Цикл оповідань І. Нечуя-Левицького про бабу Параску та бабу Палажку: манера оповіді, конфлікт, комічне
Зміст
Вступ
1. Теоретичні основи дослідження
2. Цикл оповідань І. Нечуя-Левицького про бабу Параску та бабу Палажку: манера оповіді, конфлікт, комічне
Висновки
Список використаних джерел
Вступ
Отже, для дослідження теми курсової роботи „Цикл оповідань І.Нечуя-Левицького: манера оповіді, конфлікт, комічне” ми використали описовий та порівняльно-історичний методи. Вони допомогли найчіткіше відповісти на ті питання, які були поставлені у роботі. Зокрема, можна зробити висновок, що всі проблеми, які розглядаються у роботі, пов’язані між собою. У роботі була проаналізована проблема конфлікту, основою якого стали ті процеси, які відбувалися у тогочасному громадському житті, зокрема наслідки селянської реформи, які найповніше відбилися в оповіданнях письменника.
Розкривши питання комічності творів, можна зробити висновок, що базою для появи гумору в оповіданнях став конфлікт. Комізм у творах викликаний ситуаційними засобами гумору, тобто сміх викликають ті становища та ситуації, у які потрапляють персонажі, та власне мовними.
Ми охарактеризували манеру оповіді, яка будується на основі фольклору та характерних зворотах живої народної мови. Вона також змушує подивитися на начебто драматичну ситуацію з іншого боку. Манера оповіді належить до власне мовних засобів гумору, до яких належать гумористичні евфемізми, гумористичні порівняння, літоти, гіперболи, алогізми, епітети. Ці засоби несуть в собі викривальний характер, тобто баби, наговорюючи одна на одну, показують себе з найгіршого боку.
Отже, для І.С.Нечуя-Левицького важливим завданням було не стільки розкрити проблеми вселюдського змісту, показати життя у всіх його суперечностях, скільки дати вичерпну характеристику настроїв, побуту селян. У циклі оповідань простежуються традиційні контрастні типи, монологічна структура, змалювання комедійних епізодів, які є засобами висміювання мізерності людської натури.
1. Теоретичні основи дослідження
І.С.Нечуй-Левицький – один із найвидатніших українських прозаїків реалістичного напряму пошевченківської доби. Його літературна діяльність в основному припадає на другий етап визвольного руху в Росії – різночинський, або революційно-демократичний. Заслугою Нечуя-Левицького є розширення жанрових меж української літератури. Він виступає як новеліст, повістяр, драматург, автор художніх, історичних та етнографічних нарисів, літературно-критичних і мистецтвознавчих статей. У його творчості відбулося становлення і розвиток різноманітних жанрів української літератури.
Новаторство І.Нечуя-Левицького полягало й у тому, що він, з одного боку, створив чудові зразки „оповідного” стилю, розширюючи і збагачуючи попередні форми, а з іншого – здійснив перехід до форми об’єктивно-епічного повіствування, відкривши значні можливості для детальних характеристик персонажів, яскравих реалістичних описів соціального побуту, інтер’єру й пейзажу. Немале значення для розвитку І.Нечуєм-Левицьким засобів зображення дійових осіб у типових обставинах, тісних взаємозв’язків із соціальним середовищем мав досвід світової реалістичної літератури (особливо у великих епічних формах).
І.Нечуя-Левицького справедливо вважають також майстром українського пейзажу. Природне оточення героїв виступає у нього не лише як тло, на якому діють персонажі, а й як засіб психологічної характеристики, образ душі народу, його історичної пам’яті, краси рідного краю. Письменник звертав увагу на необхідність змалювати в усій повноті народне життя, показати характерні типи, побут, звичаї, взаємовідносини різних соціальних верств тогочасної України.
Рецепція творчості І.С.Нечуя-Левицького в українському літературознавстві різнопланова й багатогранна. С. Браславський у своїй роботі „Іван Нечуй-Левицький” звертає увагу на ті передумови, які підштовхнули письменника написати оповідання саме на тему селянства. Ті процеси, які відбувалися в громадянському житті другої половини ХІХ століття, особливо 70–80 роках, зокрема селянська реформа та її наслідки, найповніше відбилися в його циклі творів про бабу Параску та бабу Палажку, ставши основною його темою. Дослідник не залишає без уваги м’який та дотепний гумор, який ніде не переходить в злу насмішку над селянськими персонажами. Письменник лагідно посміхається інколи сміється від усієї душі, але скільки любові до бабів Палажки і Параски відчувається в цьому сміху. Тому й ці баби у нього по-своєму розумні, мають привабливі риси характеру.
Н.Є.Крутікова розглядає проблему комічності оповідання у своїй дослідницькій праці „Творчість І.С. Нечуя-Левицького”, зокрема у статті „Про гумор І.С. Нечуя-Левицького”. Вона зазначає, що гумор і сатира письменника зв’язані насамперед з традиціями українського фольклору, потім з діяльністю Г.Ф.Квітки-Основ’яненки і особливо І.П.Котляревського. В оповіданні відсутні чужі гротескні фантастичні образи, романтичне протиставлення світу мрії світові дійсності. Гумор з’являється на ґрунті реальних життєвих конфліктів.
Також Н.Є.Крутікова не залишає без уваги конфлікт, на основі якого склалися ворожі стосунки між бабою Параскою та бабою Палажкою. На її думку, взаємини між бабами склалися в умовах пореформеного села, де і формувалися негативні риси приватновласницької психіки. Дослідниця також відзначає манеру оповіді, яка будувалася на основі фольклору і на широкому використанні інтонацій та характерних зворотах живої народної мови.
У роботі „Селянство в українській дожовтневій літературі” М.С. Грицюта говорить про те, що І.С. Нечуй-Левицький в оповіданні „Баба Параска та баба Палажка” виступає як незрівнянно обдарований гуморист. В класичних монологах двох жінок він висміює приватновласницьку психологію, забобони й передсуди, породжені одвічною селянською темнотою. Нечуй-Левицький розпочав всебічне вивчення життя народу, прославив і опоетизував його позитивні сторони та показав негативне в побуті, поведінці, психології селян.
Також дослідник зазначає, що письменник виступає у своєму творі не тільки як прихильник селянина, але й суворий, справедливий суддя. І.Нечуй-Левицький не обмежується лише співчуттям знедоленому селянству, розкриттям його важкої долі, піднесенням позитивних сторін його життя. Дальше завдання він бачить у показі і негативних рис психології людини з народу, ураженої приватновласницькими стосунками. Час вимагав від письменника зображення селянства всебічніше, таким, яким воно було тоді насправді.
У роботі „Іван Нечуй-Левицький” Р.Г.Іванченко не менше звертає увагу на проблему комічності оповідання, відзначає новаторство І. Нечуя-Левицького. На думку дослідника, письменник висміює мізерність стосунків між сусідами на селі і при цьому використовує прийом стилізації оповідача, що наближає І.Нечуя-Левицького до М. Гоголя.
М.Л. Мандрика у своїй праці „З цілющих джерел єднання (І. Тургенєв і І. Нечуй-Левицький)” говорить, що І. Нечуй-Левицький захоплювався творами О. Пушкіна, М. Гоголя, І. Тургенєва, М. Чернишевського, М. Сал тикова-Щедріна, Г. Успенського, Д. Писарєва та ін. Творчість І. Тургенєва мала певний вплив на формування письменницького хисту І. Нечуя-Левицького.
На думку Р.С.Міщука, Нечуй-Левицький з’ясовує причини „здеморалізування та упадку личності... дорогою фізіологічного та паталогічного аналізу». Це питання він розглядає у своїй роботі „Індивідуальні стилі українських письменників ХІХ – початок ХХ століття”. Він зауважує, що письменник не ідеалізує своїх героїв, показує як добрі, так і злі сторони людського життя, показує, як ворожа дійсність відлунює в психічних проявах, емоційних реакціях особи тощо. Саме тому, на думку
Міщука, Нечуй-Левицький доступними йому засобами значно глибше, у порівнянні із своїми українськими попередниками, розкриває внутрішній світ своїх героїв, зокрема бабів Палажки та Параски.
Письменник органічно поєднує у оповіданні драматичне і смішне, виражає оптимістичне світовідчуття. „Живописна” манера письма І.Нечуя-Левицького яскраво виявилась у створених ним портретах, які давали читачеві перше уявлення про людину, свідчили про внутрішні переживання. Вбачаючи у живій мові народу і поетичність, і динамічність, „живий, іскряний” лад, Нечуй-Левицький пильно ставиться до мови власного твору. Саме на манеру оповіді найбільше звертає увагу дослідник.
Ще в одній своїй роботі „Про гуманізм творчості І. Нечуя-Левицького” Р.С. Міщук звертає увагу на конфліктність ситуації, яка склалася у бабів Палажки та Параски. Він зазначає, що у творі, де читача зацікавлюють шпаркі діалоги, яскраві комедійні ситуації, присутнє прагнення автора дати самовикриття персонажами своєї людської сутності – в чомусь обікраденої чи безмірно самолюбної, яка женеться за примарним багатством. І.Нечуй-Левицький усвідомлював необхідність донести до читача болісну правду про бездуховне існування „середньої” людини.
С.Я.Єрмоленко, Л.О.Пустовіт, Л.О.Савицька, Н.Г.Сидяченко у своїй роботі „І. Нечуй-Левицький: портрет, пейзаж” найбільше звертають увагу саме на ці характеристики. При цьому вони майже нічого не говорять про основні проблеми, які підлягають нашому розгляду, а саме манеру оповіді, комічне та конфлікт.
Праця „Витоки стильової манери видатного прозаїка” В.Т. Середи розповідає про те, що, спираючись на досвід попередників, на неоціненну скарбницю українського фольклору, І.Нечуй-Левицький прагне якнайповніше охопити українське суспільство в живих типах і картинах. Об’єктом літератури, вважає І.Нечуй-Левицький, мусить бути передусім народ, селянство у всій його національній та місцевій різнобарвності.
О.О.Чехівський розглядає проблему комічності оповідання „Про бабу Параску та бабу Палажку” у праці „І. Нечуй-Левицький – гуморист” він зазначає, що гумор І.С. Нечуя-Левицького має безсумнівну життєву, реальну основу, але він також тісно пов’язаний з фольклором і з літературною традицією. Сам письменник засвідчив, що витоки його сатири і гумору – у невичерпній гумористичній творчості українського народу і глибоких надрах традицій української (І.П.Котляревський, Г.Ф.Квітка-Основ’яненко) та російської літератур.