Прояви цього “якобінства в поезії” І.Франко саме і знаходить у польському романтизмі. Типовим виявом такої поезії він вважає “Велику імпровізацію” Конрада з третьої частини “Дядів” Міцкевича. Особливість героя-поета А.Міцкевича в тому, що він ставить себе вище юрби, яка не може його зрозуміти. “Він, - пише І.Франко, - нещасний нещастям свого народу, цілого народу; як одиниця вибрана, він непомірно сильніше відчуває радощі й болі, він доступник народу, терпить за весь народ” (33, 290).
Як розумів І.Франко героя в романтичній літературі?
Протиставлення героя народові залишається, але набуває іншого змісту. Для нього характерна вже не погорда у ставленні до народу, а прагнення вивести його до щастя. Франко правильно розумів як прогресивність цієї ідеї, так і її обмеженість. Боротьба в ім’я народу, але без народу безплідна: “перемога виявляється неможливою без звернення до грунту, до основ суспільності, без підняття простого люду до боротьби” (34, 345).
Як відбувається в польській літературі поворот до нової тематики? Роздуми над цими питаннями проходять через усі статті Франка, присвячені польській літературі.
Свою увагу до Ленартовича І.Франко в статті “Польський селянин в освітленні польської літератури” пояснює тим, що саме він допоміг полякам заглянути глибше в душу польського селянина, подивитися на світ його очима, жити його життям; він навчив їх любити цього селянина, його щиру, здібну до поетичних поривів, радощів і глибоких смутків душу. Через 12 років у статті “Сучасні польські поети” І.Франко знову відмітив заслугу Ленартовича в тому, що його перші твори вносили справді новий елемент в польську поезію –“тон польської людської пісні” (39, 387).
Поезія Каспровича привертає увагу І.Франка тому, що “вперше польська громадськість повірила в можливість поезії, яка мала б народний характер і високу мистецьку вартість... Тони сільської ліри та сумовиті мелодії народної пісні прозвучали в поезіях цього поета таким могутнім, настільки новим і оригінальним відгомоном, що відразу відчувалася в них нова стихія” (32, 257).
Нарешті, і до поезії Марії Конопницької І.Франко звертається з цих же причин: “Конопницька, це передусім поетеса польського народу, чи, краще польського селянства. Селянин, земля, що його годує, польська земля, є сталим осередком світогляду, до якого зводяться всі її почуття і поетичні образи і від котрого вони набирають свого особливого освітлення і особливого життєвого подиху” (41, 375).
“Конопніцька вийшла із шляхетського польського роду. Вона одержала добру освіту, а велику нужду селянського життя й пазурі злиднів міського пролетаріату пізнала вперше крізь кришталеві шибки вікон польського дому. До ближчого пізнання цих жахливих сил дійшла вона під загальним опором своєї доби; її велике серце, чуттєве і вразливе на кожний біль, також входило в цей шлях...”
“Польській літературі здавна, ще з самих початків письменництва, жінка відігравала значну й корисну роль, однак тільки посередньо, як покровителька
й інспіраторка, що репрезентувала вищу культуру і зберігала традиції. Безпосередньо, як поетеса й письменниця, аж до останніх років ХІХ ст. не виявляла вона в літературі майже ніякої участі. У велику добу розквіту польської літератури, за часів поетичної трійці – Міцкевича, Словацького і Красінського, - на польському Парнасі також не бачимо хоч би одної чим-небудь більш помітної жінки... Тільки після того, як великі подвижники польської поезії спочили в гробі, в добу глухої реакції 50-х років, піднімає свій голос і польська жінка, домагаючись, ще напівсвідомо, свого права на співучасть у великій роботі на полі національного відродження...” (41, 376).
І.Франко зосередив саме особливу увагу в польській літературі на цих трьох митцях і зумів дати та пояснити різні оцінки їх діяльності в різні часи. В цьому плані особливо показовим є характеристика Ленартовича. Його суперечливе становище в польському літературному русі І.Франко пояснює тим, що він не зміг перебороти таких вузьких суспільних і релігійних поглядів. “Ленартович хоч і підглядів життя народу, хоч вслухався в народні пісні і відчув їхню чарівну мелодію, - ні своїми поглядами, ні тенденціями не сягнув поза виднокруг шляхетського середовища; на його гадку, чудова народна пісня повинна була служити інтересам шляхти...” (32, 258).
Для Івана Франка одного тільки звернення митця до народного життя зовсім не досить, щоб визнати його митцем демократичним. “Невичерпна любов до праці, тісний зв’язок між совістю і вчинками і сумний досвід перехідної доби, - великий запас віри в людей. Все це характерні риси верств живих, що бачать життя перед собою”. (36, 150). Така точка зору Франка на життя селян, і з цим критерієм він підходить до аналізу польської літератури.
З тим же критерієм підходить І.Франко і до поезії Каспровича. Каспрович не спромігся сповна показати цю позитивну сторінку селянського життя. “Йому не вистачило сил, - як пише І.Франко, - щоб дати повні і закінчені образи нового селянина.” Поглибити цю проблематику, сягнути в саму серцевину теми, Каспрович так і не зумів. І коли це побачив Франко, то остаточно підсумовує своє ставлення до його творчості в статті “Сучасні польські поети”.
Що стосується Конопницької, то на думку І.Франка, її поезія має спільні рими з поезією Ленартовича, але “ті ж звуки у неї бринять далеко глибшими і сумнішими тонами” (31, 69). Але хоча вона і має “ширший і глибший погляд на життя, ніж Ленартович”, І.Франко вважає, що Конопницька недостатньо знає життя народу. “Народна поезія, - пише він, - це тільки частина її творчості, тільки одна струна в її гуслях, зате в іншому місці вона є чистокровним епігоном шляхетського романтизму”. У 1889р. ставлення І.Франка до М. Конопницької змінюється. Він, широко висвітлюючи протиріччя в її творчості, відмічає тепер і позитивні риси в її поезії. І тільки вже в 1902 р., підсумовуючи все написане про поетесу раніш, І.Франко визнає, що “все завчене вона відкинула, іронія щезла, але смуток став більший, ширший. Польський селянин з його тужливою піснею, польський краєвид з його сумною монотонністю вросли їй в серце” (31,72). Зросла зрілість поезії Конопницької примушує Франка переглянути деякі попередні оцінки поетеси. Тепер вона – поетеса польського селянства, велике і важливе явище в розвитку польської літератури. І зараз, висловлюючи окремі критичні зауваження на адресу “Пана Бальцера”, Франко вважає цей твір “могутньою поемою”, а в усій поезії Конопницької не бачить жодної фальшивості.
Так, І.Франко бере найактивнішу участь у польському літературному русі, підтримуючи все прогресивне і заперечуючи все те, що заважало польським письменникам стати справжніми художниками народного життя.
Високо оцінював Франко творчість Е.Ожешко, Б.Пруса, М.Конопницької, але разом з тим він бачить, що життя кінця ХІХ століття ставить перед літературою нові завдання. Таке явище, як боротьба робітничого класу, на думку І.Франка, не знаходить в польській поезії „досить сильного і талановитого виразу”(39, 395). Не задовільняє його творчість “робітницької поезії” таких поетів, як Болеслав Чернівецький, Францишек Новицький.
Польська декадентська література зустріла надзвичайно рішучого ворога в особі І.Франка. “Містика і еротика, надмірне переоцінювання штуки і самих себе – се її головні оклики”, - писав І.Франко про декадентів. Саме тому Франко не бажав, аби їх твори популяризувались українською мовою. Коли А.Крушельницький переклав на українську мову один з творів польського декадента Пшибишевського, Франко виступив з невеликою заміткою в “Літературно-науковому віснику”, де сказав, що Пшибишевський прагне замкнутися у своє власне “я”. “Божевілля, тяжка духовна хвороба, се виразні признаки його писання, виразні особливо в тім неспокійнім і прудкім миготінню образів його уяви, в наглих перескоках із п’ятого на десяте, і в тім наскрізь хворобливім затісненню духовного кругозору, що змушує автора в цілім світі бачити тільки своє власне “я”,оборане і нічим не звидане” (39, 411).
І.Франко дуже критикував декаденство, бо вважав, що воно являє собою хворобливе явище, яке воскрешає небезпечні традиції індивідуалізму і відриває літературу від життя народу.
Також глибоко в цей час проникає в соціальну природу декаденства Леся Українка. “Воно, - пише Леся Українка, - пішло з Бодлера..., з реакції натуралізму, із загальної втоми часів Панами і всякого національного сорому Франції”. Леся Українка добре розуміла складність цього явища, народженого кризою буржуазного суспільства, зокрема французького.
Значну увагу приділяє вона відкриттю декаденства у польській літературі.
Те, що деякі польські письменники перейшли у табір декадентських митців і відійшли від своїх попередніх позицій, Леся Українка пояснювала втратою їх віри у можливість вибороти світле майбутнє, відривом від народних інтересів, згубним впливом містики.
Іван Франко і Леся Українка боролися разом проти цих декадентських теорій. Обидва революційні демократи часто зосереджували свою увагу на однакових проблемах, перебуваючи у різних місцях, відгукувалися на одні і ті ж питання.
Отже, підсумовуючи усе сказане, можна зробити висновок, що І. Франко насправді був прекрасним дослідником польської літератури. Він пристрасно боровся за демократизацію тематики, ідеалів і героїв польської літератури ХІХ ст., підтримуючи у ній усе передове і прогресивне. Важливим і оригінальним у концепції І.Франка є аналіз своєрідності героя в польському романтизмі, шукання зв’язків між революційним романтизмом і реалізмом і, нарешті, глибокий аналіз того повороту, який мав місце в польській реалістичній літературі другої половини ХІХ ст.
РОЗДІЛ ІІ ІВАН ФРАНКО ПРО ЮЛІУША СЛОВАЦЬКОГО
Чому ж творчість Ю. Словацького так зацікавила І.Франка, цього великого українського поета і митця, який був першим, хто насправді дав критичні оцінки творчості Ю. Словацького. У працях І.Франка дійсно міститься досить багато висловлювань про Ю.Словацького. Наприклад, “поезія Ю.Словацького мала важливий суспільний вплив, бо закликала народ до боротьби” (37, 113). “Сьогодні вже доведений і не викликає сумніву той факт, що в минулому Словацький зробив величезний вплив на ціле польське покоління, причому вплив не завжди позитивний, бо переважно діяв на уяву читача і підносив її. І все ж його поезія, як це доведено такими критиками, як Шуйський, Тарнавський і Малецький, має крім великої літературної вартості, також немале історичне значення, як фактор розвитку польської громадськості” (38, 427).