Юліуш Словацький в оцінці Івана Франка (стр. 3 из 4)

Спіть, бо минулася ваша пора!

О, ви жили колись тут в Україні.

Поки земля не взяла вас сира!

Ви жили вчора, ми живемо нині.

Якщо порівняти перший твір Ю.Словацького “Українська думка” з поемою “Змій”, то можна легко переконатися, що наївне захоплення Україною змінювалось в поета на свідоме, політично вмотивоване ставлення до неї. У першому творі – козак Рунько – сентиментальний парубок, якому призначено лише ридати, який ще зрештою накладає на себе руки. А в поемі ”Змій” вже постають інші козаки, войовники і месники, свідомі свого національного покликання.

Україна була для поета не лише предметом його історичних пошуків і досліджень, вона дала йому головний мотив для розуміння християнської моралі і концепції самого Бога. У поезії “Гімн”, написаній на початковому етапі його творчості, кожна строфа закінчується печальною нотою: “Боже, сумно мені”. Це і скарга на людське безсилля, на байдужість вищої духовної сили до несправедливих порядків на землі. Образ Бога – образ духу, що не вміщується в життя людини. Він – тільки свідок, а не суддя людських вчинків. А той Бог, що явився йому серед українських степів, - зовсім інший.

Це Бог не хробаків, не того тіла,

Що нишком під ногами проповза,

Він любить птаха широчезні крила,

Біг коней гуркітливий, немов гроза,

Вогнем він пише, кличучи до діла.

Його вблагає чин, а не сльоза,

Перед костьольним згублена порогом –

Ниць перед ним паду, бо він є Богом!

У творах Юліуша Словацького прочитується “українська самостійність”, якої він вимагав від свого земляка. Та самостійність не лише творча, а має в собі дух політичного мислення. Поет дійшов не лише до чіткого розуміння національної окремішності України, але й до пророчої візії майбутньої української держави.

Якщо додати всі висловлювання Юліуша про Україну до пророцтва, яке він висловив у поемі “Вацлав”, то створюється враження, що його “українська самостійність” сягає Шевченкового рівня.

Виявом симпатії до України взагалі й, зокрема, до постаті І.Мазепи є один із найкращих творів поета про легендарну молодість українського поета. Мазепа завжди був для московської імперії джерелом клопотів, “зрадником народу”, затятим ворогом Петра І, помічником польської шляхти... Українські радянські літературознавці як вогню бояться аналізувати п’єсу Ю.Словацького “Мазепа”, бо саме ім’я героя вимагало відхрещуватися від цієї особи і цієї речі. Твір взагалі розумівся як такий, що не має нічого спільного з Україною, а сам Мазепа є “ловеласом і кмітливим пажем польського короля”.

Але поет добре знав про кого пише. Мазепа в Ю.Словацького – насамперед представник козацтва. “Я син козацький, я вмію битись!” – говорить про себе той королівський паж, який крім того вміє боронити ще й слабших за себе. Точно про це сказала Аліна Ковальчикова, польська дослідниця творчості Ю.Словацького: “Мазепа, оповитий славою хитрого звідника, виявляє мудрість, благородство серця”.

Шедевр польської драматургії “Мазепа” сприймається як пророчий епізод із життя видатного державного мужа.

Грандіозна за масштабами і глибиною проникнення в історію, найреалістичніша з усіх романтичних візій Юліуша, поема “Беньовський” дає найбільше матеріалу для розуміння того, яке місце займає Україна в поетовій свідомості. Україну сприймав поет як приспане, але не мертве гніздов

”я свободи. Поет говорить, що Україна не знає куди рухатися: йти з поляками – чи дорогою Б.Хмельницького. Ю.Словацький розумів драматизм цього питання, який поглибився, коли Польща, вслід за Україною, втратила свою незалежність. Але у його творі “дух старої матері України” постійно зустрічається з “духом матері Польщі”, але між ними уже існує якась межа, непереборний конфлікт:

О, мати Польще! Ти давно не чула

В степах такого дикого волання.

Після звернення до матері – Польщі, поет звертається до “найбільшої, найсумнішої”:

Моя вітчизно давня! Я стою

В твій смертний лик вчарований без тями;

Ти зваблювала молодість мою

На давній шлях сумний між цвинтарями,

Вже інші про будущину твою

Співають! Я мов сторож між хрестами...

Мов журавель в руках своїх тримаю

Своє камінне серце, о, мій краю...

Нам необхідно згадати ще один чудовий твір Ю.Словацького. Це “Срібний сон Саломеї”, “драматичний романс”, як назвав цю річ сам поет. Це надзвичайно важливий твір для розуміння феномену, який називається українським патріотизмом Ю.Словацького. У ньому поет висвітлює ті ж події, які стали основою для “Гайдамаків” Т.Шевченка. Гостра критика в обох творах спрямована на польську шляхту.

“Срібний сон Саломеї” – оповідь про жорстокі діяння українських повстанців-гайдамаків і про ще жорстокіші дії польських магнатів. Рейментяр Стемповський наказує облити смолою козака Семенка, підпалити і вести його, як живу свічку.

Але й гайдамаки не кращі. Немає великої різниці між сценами вбивства дітей Гонти і замордування дітей пана Грущинського. Можливо, в Т.Шевченка жорстокість показана із більшою експресією, бо батько ріже сам своїх синів, а польських дітей вбивають колії. Однак твір Юліуша є більш вимовним, бо злочинства поляків звершуються на тлі їх цілковитої байдужості до кривавої вакханалії. Один лише Пафнуцій, людина релігійна, глибоко переживає трагедію, говорячи:

Не буде України, ох, не буде!

Бо люди ці потнуть її мечами,

І, квітів польних, що цвітуть ночами,

Ох! Ох! Кінець – погибель Україні!

Бо звитися на могилах шляхетські знамена

повинні.

Пафнуцій закликає до покаяння, а проповідником, пророком українського примирення і поєднання виступає старий лірник Вернигора, який вірить у те, що польські магнати будуть покарані за кривди, завдані українському народові.

У драмі “Срібний сон Саломеї” – не має ні революційної агітації, ні прямої апологетики ідеї революції, автор хоче лише осмислити криваве революційне повстання. Твір завершується ідеєю християнського примирення.

3 Юліуш Словацький в українських перекладах та дослідження творчості поета

З цілого ряду причин трапилося так, що творчість Юліуша Словацького і за його життя, і протягом довгих десятиліть після смерті не була на стільки відомою, як творчість А.Міцкевича. За життя про нього часто говорили, як про нещасливого, в’їдливого і заздрісного “антагоніста” А.Міцкевича, ніж як про великого поета.

“Відкрито” Ю.Словацького було десь в 60 – 70 рр., причому як зазначив автор першої грунтовної монографії про Юліуша Антоні Малецький (1866 р.), відкритий він був саме польською революційно настроєною молоддю. На Україні, особливо в Галичині, твори Ю.Словацького були вже відомі за його життя, однак перші переклади українською мовою з’явилися досить пізно – в 70-х рр. Іван Верхрацький, видаючи у 1876 р. свій переклад “Батька зачумлених”, посилався на високу оцінку цієї поеми в монографії Малецького, дослідження, яке в свою чергу сприяло поширенню слави поета. Перу Верхрацького належить переклад ще однієї поеми Ю.Словацького – “В Швейцарії”. Однак тепер, його переклади мають хіба що історичне значення, оскільки, як зазначив Іван Франко “переклад поеми “В Швейцарії” Верхрацький визначається браком поетичного чуття й таланту, а також неприродною мішаниною та ще більш незугарною мовою”. Та все ж таки саме ці переклади надовго визначили коло творів польського письменника, якими особливо цікавилися на Україні.

Так у 1890 р. поему “В Швейцарії” відтворив В.Кольба, у 1907 р. уривки з неї друкує “Молода Муза”, поему “Батько зачумлених” у 1909 р. перекладає В.Щурат, а в наступному, 1910 р. – С.Твердохліб. Звичайно перекладаються і інші твори поета – у 1909 р. з’являється “Ангеллі” (переклад Стебницького); трохи згодом – перша дія ”Мазепи” (переклад Вороного), революційну лірику періоду повстання 1830 р. відтворює Старицький.

Вибір поезії для перекладу був не випадковий. В 70 – 90-х рр. українського читача навряд чи міг здивувати ранній Словацький – доба романтизму у нас була вже позаду, а увага перекладачів зосереджувалася здебільшого на реалістичних творах.

Перекладом творчості Ю.Словацького займався Д.Павличко. Твори Юліуша, для якого Україна “була символом того, що нематеріальне, духовне й вічне”, в інтерпретації Д.Павличка – шедеври перекладацького мистецтва.

Виявляючи власну індивідуальність Д.Павличко не “українізує” польські тексти, не підганяє їх під власні смаки й уподобання, а увиразнює, робить образи більш чіткіші й доступніші. Він шукає відповідників не так на рівні лексики, як на рівні смислово-емоційного насичення образу.

Для прикладу варто навести окремі строфи інтерпретації поезії Ю.Словацького Павличком і Нарубіною. Не важко переконатися, що переклад Д.Павличка звучить органічніше і ближче до оригіналу.

Jezeli kiedy w tej mojej krainie,

Gdzie po dolinach moja Ikwa plynie

Gdzie gory moje blekitnieja mrokiem

A miasto dzwoni nad szumnym potokiem.

Якщо колись у тій моїй країні,

Де котить Іква хвилі по долині,

Де пасма гір блакитніють над мроком,

А місто дзвонить над шумним потоком.

(Переклад Д.Павличка).

Якщо ти будеш у моїй країні,

Де котить Іква хвилі свої сині,

Де гори пнуться у блакить високу,

Де дзвонить місто над сріблом потоку.

(Переклад Є.Нарубіної).

Д.Павличко починає переклад словами, суголоснішими з думкою самого автора, він не вдався до трансформації і не змінив рядка, як це бачимо у Є.Нарубіної.

Також Д.Павличком був здійснений переклад “Години думки”, уривків з поеми “Вацлав”, присвячених українській тематиці та з поеми “Ангеллі”.

Чи не найбільшу трудність у перекладі становить “Ода вільності” повна неясних, символічних образів, алегорій, натяків і недомовлень. Перекладав “Оду” Микола Бажан, як окремі, але міцно зв’язані між собою частини одного цілого. В першій картині домінує образ ангела, символу справедливості, який розправив свої крила над повсталою католицькою Польщею. Не відступаючи від оригіналу М.Бажан і в подальших розділах має на увазі образ божества, як втілення рівності і свободи. Іноді М.Бажан вдається до підсилення оригіналу, маючи на увазі пізніші антипапські та антиватиканські виступи Ю.Словацького. Так постає “образ духа неволі”, який “гордою стопою топче трони”, хоч і гнеться “під тягарем кривавої корони”.