«Поетика» М. Довгалевського передусім є поетикою, яка узаконює основні принципи барочного стилю в українській літературі. Вона, на нашу думку, найадекватніша тій літературній течії, яка залишалась панівною на Україні в першій половині XVIII століття і протистояла класицизмові. Крім відзначених вище особливостей теорії Довгалевського, на користь цього свідчить і поєднання поетики з елементами риторики. Адже риторична логіка в поєднанні з алсгорикою та символікою — характерні риси стилю літературного барокко.
Ідеалістичний підхід до мистецтва перешкодив М. Довгалев-ському, як і іншим його сучасникам, зробити перехід від розуміння мистецтва поезії як форми діяльності до визнання його як засобу духовно-практичного освоєння світу.
У «Поетиці» М. Довгалевського з вичерпною повнотою відбилися найголовніші принципи художньої практики XVII— XVIII століть. Тому вона є визначною пам'яткою естетики і займає поважне місце в історії української естетичної думки XVII—XVIII століть. В естетичних поглядах М. Довгалевського відбилась вірність принципам, які в теорії поезії сформувалися ще в другій половині XVII століття, намагання розвинути їх теоретично і практично.
Висновки
Українські латиномовні курси теорії поетичного та ораторського мистецтва, прочитані у Києво-Могилянській академії і в інших навчальних закладах країни у XVII — першій половині XVIII ст., відображають формування і розвиток естетико-літературної думки на Україні, а також певною мірою літературної практики періоду, початок якого треба віднести на 30-ті роки XVII ст., оскільки з цього часу дійшли до нас курс риторики Й. Кононовича-Горбацького (1636 р.), поетика А. Старновецького і М. Котозварського «LIЬег агtis роеtісае» (1637 р.). На жаль, з наступних 50-ти років не збереглися такі теоретичні курси словесності , проте на підставі наступних трактатів теорії поезії і красномовства, зокрема, опублікованих праць Ф. Прокоповича , а також курсу М. Довгалевського можна безпомилково відтворити процес розвитку естетико-літературної теорії у цьому проміжку часу, враховуючи певну спадковість у викладанні цих дисциплін у школах.
В інтерпретації латиномовних поетик і риторик згаданого періоду помітно дві лінії: перша (М. Петров, В. Рєзанов, В. Данилевський, А. Горнфельд), яка дотримувалась погляду, що вітчизняні курси поезії і красномовства є копіями західноєвропейських трактатів теорії словесності; друга (Д. Бабкін, Г. Сивокінь, Д. Наливайко, І. Іваньо та ін.), хоч не відкидає творчого використання дидаскалами українських шкіл західноєвропейських ренесансних поетик і риторик (А. Доната, Я. Понтана, Ф. Стради, Ю. Скалігера, М.-К. Сарбєвського, С. Лавксміна, Н. Кавсіна, К. Соареца), проте одночасно визнає певну оригінальність у вирішенні авторами курсів окремих питань теорії поезії і красномовства і передусім тих, які не зустрічаються і не могли зустрічатись у західноєвропейських трактатах, як, наприклад, виклад теорії східнослов'янського силабічного віршування, наявність вітчизняного ілюстративного матеріалу тощо.
Автори курсів теорії поезії українських шкіл XVII — першої половини XVIII ст. не виробили так би мовити «чистої» поетики. У кожному курсі е розділи, в яких викладаються окремі питання теорії красномовства, або, частіше всього, друга частина поетики — це відомості зі стилістики і насамперед вчення про фігури і тропи. Навіть Ф. Прокопович, який у трактаті «Dе агtе роеtіса» не відводить спеціального розділу для відомостей з риторики, розглядає їх (фігури і тропи) разом з питаннями теорії поезії.
Теорія художнього слова (поезії і художньої ораторської прози) авторів латиномовних поетик і риторик грунтується на античній теорії художньої мови і, головним чином, на вченні Арістотеля, Діонісія Галікарнаського, Горація, Ціцерона, Квінтіліана, анонімних трактатах «Риторика до Гереннія» і «Про високе» — це основні її джерела. Звідси і розуміння поетичної мови як віршованої мови з поетичним вимислом, що є наслідуванням навколишньої дійсності. Поетичний вимисел і метрична структура-вірш, за їх твердженням,— основні форманти поетичної мови. Крім того, поетична мова повинна бути образною, емоціональною, з певним поетичним словником і поетичною фразеологією, що сформувались протягом століть. Художня проза, на думку авторів давніх українських поетик і риторик, мало чим відрізняється від віршованої поезії, хіба що ритмічною структурою: вірш (мається на увазі античний класичний) був метричним, а проза ритмічною, найчастіше з ритмічними клаузулами, а не суцільно ритмічною.
Широке пояснення в шкільних поетиках знайшла така естетична категорія, як поетичний вимисел (fiсtіо роеtіса), під якою теоретики розуміли наслідування (відтворення) реальної дійсності, але не точне копіювання навколишнього світу, а тільки правдоподібне. Звідси правдоподібність (vегіsimilіtаs) — характерна особливість художньої дійсності.
На розумінні суті поетичного вимислу авторами українських шкільних поетик, як і взагалі поетичної мови, помітні сліди впливу принципів естетики і поетики стилю барокко і насамперед одного з основних його принципів — консептизму (київська поетика 1720 р., чернігівська поети Й. Лип'яцького, «Ногtus роеtісиs» М. Довгалевського та ін.).
Призначення поезії, згідно з античною теорією художньої мови, а також з теорією авторів давніх українських поетик,— повчати, хвилювати і розважати . Вітчизняні теоретики, проте, на перший план висували delectare (розважати, приносити насолоду) особливо багатим словесним орнаментом і поетичним вимислом, але ця естетична насолода, без сумніву, розвивала мислення читача (слухача) і впливала на його почуття, тому, по суті, зберігалось це потрійне призначення поетичної творчості. Метою ж ораторської прози було будь-якими засобами, байдуже чи вони були істинними, чи неістинними, переконати слухачів в істинності положення, яке треба було довести. Тому регsuаdeеге — переконувати — основна мета ораторської бароккової прози.
Учення професорів теорії поезії про ритміко-метричну структуру художньої мови ґрунтується також на античній літературній теорії. Це передусім вчення про античну квантитативну версифікаційну систему, знання якої було обов'язковим для спудеїв шкіл. У шкільних поетиках широко пояснювались усі деталі цієї системи, і, слід підкреслити, що дидаскали Києво-Могилянської академії та інших шкіл були великими знавцями античного віршування і часто прекрасними поетами, що писали трьома мовами: рідною, латинською і польською (Ф. Прокопович, І. Ярошевицький, М. Довгалевський, Г. Сломинський, М. Козачинський, Г. Кониський та ін.). їх спостереження над античними віршованими формами, зокрема над дактилічним гекзаметром і елегійним дистихом, оригінальні і вносять чимало нового у дослідження цих метричних структур.
Зовсім нове явище у курсах теорії поезії професорів Києво-Могилянської і Московської слов'яно-греко-латинської академій та інших шкіл країни — це вчення про східнослов'янське силабічне віршування, яке знаходимо вже у поетиках початку XVIII ст. Його детально розробили у своїх курсах теорії поезії Ф. Квєтницький, М. Довгалевський, Г. Сломинський, С. Добриня, Г. Кониський. Примат у викладі теорії і систематизації форм східнослов'янського силабічного вірша належить Ф. Квєтницькому, професору Московської слов'яно-греко-латинської академії, а на Україні — ординар-професору Києво-Могилянської академії М. Довгалевському. На практиці силабічні вірші існували вже в кінці XVI ст. Практика, як відомо, випереджає теорію, і це закономірне явище. Тому, гадаємо, припущення дослідників літератури про те, що на виникнення і розвиток українського літературного силабічного віршування мала вплив народна творчість, ґрунтується на міцній основі. Проте не слід відкидати зовсім впливу польського віршування на розвиток силабічної поезії у стінах шкіл на українських землях, які належали до Польсько-Литовської держави. По-пeршe, у теоретичних курсах є розділи про польський силабічний вірш і, по-друге, автори цих курсів часто писали силабічні вірші польською мовою.
Коли мова йде про виклад у поетиках основ східнослов'янської силабічної системи версифікації, то необхідно вказати ще й на певний вплив теоретичних трактатів і поетичної творчості російських теоретиків художнього слова (А. Кантеміра, В. Тредіаковського, М. Ломоносова) на розвиток української поезії, у якій уже в першій половині XVIII ст. чітко визначався нахил у напрямку тонізації (вірші Ф. Прокоповича та ін.). їх теорія у кінці першої і, особливо, у другій половині XVIII ст. завойовувала собі права у стінах шкіл і поступово замінювала стару латинську теорію версифікації.