Зміст
Вступ
1. Польські хроніки та описи Січі, зроблені іноземними мандрівниками
2. Поетичні твори та українські літописи
3. Розквіт козацької тематики в XIX столітті
4. Фольклорні твори
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
Мета цієї роботи розкрити літературний образ Запорозької Січі за допомогою повістей, оповідань та літературних нарисів, тобто через наймобільніші жанри літератури, а також подати дотичні до цього твори, рекомендовані для вивчення в школі. Інтерес до Запорозької Січі в українських письменників завжди був високий, і не дивно, бо це одна з найпривабливіших реалій української історії і в бутті цього суспільного осередку сконцентрувалися найпитоміші риси нашого народу як соціуму. Саме на нашій землі найтриваліше збереглися общинні форми державного життя, що його давні греки називали демократією, і таких форм українці вперто трималися аж до XVIII століття, тобто до того часу, коли їхній самостійності та їхнім вольностям було покладено край деспотією сусідньої держави. Згадаймо хоч би свідчення візантійського Історика з міста Кесарії Прокопія, який так описав про наших безпосередніх предків — антів і склавинів: «Цими народами, склавинами й антами, не править один муж:, а з давніх часів живуть так, що порядкує громада, і для того всі справи — щасливі й нещасливі (лихі) до громади йдуть». Отже, виходить досить цікава річ: і в VI, і в XVII столітті в Україні вищою політичною владою володіло віче; в XVII столітті воно називалося козацькою радою; влада ж політичних верховників, особливо на Запорозькій Січі, таки конечно підлягала народному зібранню.
1. Польські хроніки та описи Січі, зроблені іноземними мандрівниками
В устрої Запорозької Січі не було нічого нового й дивного: запорожці жили на основі своїх віковічних традицій, що черговий раз доводить: український народ на своїй землі осів із незапам'ятних часів. До речі, це любили підкреслювати й українські історіографи дорадянського часу, ба й поети, коли говорили, часом зовсім фантастично, про походження українського козацтва. Так, український поет Іван, автор «Героїчних віршів» (1784), твердячи, що кожна країна хвалить своїх хоробрих героїв, «карбує імення мужів незабутніх і славного роду шукає коріння», запитує: «Яке ж запорожців зростило пагіння ?» — і відповідає, що той рід «іде від онука Ноя, сина Афета Гомера» і що «словенські народи походять від нього»,— прецікава фантазія, яка виникла, очевидно, через те, що наш народ бачився, як вельми древній, який походить Із біблійної давнини. Далі автор припускає, що козаки прозвалися од кіз, бо «швидкістю завжди в боях одзначалися», але вірогідніше, каже поет, «Козак ними правив, наймення своє тут народу зоставив». Той Козак увійшов у спілку з готом, а з гуном Тотилом смиряв навіть давній Рим. з персом долав державний Царгород, володів не тільки Римом, а й Африкою. Козаки здавна осіли довкола Києва. Од тих-то козаків, заявляє поет, «виводять козацьку громаду, що в плавнях Дніпрових дає собі раду».
Не будемо займатись історичною критикою, — забагато це зайняло б місця, бо порушено питання вельми складне. Нас цікавить в описі не система фантастичних чи напівфантастичних фактів, а те, що українські історіографи давнього часу, особливо XVII— XVIII століть, послідовно трималися думки про глибоку стародавність свого народу і впевнено пов'язували себе з народами, що жили на нашій території, цілком резонно вважаючи їх своїми предками, а себе — спадкоємцями.
Ще кілька прикладів на підтвердження цієї думки. В 1763 р., тобто за двадцять років до Івана, Максим Плиска закінчив переписувати літопис Григорія Граб'янки й додав до нього свої історіографічні вірші «Сказання про Малу Росію і про біди, які в ній були». Він також говорить «про витоки Росії Малої — Вкраїни» і про те, що історики тут різне свідчать. Одні кажуть, що рід козацький «од скіфа зачатий», «за давністю нелегко таке доказати»; інші — що назву їхню взято від ріки Козари; ще інші -— що вони з болгар, аллан. Тобто знову маємо вивід козацтва, а з ними українців, з предковічних часів.
Не зайве тут згадати і відому «Промову на погребі гетьмана військ Запорозьких Богдана Хмельницького, виголошену його старим секретарем Замоїлом Зоркою в Суботові в серпні 1657року», яку ввів до свого літопису Самійло Величко близько 172()року. Тут також говориться, що козаки прямо наслідують у своїх діяннях старовічних предків-слов'ян, «які давали допомогу й великому Александру Македонському» (нагадаємо, що той жив у IVстолітті до нашої ери), а серед предків українців літописець називає «сцитгів, цимврів і козирів», тобто скіфів (скитів), кимврів і хозар.
Можемо зрозуміти своїх предків: їхнє вперте намагання довести старовічність українського народу виникло із спонук самоохорончих. Але в чомусь вони мали й безперечну рацію: вже саме існування такої суспільної організації, як Запорозька Січ, що жила таким же суспільним ладом, як давні анти і склавши, незважаючи на прірву часу, що їх розділяла, й існування такої організованої держави, як Київська Русь, є чи не найвірогіднішим документом старовічності українського народу, адже в світі аналогій подібного суспільного ладу ми не маємо, та й ідея демократичної республіки після античних часів відродилась в Європі хіба наприкінці XVIII століття.
Старовинних описів Запорозької Січі не вельми й багато. Цікавились нею й описували польські хроністи Бєльські й Б. Папроцький, — в останнього є навіть прецікавий вірш на честь козаків.
У 1594 році, за дорученням австрійського імператора Рудольфа II, приїхав до запорожців Еріх Лясота (1550— 1616), — був він у ранзі посла, бо привіз запорожцям прапор і 8 тисяч червінців. Це була відповідь на посольство запорожців, що його очолював Станіслав Хлопицький. 7 травня 1594 року Лясота відвідав Київ, звідти Дніпром приплив на Низ, а 9 червня прибув до Базавлука, де була тоді Січ.
У своєму щоденнику Е. Лясота подав опис козаків і оповів про свої з ними справи. Записки Е. Лясоти німецькою мовою вперше видані 1854 року, а в перекладі Ф. Бруна російською — в 1873 році в Одесі. Вдруге їх переклала К. Мельник і видала в т. І «Мемуаров, относящихся к истории Южной Руси» (К., 1890. — С. 37—190), Ці факти нам потрібні, щоб переконатись: на літературний образ Запорозької Січі, принаймні на його формування, вони впливу не мали.
Другий іноземець, що описав Запорожжя, був француз Левассер де Боплан (кінець XVI—1682), який перебував з 1631 року впродовж 17 років на службі у польського короля як інженер і гармаш (капітан артилерії). У 1635 році побудував замки в Кременчуці й Кодаку, брав участь у битві під Кумейками (звісно, на боці поляків), згодом проїхав пороги, а в 1651 році, повернувшись до Франції, створив «Опис України», склавши карту нашої землі. Книжка видана в 1651 році, але в нас про неї довідались лише в XIX столітті.
2. Поетичні твори та українські літописи
Загалом можна сказати, що літературний образ Запорозької Січі почали творити поети. Перші описи з'являються в XVI столітті, а вже в 1600 році Симон Пекалід у поемі «Острозька війна» досить докладно описав Запорозьке Військо і їхнього гетьмана К. Косинського. Цікавився запорожцями й Мартин Пашковський, котрий жив у другій половині XV! — на початку XVII століть. Менше пізнавального матеріалу є в його «Розмові козака запорозького з перським гінцем» (1617), а більше — в книжці «Дії турецькі і змагання козацькі з татарами» (1615). її герой Кимиковський тікає до «козацтва, до славних запорожців — вояків-юнацтва», воює із запорожцями проти татар, автор згадує гетьмана Богдана Микошинського, описує походи запорожців, зокрема морський похід, Дніпро й річку Кінську, запорозькі зимівники, їхні господарчі заняття та їжу, докладно оповідає про турецьких полонян-християн. Згодом описують козаків Б. Зиморович, К. Сакович,— останній натхненно оспівав П. Конашевича-Сагайдачного, а у вірші на герб Запорозького Війська славить і самих запорожців, бо запорожець, як треба, «землю він пройде, водою, до всього має вправність і прудкий до бою». А невідомий автор рукописної віршованої хроніки другої половини XVII століття складає поемку про найславнішого кошового запорожців Івана Сірка, описуючи його військові подвиги, а заодно і звичаї запорожців, зокрема тут докладно описано Сірковий похід у Крим, який згодом описав і Самійло Величко, а вже за ним спопуляризували белетристи. Івана Сірка автор прославляє: «Сірко сірий, страшний завше сірим тим вовкам-поганам, тож Сірка, щоб сірих бити, Бог дав християнам». Згадує запорожців і поет Кїиментій Зіновіїв,— для нього в Запорожжі «війська славні і побожні» («Про довбишів»). Збереглась анонімна пісня, в якій ідеться про Івана Сулиму та Павла Павлюка. Оспівано Запорожжя і в народних думах: про Байду, Самійла Кішку, про козака-нетягу, про бурю на Чорному морі та інші. Про козаків, зокрема запорожців, писали й поети XVIII століття: автор драми «Милість Божа» (здогадно І. Нерунович, 1728), С. Дівович — «Розмова Великороси з Малоросією» (1762), згадані нами М. Плиска 1763, Іван тощо.
Описують Запорожжя та Запорозьку Січ й українські літописи та польські історики, але, безсумнівно, перед веде Самійло Величко, найвидатніший з наших літописців. С. Величко був гарячим поборником козацтва, вважав його рівним шляхетському станові, був ворогом самолюбців гетьманів, які прагнули узурпувати владу й більше дбали про власні інтереси, ніж про інтереси рідної землі. Тому літописець дивиться на Запорожжя як на взірець ідеальної суспільності, модель, яку варто наслідувати, будуючи українську державу, бо ідея козацького стану й вільного суспільства репрезентувалася саме на Запорожжі, як вважав літописець. Він не ставиться до Січі беззастережно, але підносить цю інституцію, знаходить і виразника своїх поглядів — Івана Сірка. Більше того, художньо створює листування між Запорожжям та гетьманами, завжди віддаючи свої симпатії Запорожжю. Це листування й описи Запорожжя, його діянь та змагань напівісторичні, напівбелетристичні і є першою серйозною спробою створити образ Запорозької Січі в прозі.