Отже, художній світ письменників з роду Косачів-Драгоманових, якому притаманні розімкненість на "іншокультурні" сюжетні схеми, відтворення життя вищих, аристократичних кіл суспільства, масштабність ерудиції та незбагненний у наш час почуттєво-етичний кодекс, має свої витоки у високій лицарсько-козацько-шляхетській культурі, в якій вони виросли і за максимами якої жили. У такому світлі "екзотизм" геніальної драматургії Лесі Українки отримує обґрунтоване пояснення і втрачає знак питання, бо виявляється цілком органічним втраченому високому пластові української духовності; а питання Олени Пчілки, "матері українського націоналізму", та М. Драгоманова, "космополіта", з якого ми розпочинали мандрівку генеалогічним деревом Косачів-Драгоманових, хоча і залишається тут не до кінця розв'язаним, однак підхід до його з'ясування стає імовірним, а водночас - переосмислення світоглядних настанов та "перепрочитання" художньої спадщини великого літературного роду, якщо вивести історичний вимір у сферу констант психології.
Психологічна складова. Необхідність вивчення психічного життя династії для розуміння її творчих здобутків очевидна так само, як і складність цього завдання. У зв'язку з фактичною відсутністю студій над "родинною" творчістю українське літературознавство досі не виробило спеціального підходу, який дозволив би аналізувати художню свідомість та психологічні імпульси творчого процесу не одного письменника, а їхньої групи, об'єднаної за ознакою кровного споріднення. Міру проблемності увиразнює ще й те, що психічні характеристики роду недостатньо досліджені самою психологією як науковою дисципліною, до якої літературознавство звертається за допомогою в подібних випадках. Тому в тих рідкісних працях, які присвячені хоча б частково "сімейній" творчості, дослідник переважно констатує наявність спільних психологічних детермінант, не заглиблюючись в їхню генезисну природу. Скажімо, Д. Донцов, аналізуючи "суміжність" художніх світів Олени Пчілки і Лесі Українки, виокремлює низку властивих обом письменницям душевних "настроїв": "боєва вдача", "відраза до пасивної моралі непротивлення злу", активний протестантизм, "суворий патетизм", однак не пояснює їхнього походження, через що виникає ефект "наслідку-без-причини". Тим часом "нерозуміння... всієї складності... династичної психології" веде, за І. Денисюком, до "викривленої інтерпретації" постатей її носіїв, а також до обміління психологічного аналізу створених ними літературних героїв.
Щоб уникнути цієї перспективи, слід, очевидно, розпочинати "династичні" студії abovo, тобто від аналітичної психології К. Юнга, яка обґрунтовує необхідне для цілісного вивчення складу династичної психіки поняття "колективного несвідомого" пропонує його структуралізацію: "Оскільки існують відмінності, які відповідають расі, роду чи навіть сім'ї, то існує також обмежена расою, родом чи сім'єю колективна психіка, що виходить за рівень "універсальної" колективної психіки". Тобто макросфера загальної психічної диспозиції має полі площинну будову, зумовлену органічним поділом суспільства на великі, середні та малі соціальні групи, які, акумулюючи свій досвід буття, створюють мікросфери колективного підсвідомого. Новий етап розвитку цієї проблеми з'явився в 1940-х pp. У працях засновника соціометрії, психодрами та групової психотерапії Я. Морено, який сформулював гіпотезу дихотомії "спів-свідомого" та "спів-несвідомого" в сім'ї і групі. На жаль, відомий психолог мало уваги приділив теоретичному осмисленню цього феномену, спорадичне пояснення якого знаходимо в його учнів. Зокрема, Г. Лейтц, коментуючи теорію ролей Я. Морено, зауважує: "Для обґрунтування випадків миттєвого "вживання" протагоніста в антагоніста і його здатності діяти в ролі останнього, які спостерігаються при обміні ролями, Морено висунув гіпотезу про common unconscious, спільне несвідоме, що обов'язково виникає в умовах тривалого контакту між партнерами". На думку дослідниці, джерело цього явища слід шукати у спільних усвідомлюваних і неусвідомлюваних станах учасників групи - висновок, який, вважаємо, можна сміливо проектувати на родину як об'єднання кровно споріднених людей, що характеризується спільним походженням та постійним контактом.
Цікаве для загального напрямку "династичних" студій також запропоноване Я. Морено образне поняття "соціального атома" - найменшої соціумної структури, яка охоплює індивіда й емоційно пов'язаних з ним людей: "Індивід народжується у вже визначеній системі, стосунків, що складається з матері, батька, бабусі і т.д. З нашим розвитком об’єм соціального атома постійно збільшується. Життя людей виходить зв'язками їх соціальних атомів за межі фізичної смерті. Людина продовжує жити через посередництво свого соціального атома після фізичної смерті. Людина помирає, коли припиняє існування її соціальний атом".
Сказане американським психологом окреслює долю багатьох визначних українських родин, зокрема Косачів-Драгоманових, яких радянська влада прирекла на забуття, послідовно винищуючи членів цієї сім'ї (арешти Олени Пчілки, М. Кривинюка, І. Косач-Борисової, К. Квітки, переслідування С. Драгоманова, смерть у концтаборах Ю. Борисова, Ю. Тесленка-Приходька, розстріл Д. Шишманова), однак так і не спромоглася витіснити їх у Лету, бо зіткнулася з шаленим опором родинної "взаємопам'яті", зразком якої є, без перебільшення, подвиг О. Косач-Кривинюк (відступаючи перед загрозами воєнного часу та можливих репресій, вона везла з собою за кордон родинний архів і ненадруковані шедеври інтимної лірики Лесі Українки, завдяки чому зберігся безцінний пласт української культури). У художньому вимірі для аналізу крізь призму феномену "соціального атома" надаються твори, у центрі яких - трагедія сім'ї ("Адвокат Мартіан", "Руфін і Прісцілла", "Оргія" Лесі Українки, "Соловйовий спів", "За правдою" Олени Пчілки).
У другій половині XX ст. проблемою родинної психології займалася учениця Я. Морено психодраматист А. Шутценбергер, опираючись у своїх дослідженнях на трансгенераційний метод. Цінність цього підходу для "династичних" студій полягає в тому, що він дозволяє вивчати "родове несвідоме" кількох поколінь, обґрунтовуючи феномен "синдрому предків" - невидимої лояльності членів сім'ї до важливих подій, збережених у пам'яті роду: народження, вибір фаху, навчання, одруження, діти (кількість, імена), несправедливість, успіх, образа, недуги, смерть. Інший зріз трансгенераційного методу - діахронний - проектує психічну диспозицію роду на пережиті ним і "зафіксовані" в його несвідомому загальнонаціональні травми. Емпатія до історії роду може визначати, на думку дослідниці, напрям екзистенційного тривання всіх майбутніх його генерацій-як пам'ять про "борг": "...вірність предкам, що стала несвідомою або невидимою (невидима лояльність) править нами... Батьки з'їли зелений виноград, а в дітей з'явилася оскома на зубах - так написано в Біблії". Неможливо забути / небезпечно пам'ятати - боротьба на рівнях підсвідомого, яка в літературно обдарованих родин може "виходити" у творчу діяльність, як полум'я з вулкана: прорив індивідуального неусвідомлюваного в пам'ять нації про "борги" через родове духовне "віно". Усе ж "вірність предкам" може мати й цілком свідомий характер, що спостерігається в Косачів-Драгоманових і пояснюється так: "...шляхетська свідомість є завжди, ab definitio, "пасеїстична", історично (генеалогічно) зорієнтована: минуле повсякчас присутнє в ній "тепер-і-тут", у вигляді спадкованих предківських "завоювань", які згори задаються нащадкові як непохитний моральний норматив для наслідування й "утримання", Зрештою, висловлене припущення устами Едіти ("У пущі") підтверджує сама Леся Українка: "Мій рід не звик ждати крайньої потреби, він завжди й скрізь ішов у першій лаві" - це літературна призма "синдрому предків", який, заломлюючись через історичну перспективу та психологічну диспозицію "шляхетсько-лицарської" свідомості Косачів-Драгоманових, знаходить свій прихований вияв у художньо-образному світі письменників з цього роду. Скажімо, чи не є присутність грецьких мотивів у творчості Я. Драгоманова, частково Олени Пчілки, Лесі Українки та зацікавлення останньої сербськими темами неусвідомлюваним "проявленням" родової пам'яті, художнім сходженням до коренів свого генеалогічного дерева (тут може брати початок психологічна настанова обох ліній династії на толерантність - як наслідок переходу родоначальників у нову культуру і зживання з іншими ментальними комплексами)? Звичайно, такі іносюжетні творчі дискурси пояснюються ще й загальним "духом часу" (війна на Балканах), класичною освітою (з обов'язковим вивченням грецької мови), колом читання (О. Косач-Кривинюк згадувала, що Леся в дитинстві не розлучалася з "Мифами классической древности" та "Сербськими народними думами й піснями" в українському перекладі М. Старицького, досконало розуміючи "кожен рух душі персонажів з "Міфів" та "Дум"..." Лесю малою навіть називали "Віла біла", разом з братом Михайлом вони розігрували, як свідчить Ольга, різні епізоди з грецької міфології та сербського епосу), зрештою - "безвізовим" польотом художньої фантазії. Та всі ці сфери, накладаючись одна на одну, повинні були мати якийсь внутрішньо-духовний відзив, відповідь emotio і ratio письменника, інакше вони ніколи не змогли б каталізувати художнє чуття такою мірою, щоб отримати вербальне втілення. Яку точку опертя знаходили ці різногранні впливи в серцях художників слова з родини Косачів-Драгоманових? Можливо, невидиму лояльність до своїх генетичних витоків, закріплену знаними всіма членами династії фамільними легендами. На нашу думку, саме у "предківському спадкові" слід шукати джерело родинних лінгвістичних здібностей та широкої перекладацької діяльності (прізвище "Драгоманов" походить від загальної назви "драгоман", що означає "перекладач"; від одного з таких урядовців-драгоманів Богдана Хмельницького і виводять сімейні перекази рід Драгоманових), властиву всім членам династії, філантропічну настанову (саможертовність жінок у догляді за хворими і фінансово-правову допомогу чоловіків, часто на шкоду собі, тим, хто її потребує), генезу "лицарського" за всіма ознаками, почуттєво-етичного кодексу (відвага, гордість, вірність, зневага до смерті), за яким жило, як зауважує О. Забужко, історичне оточення Лесі Українки і за яким діють усі її герої; і, що для нас головне, - трансформацію чину військового в чин літературний, зміну зброї-меча на зброю-слово (тут закорінена одвічна суперечка між українськими націоналістами та українськими гуманістами, або "українцями" й "космополітами", крізь призму якої висвітлюється і зрушене нами питання позірної ідеологічної розбіжності в політично-культурницьких поглядах М. Драгоманова і Олени Пчілки).