Вступ
1. Літературна спадщина Івана Багряного
2. Публіцистика Івана Багряного
3. Мова творів Івана Багряного
3.1 Дієслівна синоніміка у прозових творах Івана Багряного
3.2 Кольористий епітет як ознака тоталітарної доби
Висновки
Список використаної літератури
Дослідженням даної теми займалось багато літературознавців, а в даній роботі використані дослідження і досвід роботи з даної теми таких літературознавців: Ю. Шереха, М. Братусь, І. Дзюби, Г. Багряної, А. Гак, Д. Нитченко, Г. Костюк .
Як публіцист, І. Багряний написав сотні різних статей, переважно для газети, яку він започаткував і довгий час редагував у Новім Ульмі в Німеччині — «Українські вісті», де він викривав систему російсько-комуністичного терору й намагання поневолити, зрусифікувати і обезкровити українську націю. Його перу належить також цілий ряд відомих і популярних пісень та маршів (які створено в pp. 1946—1956), що їх окрилив музично Григорій Китастий, а саме: «Вставай, народе», «Пісня про Тютюнника», «Марш Україна» («Чорними хмарами вкрита руїна»), «Гімн української молоді» («Вперед, сини народу») — гімн Об'єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ), «Марш української молоді» («Ми об'їхали землю навколо») — марш ОДУМу, «Марш поляглих», «Нема тої сили» та ін.
Іван Багряний є єдиним українським письменником на еміграції, що дістав ширше розголошення своєї творчості серед чужинецького світу. Його «Тигролови» вийшли в США, Канаді та Англії в англійській мові. Цим твором був зацікавлений навіть американський Голлівуд, щоб накрутити фільм. З англійського перекладу було зроблено переклад «Тигроловів» на німецьку, голландську та данську мови, і вийшли вони в тих країнах кількома накладами. «Сад Гетсиманський», що рахується критиками за найкращий з його творів, був перекладений на французьку мову і виданий у Парижі. Герої творів Івана Багряного цікаві, життєрадісні, відважні і можуть бути зразком для наслідування для молодих людей. Кожний твір — це картина цікавої, хоч і жахливої, доби, яку пережив сам автор чи то в тюрмі, чи засланні, чи на «волі» в комуністичній системі.
Іван Багряний, як і його середовище УРДП, обстоював тезу, що кадри української національної революції та відновлення десять років Головою Української Національної Ради та віце-президентом УНР української незалежної державності перебувають не деінде, а тільки в Україні (УРСР), навіть у КП(б)У і в комсомолі. За ці думки він мав багато різних напастей і моральних ураз від своїх політичних супротивників у діаспорі та комуністів у Радянському Союзі.
Партію УРДП Іван Багряний очолював до своєї смерті. З рамени цієї партії був в екзилі. Останні п'ятнадцять років свого життя І. Багряний хворів на туберкульоз, який здобув, поневіряючись по тюрмах та засланнях Радянського Союзу. Помер 25 серпня 1963 p., маючи 57 років. Похований в Новім Ульмі в Німеччині. На могилі стоїть пам'ятник роботи Лева Молодожанина.
Найбільш популярним твором І. Багряного є роман «Тигролови». Написав він цей твір, перебуваючи в підпіллі та ховаючись від німецького гестапо в гірському селі у Галичині. Цей твір здобув першу нагороду на літературному конкурсі 1943 р. у Львові. «Тигролови» з'явилися вперше в журналі «Вечірня година» в Галичині в скороченому вигляді під назвою «Звіролови» 1944 р. Редагував їх і скоротив письменник Василь Чапленко, який без згоди автора змінив назву. В Німеччині, вже після війни, Іван Багряний відновив повний текст «Тигроловів» і його вперше видано в 1947 р.
Публіцистичні статті, доповіді, памфлети та рефлексії Івана Багряного, що є значною частиною його творчості та діяльності, друкувались у різних газетах та журналах діаспори під його прізвищем чи одним з багатьох його псевдонімів, чи як передові в газеті «Українські вісті» без підпису.
Народився Іван Павлович Багряний 2 жовтня 1906 р. в Охтирці на Полтавщині (тепер Сумщина) в родині муляра. Мати походила з селян із Куземена. Це село поблизу від Груні, біля якого народився відомий гуморист Остап Вишня, в тому ж Охтирському повіті. Вчився Багряний спершу в церковноприходській школі в Охтирці, а з 1916 по 1919 р. — у так званій Вищій початковій школі. З 1920 р. він уже навчається слюсарської справи в Охтирській технічній школі, але, не закінчивши, переходить до Краснопільської художньо-керамічної школи, яку закінчив у 1922 р.
1926 р. він вступає до Київського художнього інституту, але 1929 р. його звільняють за націоналізм.
Літературні здібності у Багряного виявились ще з дитячих років, коли він вчився ще в школі, де, маючи 11 —12 років, редагував шкільний, писаний від руки, журнал «Надія». Серйозніші твори він почав писати у 1925 p., друкуючи їх в журналах «Глобус», «Плужанин», «Всесвіт», «Гарт», «Кіно», «Червоний шлях», «Життя й революція» та інших. Початки його творчості позначилися впливами Шевченка та Глібова, як це він і сам зазначив.
Треба згадати, що в ті роки, зараз по визвольній боротьбі, українська стихія була ще досить сильна, редакторами по редакціях працювали часто українські патріоти, і Москва не мала ще того тиску й свавілля, що в пізніші роки.
На жаль, всі поезії та оповідання першого періоду не збереглися. Перша книжка поезій поета виходить 1927 р. у видавництві «Маса» під назвою «До меж заказаних». Сама назва говорить за себе, що автор хоче досягти в цій збірці заборонених меж. Справді, автор відразу привернув до себе увагу читача і своєю сміливістю, і свіжістю тематики, і майстерністю. У вірші «Канів», просякнутому болем за злидні, що панували навколо, поет, дивлячись на постать великого Тараса, ніби пізнає його журбу за нездійснені надії і запитує:
Чого хмурний, похмурий? Що жалієш?..
Що хутори задрипані німіють
І няньчать злидні, як в минулих днях...[1;11]
І поет в сатиричній формі висміює дійсність, кажучи, що «Ніяк гарба прогресу в рабськім поті не зрушить злиднів давнього раба» [1;11]. Так розумів І.Багряного і радянський критик Правдюк, який писав:
«Для розуміння настроїв поетових досить узяти вірш «Канів» — і, навівши цитати з вірша», критик пише: «Поет глузує з індустріалізації країни, бо це ж, мовляв, для нього «гарба прогресу». Сучасність, будівництво для Багряного тільки «новітній Вавилон», він намагається найти спочинок у минулому...» [1;11].
Вірш «Перепілка» написаний у 1926 р. у відомому Батурині, який під час війни Мазепи з Москвою, з Петром Першим, був спалений дотла, де москалі винищили все населення. Цей вірш повний глибокого ліризму, забарвлений українською символікою, але не позбавлений також заклику до боротьби і віри в перемогу, що характерне для всієї творчості Багряного.
Великою сенсацією, що радісно сколихнула літературні кола, а разом і обурила та розгнівала партійно-підлабузницьку критику, була поява небувалої ще досі книжки. Це була «Аве Марія», що вийшла з друку 1929 р. коштом автора в Охтирці. Діставши дозвіл на друк, який дав йому тодішній голова «Просвіти» Борис Антоненко-Давидович, автор поставив друкарям добрий могорич і за одну ніч невеличка книжечка, розміром 8 на 12 сантиметрів, була надрукована. На цій книжці, що мала 106 сторінок газетного паперу, було надруковано: «Видавництво «САМ». Це видання відразу було сконфісковане владою, проте із 1200 виданих примірників за кілька днів, доки до крамниць прийшов наказ влади про заборону, 90% видання покупці розхапали.
Після «Аве Марії» наступного 1930 р. виходить з друку у видавництві «Книгоспілка» віршований історичний роман «Скелька». Це назва одного села на Полтавщині. Цей твір, як автор розповідав, написаний 1928 р. в Охтирці, в батьковій хаті на Нижньо-Котелівській вулиці, 51, всього за 22 дні. Коли автор працював над цим романом, поринувши з головою в творчість і забувши про весь світ, його часто відвідували студенти Охтирського педтехнікуму. Вони, — казав Багряний, — мов повитухи при народженні дитини, разом з ним переживали, хвилювалися і допомагали ще й тим, що носили йому махорку. «Якби не ця махорка, — розповідав І. Багряний, — то може б я й не написав цієї книжки. Я не міг працювати, не куривши, а курив, як швець» [1;13]. Цю махорку І. Багряний і оспівав в одному місці у «Скельці»:
А все ж, як не кажіть, —
Благословен, хто вигадав махорку!!
Не легко змовчати про те, що бачив, що чув,
І я тримаюсь, міцно серце зборкав,
Щоб не сказати зайвого, не плачу й не кричу, —
Двадцяту пачку допалю і тихо закінчу,
І не зіб'юсь ніде в словах...
Благословен, хто вигадав махорку!
Така скупа на скарги і слова!
Обступить душу і не вийти з диму грому.
Неначе нянька, колисає і співа.
Десь сивим мохом болі накрива...
Гірка й «рачительна» махорка Наркомпрому! [1;14]
Тут хоч і не гостро, а скрізь бринить іронія над гіркою дійсністю. І коли рукопис читав у Головліті цензор єврей Наум Калюжний, якого теж ліквідували за націоналізм, то й тут вимагав від автора змін, щоб не так гостро звучав закид про безправність українського народу.
Загалом же у романі «Скелька» автор робить новий і великий крок вперед. Він продемонстрував тут не тільки вірність своїй клятві, висловленій в поемі «Аве Марія», а й показав мистецьку дозрілість. За умов підрадянської дійсності це була велика радість для читача і для літератури.
Весь роман насичений духом історії і боротьби проти Росії. Автор тут висловлює жаль, що Мазепа програв війну, розкриває царські заміри звести нанівець український народ. У творі зустрічаємо багато свіжих оригінальних образів, метафор, мистецьких засобів, що підносять роман до мистецької зрілості.
В середині 1932 р. Багряний подає до видавництва «Література і мистецтво» свій новий прозовий роман «Марево», але його посилають на рецензію не куди-небудь, а до ЦК партії, звідки твір повертається з негативною рецензією Барана, який знову закидав авторові різні ідеологічні збочення. Рецензія настільки була безнадійно гостра, що авторові не дали навіть копії, що дуже рідко траплялось.