В романі «Гайдамаки» образ народу передає основні риси українського національного характеру: працьовитість, старанність, життєрадісність, терплячість, добросовісність, наполегливість у справах і розважливість у вчинках, легка адаптація до чужо етнічного оточення, висока моральність сільського населення, любов до природи. Найважливіша ознака українського національного характеру – це чуття товариства, товариська солідарність, і її найвища форма – побратимство [57, 58].
В образі Максима Залізняка творець великого епічного твору втілює власні соціальні, національні, моральні ідеали, вирішуючи сьогочасні історичні й етичні проблеми. Перебуваючи в центрі образного світу багатьох творів, постать легендарного ватажка сприяє яскравішому втіленню ідейних задумів автора, допомагає здійснювати широкомасштабне художнє дослідження гайдамаччини-героїчної і водночас трагічної сторінки національного минулого, яка впродовж тривалого часу замовчувалася або трактувалася викривлено.
Важливо що в образі отамана коліїв послідовно віддзеркалюються картини психологічного стану, внутрішнього устрою особистості у її відносинах з макросвітом – найбільш значущими суспільно – соціальними, громадянсько-політичними процесами доби, переконливо і послідовно обстоюється українська ідея, державність, українська мова, як першорядна духовна вартість, за якою стоїть ментальність нації [25, 58].
Отже у образі Максима Залізняка – організатора і чільного керівника Коліївщини відтворенні найшляхетніши риси гайдамаків. Герой запам’ятовується не лише своєю сміливістю й самовідданістю, а й цільністю натури, адже перебування в центрі національно-визвольної боротьби сприяло виявленню якостей розсудливого і вмілого керівника повсталої маси. Таким постає народний ватажок в літературному освітленні.
Образ головного персонажа Максима Залізняка змальований дуже детально. Максим постає 28-літнім чоловіком, сміливим, сильним, але автор робить його значно старшим від свого віку. «Обличчя, глибоко зрізане зморшками». [35, 8]. Залізняк ще не скоро очолить повстання, але з перших сторінок твору Ю.Мушкетик робить його здатним співчувати, вболівати за долю інших, вести їх за собою. Виразний портрет допомагає краще зрозуміти характер героя: "На високий лоб набігали зморшки. Максим був чоловік років двадцяти восьми; однак зморшки, що глибоко залягли під очима та двома довгими борознами підрізали навкіс від прямого носа худорляві щоки, робили його набагато старішими. З-під смушевої довговерхової шапки вибивалося пасмо русявого чуба, такі ж русяві вуса підковою спадали від рота, сягаючи нижче різко окресленого підборіддя. Від всієї Максимової постаті віяло силою, було видно – чоловік це сміливий, вдачі твердої, трохи похмурої" [35, 7,8]. Характер героя вміло розкривається в ряді сцен. Сміливий, розумний, твердий, непримиримий для всіх проявів гніту і соціальної несправедливості, вірний друг. Відважний у сутичці з ворогом – таким постає Максимв сцені рятування потопаючого ігумена Мелхіседека, і в бою з загоном шляхти, і у відвертій неприязні до жадібного і бундючного запорозького осавула, і в сцені рятування несправедливо обвинувачуваного Романа. Найвищий авторський намір - зобразити свого героя як втілення сутності етносу, що стоїть біля витоків власного самоусвідомлення. Цей план реалізовується у другій частині твору. Адже Мелхіседеку для цієї справи була потрібна не просто відважна людина, як, наприклад, Гаврило, але та, котра змогла б навіть “переступити той останній поріг, за яким або смерть, або безсмертя” [7, 57]. Таку людину і розгледів ігумен в Залізнякові. Одне ім'я Залізняка наганяло великий жах на панів, а народ з любов’ю вимовляв і оспівував його як символ волі і розплати з носіями кривди. У бою Залізняк завжди там, де найважче. Серед своїх друзів він добрий, чуйний, веселий. Понад все у житті Залізняк любить волю й правду. Він відданий своїм переконанням, навіть не припускає, що може зазнати поразки. Коли його заарештували, він втік, переконаний, що краще померти вільним у степу, ніж жити у неволі.
Портрет слугує авторові не лише для фіксації зовнішнього вигляду персонажа, а й виступає важливим засобом його психологічного аналізу. Цього разу портрет разом з інтер’єром сприяє розкриттю внутрішнього світу героя, виступає засобом творення авторської концепції особистості [5, 78]. Створюючи портрет персонажа, автор повинен узгодити рух, жести, міміку з настроєм і характерними властивостями героя, або навпаки показати, випадковість зовнішнього зображення героя. Характер формується і пізнається у русі, запалі, подоланні перешкод [41,30]. Характер персонажів у творі виявляється не тільки за допомогою переліку їх рис, а й показом цих персонажів у конкретних діях і вчинках, зіткненнях і боротьбі за певних обставинах. Образ Максима в трагічній атмосфері показаний похапцем, про його переживання говориться ніби збоку, вони не досить розкриваються з середини.
Зауважимо: образ Залізняка, виписаний Мушкетиком, є узагальненням народних уявлень про селянина – гайдамаку. Залізняк – непримиримий месник за народні кривди. Томутвір мав велике виховне значення для поколінь борців за визволення народу. Автор постійно наголошує на глибоко повчальних уроках Коліївщини. Ми не маємо права забувати своїх героїв. І для нас вони завжди будуть прикладом мужності і вірного служіння рідній землі.
Більше того, історія часто стає у романі сферою суб’єктивних роздумів автора і героїв, непересічним матеріалом для виховання національної самосвідомості.
Іван Гонта, один із найяскравіших образів серед гайдамацьких ватажків періоду Коліївщини (1768), приєднався до повстанців уже в розпалі боротьби. Постать Гонти ще й досі залишається загадковою. Із зрозумілих причин, життя і боротьба героя не мали об’єктивного трактування в історіографіях. Дворянська історіографія відстоювала позицію, що Коліївщина була лише соціальним бунтом «черні» проти суспільної верхівки панів. Іван Гонта до «черні» жодною мірою не належав. Більше своїми вчинками, поведінкою та й самим життям він спростовує це твердження цілком і повністю. Іван Гонта понад десять років командував сотнею й за службу дістав від Потоцького два села, які давали йому великий, як на той час, прибуток. Він став ніби зовсім шляхтичем, зв'язаний своїми службовими й економічними інтересами з шляхетською верстою. Виходить, що Гонта не міг приєднатися до повсталого народу ні з причин соціального гніту, ні з нахилу до грабіжництва й особистої наживи. Крім двох сіл, Потоцький обіцяв Гонті шляхетство та інші привілеї за умови його вірності Польщі. Приєднуючись до повстанців, Гонта втратив би села у разі успіху повстання, бо колії проголосили скасування старих порядків. У випадку поразки його чекала втрата не лише маєтності, а й власного життя, цього Гонта усвідомлювати не міг. Виходить, єдиним мотивом його рішення приєднатися до лав повстанців було шляхетне переконання: щира любов до України та обернутого в рабство рідного народу. Свідомо йдучи на особисті жертви і втрати, Іван Гонта прагнув допомогти співвітчизникам звестися з колін, повернути волю на власній землі, у своїй державі [22, 186].
Незалежний і гордий уманський сотник Гонта з душею щирого козака, як його характеризує Жила у романі Ю.Мушкетика, людина досить багата, авторитетна і знана. Та думкою, серцем господар двох отриманих від Потоцького за службу сіл увесь час повертається у напівголодне дитинство, згадуючи свою велику родину. З часом, не зважаючи на свої статки, Іван починає відчувати душевний дискомфорт: «Був шляхтичем – і ненавидів усе шляхетське, катувався тим, що стоїть на стороні неправди...» [35, 215]. Романіст уважно стежить за внутрішнім світом свого героя, його душевними пориваннями, осмислюючи витоки драматичного зіткнення між колаборантським «я» і уявленням народу. Гонту непокоїть те, що його народ завойовники вважають за «бидло», здатне лише до тяжкої фізичної праці: як людина розумна, він бачить, що топчеться мова, культура українців, для яких воля – найбільша цінність. Герой усе частіше згадує своїх славних волелюбних предків, що лежать тепер у «високих могилах», пригадує, як у їхній сім'ї шанували кобзарів, пісню. Пошуки відповіді на питання «як бути?», «кому служити?» приводять героя до єдиного вірного рішення: треба вертатися до власного народу. Ю.Мушкетику вдалося майстерно передати складний процес входження Гонти в «іншу віру», високо художньо вмотивувати хід його думок, логіку, вчинки, пильно придивитися до тонких порухів у змінах настрою і висунути категорію совісті як надзвичайно важливий вимір героя. Беручи до уваги дослідження авторитетних істориків, народнопоетичні джерела, Ю.Мушкетик у своєму романі наголошує на миролюбності, сказати б, цивільності гайдамацького полковника Гонти. Щиро прагнучи не допустити марного кровопролиття, він просить гайдамацьке товариство помилувати жінок і дітей, навіть відвести їх далі від місця масових страт. Опираючись на історичні факти Ю.Мушкетик розмислює, чому Гонта перейшов на сторону гайдамаків [56, 35]. Письменник вдало обирає момент для включення героя в дію. Ми знайомимось з Гонтою у вирішальний момент, коли він визначає свій шлях. Короткі, лаконічні репліки, зосереджений, звернений в середину погляд, неприховувана відчуженість Гонти серед уманської верхівки – добре передають внутрішні роздуми героя, міцніючи свідомість того, що і він повинен «стати за правду, за землю рідну, за люд поневолений.» хвилюючим пафосом пройняті фінальні картини нелюдських катувань гайдамацького полковника Івана Гонти озвірілою шляхтою. Зв'язаний закатований Гонта, не підкорився панам, до останнього подиху підбадьорював своїх полонених побратимів. Мужність і стійкість його змушені були визнати й вороги.
Створивши образ Гонти, Ю. Мушкетик певною мірою попередив інтерес майбутньої історичної прози до героя з особливим типом душевної організації. Людина, що у час найвищого свого морального злету здатна переступити всі "табу" розхожого здорового глузду, піти на свідоме самознищення – цей характер набув у пізніші роки подальшого цікавого розвитку.