Певно, саме неординарний характер творчості привернув увагу чекістів до молодого поета, як і його незалежна вдача та приналежність до запідозреного в нелояльності «Марсу». А втім, під підозрою була вся українська інтелігенція. У всякому разі, інкриміновано Багряному його ймовірні погляди, як видно з його «Свідчень про свою контрреволюційну діяльність» (назву таким документам давали самі чекісти), що їх вперше опублікував у «Літературній Україні» (від 6 лютого 1992 року) дослідник творчості Івана Багряного Олександр Шугай. У цих зізнаннях Іван Багряний так викладає свої «ще не зовсім сталі» переконання:
1) «Я мушу працювати для української культури насамперед і твори мусять бути національними не тільки формою, а й змістом. Я — український письменник» [2;6].
2) «Національну політику розв'язано не досить вдало, вірніше, в цій справі багато перекручень, як-то: кепсько поставлено справу з українізацією, а коли про це говорити, закинуть в націоналізмі. Потім: російській культурі надається перевага й створено для неї кращі умови, за рахунок нашої російська культура домінує. Ми в неї в давній залежності» [2;6].
3) «В своєму культурному розвитку нам треба орієнтуватися на Європу, а не на Москву»...[2;6].
І ще: «Протягом 29—30, 31 та 32 pp. погляди мої змінилися лише в той бік, що стали сталішими та поширились на іншу ділянку нашої дійсності. Так, я вважав, що ми скривджені й економічно, що, мовляв, багато віддано, а мало за те маємо»...[2;6].
Неважко побачити, що, незалежно від того, чи це добровільні свідчення, чи вимушені, чи й самим слідчим писані, — вони відбивають настрої мислячої частини української інтелігенції, коло тем і уявлень, популярних в Україні 20-х — початку 30-х років, — і саме тих, яких боявся режим і яких дошукувалися репресивні органи.
Арешт і засудження не паралізували вольової вдачі Івана Багряного. Судячи з усього, він не був зляканою безмовною жертвою, а, наскільки це виявлялося можливим за різних ситуацій, вів ідеологічний і психологічний двобій із своїми переслідувачами — слугами системи (відлуння якого — і в пізнішому романі «Сад Гетсиманський», де вгадується й особисто пережите), тікав із заслання, дістав новий строк. Взагалі, все його життя сповнене дії, ризику і драматичних пригод, що відбилися і в його творчості. Тут треба згадати і про фатальну недугу — туберкульоз легенів, — яку він дістав чи то в тюрмі, чи то на засланні і яка переслідувала його до останніх днів, укоротивши віку.
Вийшовши на волю в перші дні війни, опиняється під німецькою окупацією, намагається віддатися національно-культурній роботі, але, не бачачи умов для цього і пересвідчившись у геноцидному для українського народу характері фашистського «визволення», знаходить шлях до українського підпілля, в якім працює в його референтурі пропаганди, пишучи пісні, статті, малює карикатури та плакати, бере участь у створенні Української Головної Визвольної Ради (УГВР) та у виробленні програмових документів, зорієнтованих на об'єднання всіх незалежницьких сил та подолання впливу тоталітарних і авторитарних ідеологій, на поворот до демократичної політичної концепції.
В еміграції, живучи переважно в Німеччині, Іван Багряний виявив велику творчу енергію в широкому інтелектуальному і громадянському діапазоні — як поет, романіст, публіцист, політичний мислитель і діяч, організатор політичного життя. З-під його пера виходили поезії, частина яких об'єднана в збірці «Золотий бумеранг» (1946; ця збірка дала підставу Ю. Шереху-Шевельову поставити ім'я автора поряд з Уласом Самчуком, як двох найвидатніших письменників української еміграції); романи «Тигролови» (1944, друга редакція — 1946—1947), «Сад Гетсиманський» (1950), «Огненне коло» (1953), «Антон Біда — герой труда» (1956), «Буйний вітер» (1957), «Людина біжить над прірвою» (1965), п'єси «Морітурі», «Генерал», «Розгром» та інші твори.
Однією з головних тем творчості Івана Багряного було викриття системи більшовицького терору, показ жорстоких і підступних методів роботи каральних, органів — тут він використав багатий матеріал особистих вражень. Його роман «Сад Гетсиманський» був чи не першим твором емігранта з СРСР, який розповів правду про жахливий катівський механізм більшовицької влади. Юрій Шерех-Шевельов назвав його «справжньою енциклопедією радянської політичної в'язниці» і спростував тезу про Солженіцина як першовідкривача цієї теми: роман Багряного з'явився набагато раніше за твори останнього. Критик говорить про «разючу подібність» «Саду Гетсиманського» і «Архіпелагу ГУЛАГ» (попри більшу масштабність останнього), а водночас зауважує, що «брак сприятливої кон'юнктури 1950 року супроти 1970 і класичне українське невміння виходити поза своє гетто спричинилися до того, що роман Багряного не здобув і одної тисячної частки тієї популярності, якої осягла документальна епопея Солженіцина» [3;218].
І все-таки саме романи Багряного — «Тигролови» і «Сад Гетсиманський» — стали тими, що були перекладені англійською та деякими іншими мовами і здобулися на певний резонанс на Заході.
Багатьма європейськими мовами був перекладений і його памфлет «Чому я не хочу вертатись до СРСР?», що мав великий розголос серед української еміграції та у світі. Це — один із шедеврів багатогранної і темпераментної публіцистики Багряного, яка збагатила скарбницю української політичної думки та історію визвольних змагань, — до неї і звернемося далі.
Памфлет «Чому я не хочу вертатись до СРСР?» був відповіддю на облудні заклики радянської пропаганди і на безсоромні дії західних урядів, які сприяли насильницькій репатріації біженців до СРСР — прямо в концтабори. Це була відповідь патріота України, який хотів використати становище емігранта — перебування у вільному світі — для боротьби за її свободу. Це був і гіркий Докір західній громадськості, яка в більшій своїй частині сліпо не помічала трагедії мільйонів жертв більшовизму або й, загіпнотизована сталінською пропагандою, вороже ставилася до втікачів з СРСР, як до нібито фашистських «колабораціоністів».
У цьому памфлеті Багряний, зокрема, писав:
«Для європейців і для громадян всіх частин світу (крім СРСР) дивно й незрозуміле, як-то може людина утікати від своєї Вітчизни і не хотіти вертатись до неї. То, мабуть, великі злочинці, що бояться кари за свої великі гріхи перед своєю Вітчизною?
Мабуть тому до нас ставляться з такою ворожістю.
Дійсно, тут є чому дивуватися для тих, для кого слово «Вітчизна» наповнене святим змістом. Що може бути милішого за Вітчизну, за ту землю, де родився і ходив по ній дитячими ногами, де лежать кості предків, де могила матері.
Для нас слово «Вітчизна» також наповнене святим змістом і, може, більшим, як для будь-кого іншого. Але не сталінська «родіна». Мені моя Вітчизна сниться щоночі. Вітчизна моя, Україна, одна з «рівноправних» республік у федерації, званій СРСР. Я не тільки не є злочинцем супроти своєї Вітчизни, а, навпаки, я витерпів за неї третину свого життя по радянських тюрмах і концтаборах ще до війни.
Вона мені сниться щоночі, і все ж я не хочу нині вертатись до неї.
Чому?
Бо там більшовизм.
Цивілізований світ не знає, що це значить, і може навіть не повірити нам. Та, слухаючи нас, мусить поставитися до того уважно» [2;7].
І далі, розповівши «страшну правду про тамтешній світ», Іван Багряний закінчує свій пристрасний памфлет — заклик до людської совісті й розуму — такою відчайдушною пропозицією:
«Людині, що виросла в нормальних людських умовах, тяжко повірити у все, що діялось там, на одній шостій частині світу, за китайським муром.
Нам світ може не повірити. Добре!
То нехай нам влаштують суд. Нехай нас судять, але в Європі, перед лицем цілого світу. Нехай нас обвинувачують, у чому хочуть, але нехай нас судять представники цивілізованого світу. Всі оті сотні тисяч нас, утікачів від більшовизму, сядуть на лаву підсудних.
Нехай нам влаштують суд.
Але на такий суд Сталін не піде!
Ми того суду не боїмося, але він його боїться — «сонцюподібний», «батько народів», «наймудріший з мудрих», «найдемократичніший з демократичних» боїться такого суду, бо то був би суд над ним і над цілим більшовизмом»...[2;8].
Полум'яний памфлет Івана Багряного, його пристрасна розповідь про страждання українських робітників, селян, інтелігенції (як і інших народів) у більшовицькому «раю» та про свої власні поневіряння — стає в 40-і роки одним із тих документів, які допомогли змінити ставлення західної громадськості до проблеми «переміщених осіб», — а водночас це був і початок деміфологізації сталінського режиму.
Разом з Г. Костюком, С. Підгайним та іншими Багряний створив Українську революційно-демократичну партію (УРДП), яку очолював від 1948 р. до своєї смерті в 1963 р., та був ініціатором створення Об'єднання демократичної української молоді (ОДУМ).
Іван Багряний поєднував ідею національного визволення України з ідеями соціальної демократії та соціальної справедливості. Основною силою визвольного руху в Україні він вважав робітників, селян, трудову інтелігенцію. У цьому він був близький до Микити Шаповала — діяча і теоретика українських соціалістів-революціонерів у першій третині XX століття.
Послідовно поборюючи те, що він інтерпретував як кастовий характер деяких відламів українського націоналізму та відповідні елітарні теорії, Іван Багряний натомість стверджував, що «носієм української національної ідеї є нині не каста, не клас чи якась спеціальна група, а український народ» [2;8]. Проте на відміну від своїх опонентів, які також залюбки оперували поняттям «український народ», він зупиняється над соціальним змістом цього поняття: «Робітничо-селянська сьогоднішня Україна має відмінну соціальну структуру, відмінні передумови, що зумовлює наповнення національної ідеї відповідним змістом, отією «своєю правдою» [2;8]. Та «своя правда» виходить від першоджерел — від інтересів цілого того народу і ставить ту народну правду, «смердівську» правду, що дуже мало має спільного з кастовою правдою ідеологів «Націоналізму».