Світову літературу XX століття неможливо уявити без великого німецького письменника Томаса Манна. Його кращі романи та новели належать до найвищих художніх досягнень.
Критики, відзначаючи недостатню соціальну значимість його творів, писали, наприклад, що у більшості своїх романів ("Чарівна гора", "Йосип і його брати", "Доктор Фаустус") Томас Манн залишається в колі культурно-історичних і психологічних проблем. Філософським і естетичним спорам, що ведуть його герої, письменник прагне надати епічного розмаху, не зважаючи на те, що доля історії формується не тут, не в цьому вузькому світі, де люди не діють, а міркують. Але письменник щиро й чесно прагне розібратися в тому, що відбувається, він болісно шукає відповідей на животрепетні питання сучасності й у першу чергу на питання про долі культури. У цьому цінність його творчих пошуків".
Томас Манн на такі критичні зауваження відповідав: "Соціальне - моя слабка сторона - я це знаю. Знаю я також, що це суперечить художньому жанрові романа, що вимагає соціального... Метафізичне для мене незрівнянно важливіше... адже роман про суспільство сам собою стає соціальним... ". Метафізикою при цьому письменник називав аналіз духовних взаємин і духовних якостей людей. Так що його романи не були соціальними в сенсі критичного реалізму чи соціалістичного реалізму, але вони були соціальними по суті - так вони досліджували глибинні стосунки людей у цьому світі.
Томас Манн ввійшов у літературу в ті часи, коли в ній переважав декадентський вплив, коли значне місце посіла антигуманістична проповідь Ніцше, коли оспівували смерть, тримали орієнтацію на реалізм і висували на перший план "чисте мистецтво". Найбільш модним словом було "модерн", тобто - сучасний, новий.
Його інтерес до психоаналізу, романтизму, навіть до мистецтва та музики, були окремішніми моментами на тлі його служіння бюргерству. Бюргерство - основна тема його творчості. І якщо часом у його творчості бюргер і художник вступали між собою в конфлікт, кінцева правда для Томаса Манна була на боці бюргера, справжньої інтелігентності. Саме в той рік, коли молодий автор писав перші свої новели (1894), він познайомився з творами Ніцше, і знайомство це виявилось дуже важливим і взагалі для його духовного розвитку, і зокрема для тематики й стилю ранніх його новел. Чим приваблювала юнака філософія Ніцше? Протестуючи проти брехливої моралі буржуазного суспільства та проти немічного, позбавленого значних ідей декадентського мистецтва, вона сама була махровою квіткою декадансу, отруйною, як показав досвід двадцятого століття, квіткою, що була позбавлена позитивної, цілісної ідеї, називаючи істину, справедливість усього лише втішливими ілюзіями людства, убачала єдине виправдання для життя, котре не визнає моралі і є безжалісним, утім, представляючи собою явище естетичне. Чим приваблювала філософія Ніцше? Протестом, але не тільки цим. Людині, котра побачила на прикладі своєї родини, що ланцюг бюргерських чеснот не такий уже й непорушний, імпонувала рішучість, з якою ця філософія протиставляла мораль і життя. А крім того, для юнака, уже, судячи з його перших новел, який зіштовхнувся з жорстокістю життя в сфері, що посідає у свідомості людей його віку особливо велике місце, одкровенням було саме це переконане протиставлення моральності ідеї вищої, безжалісної "правоти буття". Але любов молодого Томаса Манна до філософії Ніцше була, при всій її проникливості, любов'ю без довіри. "Я майже нічого не приймав у нього на віру, - писав він, згадуючи про ті часи, - і саме це надавало моїй любові до нього глибини". Зміст цього визнання, як ми побачимо згодом, яснішає при знайомстві з першими кроками Томаса Манна в літературі - новелами, написаними в дев'яностих роках, хоча імені Ніцше в цих новелах ми не знайдемо. Т Манн відкрив себе ще раніше, ніж Ніцше, і це відіграло найважливішу роль у формуванні його уявлень про зразок художньої форми.
Багато художників ішли від життя в цей світ нібито передового мистецтва і гинули назавжди для мистецтва щирого, глибокого й вічного. Треба було мати талант досить мужній, щоб не спокуситися, не втратити з свого пильного художницького зору реальну дійсність. Томас Манн таким талантом володів. До того ж у його становленні як видатного письменника йому допомогла велика російська література. Він вивчив досвід Гончарова, Тургенєва, Л. Толстого.
Характерними ознаками творчого стилю видатного письменника Томаса Манна була несквапність розповіді та дуже детальний опис власне процесу осягнення розумом дійсності, що сполучалися з аналітичним підходом, елементами іронії та емоційністю. Бачимо ми всі ці ознаки й у новелі "Маріо і чарівник".
Томас Манн описував зіткнення ідей, а не тих реальних сил, що стояли за ідеями. Наслідок цього - певна умоглядність його художніх творів. Але інший наслідок такого "лабораторного" методу, такої звички розумового художника оперувати ідеями, показувати їх образно, через конкретні ситуації, відкриваючи читачеві глибокі психологічні взаємозв'язки ідей, - це підвищена чутливість Томаса Манна саме до їхніх взаємозв'язків, його уміння побачити часом хитку межу між красою і жорстокістю, мистецтвом і варварством, щирим поривом і низькою демагогією.
Школа, що її пройшов письменник, допомогла йому рано, задовго до того, як Гітлер прийшов до влади в Німеччині, побачити, який небезпечний, згубний для Європи, для людства є дурман фашистської ідеології і відстала пасивність, що потурає цій ідеології. У цьому сенсі його "лабораторний метод" загартував письменника для боротьби проти фашизму. Поясненням і підтвердженням сказаного може слугувати новела "Маріо і чарівник", написана в 1929 році.
Сюжет новели можна переказати кількома словами: подружжя з дітьми приїздить на курорт у містечко Торре, де у них на очах Маріо вбиває гіпнотизера під час виступу. Але саме особливості стилю Т. Манна дозволяють письменникові зробити з такої майже незначної події складну картину передвоєнної доби в Європі.
Як завжди, дуже детально письменник змальовує саме містечко та подробиці, що на перший погляд не мають відношення до самого сюжету. Але це не так - Т. Манн створює моральний портрет того суспільства, де вже на чистому небі відчуваються ознаки майбутньої грози, де панує брехня, лицемірство та накопичується ненависть, і навіть діти, що зазвичай легко знаходять між собою спільну мову, вражені загальною хворобою. Письменник нічого не згадує про засилля пропаганди й агітації, яку потім публіцисти неодноразово порівнювали з масовим гіпнозом, але читачам не важко здогадатись, що саме через це "пляж був переповнений юними патріотами". Не обов'язково відверто висловлювати якусь думку - достатньо до неї підвести, що Т. Манн робить з великою художньою майстерністю.
Отже - нормальне буденне життя курортного містечка, в якому навіть "атмосфері не вистачало якоїсь чистоти, невимушеності", і коли восьмирічна дівчинка голенькою пробігає по пляжу, місцеві жителі ладні подати до суду: "цю свободу було сприйнято, як виклик", але при цьому заможнішим курортникам дозволено усе, наприклад, через їхні примхи можуть виселити з готелю тих, хто не належить до знаті.
"Ми не уявляли собі, як низько впала моральність у цій прекрасній країні, якщо тут можливе, більше того - не уникне таке повернення до ханжества і манірної чутливості", - каже письменник вустами героя новели, від імені якого ведеться розповідь.
На цьому тлі й відбувається катастрофа (саме так визначає характер події сам Т. Манн), більше того - її породжено цією атмосферою.
Так, вбивство гіпнотизера не сприймається як трагедія, навпаки, ця катастрофа здається схожою на звільнення від усього неприродного, від прихованого насильства над волею та душами людей, що далеко не один цей балаганний чарівник насаджував у цьому колись райському місці.
Чи можна дурити людей безкарно? Що буде, коли гіпноз закінчить ся? Ці питання мимоволі виникають ще до розв'язки, передчуттям катастрофи просякнута уся розповідь. те, що робить гіпнотизер на сцені, лише відвертіша форма задурення людей, що відбувається скрізь. Здається, немає межі влади однієї людини над іншою: навіть таке почуття, як кохання стає частиною вистави. Силою гіпнозу чарівник змушує Маріо повірити, що перед ним знаходиться його дівчина, й на розвагу глядачам поцілувати хлопця замість неї. Чи не за такою схемою почуття любові до власного народу спотворювали за допомогою пропаганди до необхідності служіння найжорстокішим режимам? Загіпнотизований Маріо вірить, що перед ним - його кохана, а ошукані люди вірять, що роблять щось заради щастя свого народу...
Але коли вплив гіпнозу закінчується, настає прозріння.
Жодна людина не любить, коли її не лише дурять, а ще й виставляють перед усіма на посміховисько. Важко знайти більше приниження. Тому Маріо знаходить лише одну можливість відновити почуття власної гідності - вбити гіпнотизера.
До події на виставі ми дізнаємось про цю людину небагато, відомо практично лише те, що він служить у Гранд-готелі, звідки викинули ні за що родину відпочивальників, але на відміну від інших службовців, що визнають лише владу грошей і сили, поводить себе як нормальна людина і навіть потоваришував з восьмирічною дівчинкою, яка мимоволі стала причиною великого скандалу. Інакше - ми знаємо лише те, що він не піддався іншій формі масового гіпнозу, що причарувала більшість мешканців Торре. Але цього достатньо, щоб зрозуміти: влада будь-якого гіпнозу обмежена, завжди знайдуться люди, що не схочуть миритися з облудою. Тому і вбивство більше схоже на героїчний вчинок, ніж на злочин. Гідність і розум Маріо виявляються знову сильнішим за гіпноз.
Він стає вбивцею - але й переможцем. Вбивство було для нього єдиним виходом. І не лише для нього - бувають злочини, які припинити можна лише застосуванням сили. Для того, щоб припинити інший, масовий гіпноз, теж потрібне знищення устрою, що його здійснював.