуаціях. Зі сторінок роману постав і історичний, і духовно-емоційний, і мислительний, і художній досвід нашого народу [2, 203].
Художній реалізм цієї складної теми значною мірою допомогло урахування письменником такого важливого чинника національної культури, яким є народна творчість, зокрема фольклорна гайдамакіана. Для Юрія Мушкетика фольклорна спадщина – це не лише джерело інформації про історичні події, а й один із засобів пізнання народних оцінок цих подій. Уснопоетична творчість допомогла зрозуміти романістові світоглядні позиції народу на важливому етапі його історичного розвитку.
Гайдамацькі пісні, легенди, перекази й оповідання є продовженням історичної епічної тематики в умовах польсько-шляхетської окупації частини України, зруйнуванню морально-релігійних норм і традицій, перетворення національної еліти на слухняне знаряддя чужої волі, а народу – на покірних рабів [20, 315].
Важливим є також, що гайдамакіана не є адекватним відбиттям перебігу подій, як і життя ватажків руху, усе це детерміноване насамперед вимогами регіональної усної традиції та досвідом художнього осмислення народом історично важливих ідей і фактів [22, 98].
Примітно, що Ю.Мушкетик у романі творчо підійшов до народнопоетичної концепції гайдамацького руху. Передовсім із невичерпної скарбниці фольклорної поезії письменник вибрав саме ті твори, образи й мотиви яких відповідають його романові. Так, уже епіграф до роману «Гайдамаки» – «Славен козак – Максим Залізняк, славне наше Запоріжжя» – є домінантою ідейного змісту твору.
Автор не подає широких картин підневільного життя українського народу. У «Гайдамаках» народна трагедія постає з невеликих реплік окремих персонажів. Так, один селянин з болем говорить: «Подумати страшно ... У селі вже вольних людей майже не лишилося. Куди тільки козаки діваються, і мору немає, і війни теж, а від ревізії усе меншає й меншає» [35, 55]. Люди гинуть від тяжкої праці. За допомогою таких штрихів Мушкетик переконливо показує, як поступово наростає народний опір. При цьому письменник зауважує: «Уже багато літ шагував по Правобережжю вогонь гайдамацьких повстань. Він то розгорався у велике полум’я... то замирав зовсім ... Та жарини не згасли... Верлан, Грива, Гаркуша, Голий, Бородавка і десятки інших отаманів пройшли зі своїми ватагами за останні п’ятдесят літ все Правобережжя» [7, 186]. Автор констатує, що до гайдамацьких загонів йшли звичайні селяни, в яких ще жив волелюбний дух козацтва і які не хотіли миритися із становищем рабів, терпіти далі знущання, що в них пани не знали міри.
"Гайдамаки" – традиційний роман, якому притаманні панорамність зображуваних подій, значна кількість дійових осіб, монументалізм композиції, значна увага до матеріалів, дотичних до позитивного типажу, вміло змонтований сюжет. На відміну від інших письменників Ю.Мушкетик тут демонструє самобутність аналітичного підходу, ґрунтовність у відтворенні соціальних і міжнародних стосунків, пильну увагу до колективної та індивідуальної психології, багатство мовностильових засобів. Уже з перших сторінок роману письменник заявив про себе як знавець рельєфного, художньо-предметного письма з неоромантичним "освітленням". Саме таке "освітлення" вбачається у спрямуванні романіста до самовладного діяльного начала в "національній" особистості, в актуалізації формальних моментів та органічному поєднанню ідей соціального й національного визволення людини.
Чи не найчільніше у цьому плані посідає образ Максима Залізняка. В образі Залізняка письменник прагне органічно пов'язати історично-конкретне, національне із загальнолюдським, показати читачеві не лише видатну історичну особу, а звичайну людину. Тому спостерігаємо за героєм і у вирі історичних подій – у боях з поляками, під час переговорів, у пошуках виходу із складних обставин, у побутовому спілкуванні з козаками на Січі, і в інтимних розмовах з Оксаною, і на самоті.
Оце поєднання особистісного і загальнолюдського, без сумніву, було виявом авангардних тенденцій української історичної прози, яка давно і міцно стала на шлях людинознавства, на ґрунт мистецького освоєння історичних подій через долі конкретних людей [44, 256].
Перебуваючи у центрі подій, постать Максима Залізняка зводиться поступово – міцніє, увиразнюється, втілюючи найшляхетніші риси нації – волелюбність, патріотизм, відвагу, і водночас, чутливість і ліризм натури. В образі Залізняка помітне авторське прямування до фундаментальності, багатогранності, до відтворення історії особистості, перебігу кристалізації її характеру. Ця історія викладається у поєднанні з аналізом визначних подій другої половини XVIII ст., на тлі тогочасних суспільно – політичних обставин.
Прагнучи до якнайповнішого розкриття характеру героя, Ю.Мушкетик у першій частині роману передає безрадісну історію життя Залізняка. З раннього дитинства Максим ріс "буйним", часто бився, хоча ніколи не плакав, часто шкодив паничам і соцьким. Уже з ранніх літ кмітливий хлопчик виявив талант різьбяра по дереву, але по смерті батька полишив цю справу. У шістнадцять років, залишив домівку, подався на Січ, "арготував" у Очакові, працював у наймах. Тяжко пережив він і драму власної сім'ї: рано помер батько, мати увесь вік важко працювала на поденщині, а сестру Мотрю, яка виняньчила Максима, пани Думковські віддали "в придане" на чужину. Тому й піклувався так щиро Максим про сестрину дочку Олю. Власне кажучи, з бажання помститися за сестру і виростає Залізняк – гайдамака. Багатьма сценами, епізодами, навіть репліками письменник ніби накопичує морально – психологічний драматизм, масштаб якого – від окремої особистості – до цілого народу [60, 48]. Та найвищий авторський намір – зобразити свого героя як втілення сутності етносу, що стоїть біля витоків власного самоусвідомлення. Цей план реалізується у другій частині твору.